КОТИЛАСЯ ТОРБА З ВИСОКОГО ГОРБА, А В ТІЙ ТОРБІ – ХЛІБ, ПАЛЯНИЦЯ…

Незважаючи на важкі часи без достатніх харчів і вдяганки, у постійній праці, наші бабусі і дідусі навіть у тих злиднях знаходили нехитрі дитячі розваги на печі, на вигоні, на ставку, у череді. У цих іграх і забавках формувалися їх характери: вміння працювати в колективі, ділитися, підтримувати один одного. А відповідальність перед родиною, перед старшими, чесність і порядність йшли з сім’ї, де дорожили честю роду. Поринули у спогади обухівці старшого віку. Заїць Володимир Олександрович, 1946 р.н., Яблуневий: «ГРОШЕЙ МАЛО – НЕ БІДА, ЯК Є ДРУЗІВ ЧЕРЕДА!» А в нас на Яру ой як багато дітей росло! І всі дружні були. Щоб випроситися у матері погуляти, то треба було купу роботи переробити. Зате ця наука по життю вела. Гуляли ми в «вицільного» (між двома дітьми на відстані бігає третій, у якого ціляться м’ячем), піжмурки (хованки), бо поряд був ліс. Біля клубу ми самі зробили стадіон, де ганяли у футбол. Степан із Безрадич був старшим по спорту. Дружні ми були і в роботі, і в гульні. Було, вдома не відпускають кого із хлопців, то збіглися, допомогли йому і – в’ю гулять! Зробив діло – гуляй сміло. Гриша Павлик, Володька Іщенко, Василь Говорун, Петро Мироненко. Наробимо рогаток і розважаємося, але, Боже збав, шкоди не робили. Пасли корови, заготовляли дрова, а вже в старших класах у дядьків випрошували велосипеди покататися. Давали, бо ж ми бережно ставилися до позиченого – яке взяв, таке і віддай. Каталися і на конях. Ось розсмішу таким випадком. Говоруна Михайла з Поляни проводили в армію. Повний віз насідало нас, хлопчаків, та всі в біленьких сорочечках, надікалонені. А коня саме випасли на люцерні. Під гору дали команду «В’йо!». Конячка піднатужилася і… фонтаном випорожнилася на нас. Наші білі сорочки стали зеленими. Пореготали і бігом по хатах відмиватися. На проводи вже бігли ярами підтюпцем. Всього було. Але гарні спогади, бо молоді і здорові були. А зараз інколи вже й забуті, навіть і близькими. Добре, що хоч оце через оцю гарну газету один про одного згадуємо. Та й на фотографіях. Хто ще бачить, то й впізнають. Дай, Боже, всім людям добра і миру! Спогади Чирикал Надії Остапівни, записала онука Надія Науменко, Попова гора: «БЕЗ СЛІЗ ЗГАДУВАТИ…
Детальніше ...

ВЕСІЛЬНІ МЕЛОДІЇ КОБРИНКИ

КЛАНЯЙСЯ, ДИТЯ МОЄ, ТІТКАМ ТА ДЯДЬКАМ… Творча група Обухівського народного мистецького центру продовжує збирати обухівські весільні пісні, спогади про це родинне дійство. Тому озивайтеся, дорогі земляки, згадуйте, передавайте збережене для публікації. Озвалася Марія Павлівна Назаренко, 1936 р.н., куток Шпаківка (вул.Джамбула) і наспівала весільну пісню «Щука-риба» для молодої сироти. Ой ходила Галя по крутій горі,Набачила щуку-рибу у темній воді.Пливи, щука-риба, по тихій воді,А ти, моя матінко, прибудь ко мені.Та дай мені порядочок, бідній сироті.І рада б я прибувати січас ко тобі,Та насипали мені на груди сирої землі.Ой кланяйся, дитя моє, дядькам та тіткам -Нехай дають порядочок, як своїм діткам.
Детальніше ...

Голова волонтерської організації Віра Іщенко: «ЗАВДЯКИ ВОЛОНТЕРАМ І ДОБРОВОЛЬЦЯМ МИ ЗБЕРЕГЛИ УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

Про волонтерський рух в Україні сьогодні із захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. Розквіт волонтерської діяльності у нас припав на час Революції Гідності і початок війни на Донбасі. У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави. Сьогоднішньому волонтерському руху в Україні мало аналогів навіть на Заході, звідки, власне, й прийшов термін «волонтерство». Але до українського волонтерства залучилася лише частина суспільства. В іншої частини ці люди викликають цілий спектр почуттів – від захоплення самовідданістю добровольців до підозр у їх меркантильних інтересах. Вважають їх ще й диваками, які ніяк не вписуються у сучасний прагматичний соціум. І все ж, що рухає волонтерами у їх багаторічній нелегкій праці, ми можемо розпитати у голови громадської організації «Материнське серце» Віри Іванівни Іщенко. Коли інші волонтерські організації нашого краю на сьогодні уповільнили, а то й припинили свою діяльність, «Материнське серце», незважаючи на труднощі і розчарування, продовжує відчутними справами допомагати нашим воїнам на фронті, їх родинам, сім’ям загиблих. Віро Іванівно, з чого почалася Ваша особиста волонтерська діяльність? Потреба допомагати ближньому, напевне, в крові кожної нормальної людини. Наскільки я знаю, це глибоко вкорінено і в традиціях українського народу. Я ще пам’ятаю толоки на вулиці, спільні сімейні роботи, коли збігалися усі близькі і далекі родичі на якусь важливу справу. Тому для мене – це нормальний стан душі. Початком мого волонтерства можна вважати участь у роботі дільничної виборчої комісії у Донецьку у президентських виборах у 2005 році. А 2013 року я усвідомила, що не можна надіятися на державу, що треба діяти і підтримувати тих, хто цю державу відстоює не за посади і не за гроші, а з любові до рідного народу. Зі мною активно тоді волонтерила і дотепер безвідмовно працює відома в нашому місті коровайниця Любов Іванівна Говорун. Вона напече пиріжків, я наберу консервації – і тягнемо це все маршруткою на Майдан. - Це світлою сторінкою залишиться назавжди в нашій історії. Років через двадцять школярі з величезним подивом будуть читати перелік речей, які гостро потребували українські солдати на передовій у 2014-2015 роках. Це бронежилети, каски кевларові, розвантажувальні жилети, камуфляж,…
Детальніше ...

ПОДОРОЖ НА СЛАВНОЗВІСНИЙ СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК

Він – один з найвідоміших ярмарків України і має багатовікову історію. У ХІХ ст. і ще на початку ХХ ст. в Україні проходило багато ярмарків, у тому числі і в містечку Обухові на теперішній центральній площі. На жаль, пам’ять про нього залишилася лише в колоритній діорамі Юрія Домотенка в районному краєзнавчому музеї. А от Сорочинському ярмарку пощастило більше, бо село Великі Сорочинці прославив у своїх творах відомий письменник Микола Гоголь. Ярмарки проіснували до 20-х років ХХ ст. і невдовзі були закриті радянською владою. З 1966 року вони почали відроджуватися, і давню традицію одним з перших відродив Сорочинський ярмарок. У 2019 році виповнюється 210 років від дня народження Миколи Гоголя, тому ярмарок цього року особливий. На ярмарку представлено не лише аграрне містечко та містечко медярів, але і містечко кращих виноробів України. Тут можна придбати різні товари, посмакувати стравами різних національних кухонь світу, він ще й універсальний виставковий захід. У ньому беруть участь різні підприємства і підприємці, майстри народної творчості, заклади громадського харчування та розваг, туристичні компанії, пісенні, танцювальні та музичні колективи. Усе це ярмаркове різноманіття в Сорочинцях Громадська Організація «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» (Голова Правління відомий підприємець і меценат Ігор Лавренюк) подарувала своїм членам до четвертої річниці з дня її створення. Комфортабельним автобусом 74 обухівці помандрували на Полтавщину на батьківщину знаменитого Миколи Гоголя. Щоб мандрівка була не обтяжливою, у подарунок від організації подорожуючі отримали по подушечці. Кожен мав достатньо часу, щоб все оглянути, роздивитися, посмакувати і відчути. Збагатившись багатими і незабутні ми враженнями, із здоровою втомою в ногах, але легкістю в серці обухівці повернулися додому, мріючи про відродження і колоритного обухівського ярмарку. Олена Дрига
Детальніше ...

З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ!

Вже 28-й рік ми відзначаємо День Незалежності України! З кожним роком розбудови і розвитку нашої держави поглиблюється усвідомлення цієї події, її значення для всієї країни, для кожного з нас, її громадян. І це закономірно: великі події осягаються на відстані, з плином часу. Усі великі і малі справи нашої держави складаються із зусиль кожного небайдужого українця. Тож давайте з нагоди найважливішого свята України щиро покладатися на успіх наших спільних дій і продовження активної співпраці, яка єднає нас, зміцнює нашу громаду і нашу Українську державу. Перед Україною, її громадянами складні й великі завдання. Але я вірю, що разом ми здолаємо будь-які перешкоди на шляху до зміцнення незалежності Української держави. Ігор Лавренюк, Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА»
Детальніше ...

ЯСКРАВА ПРЕДСТАВНИЦЯ СТАРОЇ УЧИТЕЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ

Відома у місті педагог Валентина Адамівна Пилипенко (дівоче Настевич) нещодавно відзначила своє 80-річчя. Її педагогічна діяльність, життєва доля, світоглядні зміни типові для того покоління, про якому пройшлися війна, голод, нестатки, виховання вчительських кадрів у дусі інтернаціоналізму, нищення під фальшивими гаслами всього українського. Нам цікаві її розповіді про педагогіку як родинний фах, про вчителювання за часів панування радянського тоталітаризму, про повернення до рідної мови і культури. Вчительство – наша родинна справа. Моя мама Віра Юхимівна Підтілок (6.02.1917-31.05.2015 р.ж.) закінчила Білоцерківський інститут, біологічний факультет у 1945-му, потім викладала біологію в школі №1. Багато учнів і досі з вдячністю згадують її. Були голодні 1946-47-і роки. Пригадую, побіжу до хлібопекарні (за теперішнім меморіалом), прийду, годинами стою на порозі, поки хтось некондиційну хлібину мені винесе. Я її за пазуху, поки дійду додому, половину згризу. В 1947 р. мама була директором Козинської школи, до Обухова на наради ходила пішки. А з 1948 р. стала директором ЗОШ-4 (Снігирівської). Мама, я, брат Саша і сестра Тамара тулилися в крайній кімнаті школи. Холодно, голодно, в постійній праці згадуються мені дитячі роки. Пригадую відчуття того задоволення від склянки молока і шматка хліба, яким пригощала мама моєї подруги Віри, вони жили у своїй хаті. Доводилося нам, дітям, топити плиту соломою. Та тільки тепла від неї було мало. Сидячи на плиті, робила уроки, щоб пальці не дзябли. У 1956 р. закінчила 10 класів у школі №1. За комсомольською путівкою працювала на Донбасі різноробочою. Повернулася до Обухова, працювала коректором в райгазеті «Колгоспна правда», потім різноробочою на Ірпінському цегельному заводі. Життєвий шлях долала цілеспрямовано. У 1959 р. вступила до Черкаського педінституту, на факультет російської та іноземної мов. А доучувалася в Київському педінституті. В 1965 р. прийшла до рідної ЗОШ-4 читати іноземну мову. Педагогічний стаж 33 роки. Вчитель вищої категорії і відмінник народної освіти. Була класним керівником першого випуску у новозбудованому у 1977 році приміщенні четвертої школи. Як класний керівник, тішуся успіхами своїх учнів. Родинну педагогічну династію продовжила не тільки я, а й онука Олена Юріївна Вихрова, яка вчителює в Українці. Як я корінна обухівка, вчителька російської мови поверталася до свого коріння? Усі добре знають, як радянська система освіти робила так, щоб українські педагоги, а за…
Детальніше ...

НАТЮРМОРТИ МИРОСЛАВИ ПЕРЕВАЛЬСЬКОЇ

Як написала на своїй сторінці у фейсбук відома українська поетеса та прозаїк Тетяна Лемешко: 09.08.19р. в Обухівському народному мистецькому центрі за участи київських і обухівських митців відбулася презентація чудової виставки української художниці Мирослави Перевальської. На виставці було представлено один із жанрів її творчості – натюрморти.Розповів про життя і творчість своєї доньки Мирослави і дружини Марії художник-графік, академік НАН України Василь Євдокимович Перевальський. Привітав славну родину Перевальських відомий скульптор і поет Михайло Горловий та інші митці, у виконанні дітей з м. Козин прозвучала поезія. Виставка триватиме ще кілька тижнів, тож бажаючі можуть відвідати її і отримати насолоду від чудових робіт художниці. Розмаїття квітів, кольорів, відтінків заквітчаного, щедрого на врожай літечка і чудовий настрій вам гарантовано! Перевальська Мирослава Василівна народилася 20 липня 1972 року у Києві в родині художників Василя і Марії Перевальських. У 1982-86 pоках навчається в Республіканській художній середній школі, у 1986-88 pоках - у Львівському художньому училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша на скульптурному відділенні, а у 1988-94 pp. – в Українській Академії Мистецтв на живописному факультеті театрального відділення. З 1995 року - член Спілки художників України. З 1997 по 1999 pік викладає в Державній академії легкої промисловості на кафедрі дизайну. З 2001 року - викладач Національного технічного університету України видавничо-поліграфічного факультету кафедри графіки. З 2010 року займається творчою діяльністю.
Детальніше ...

«БЕЗ ТОЛОКИ – ЯК БЕЗ РУКИ» - ВВАЖАЛИ НАШІ ПРАЩУРИ

Толока є давнім українським звичаєм. Її організовували на селі для виконання термінових робіт, що вимагали значної кількості осіб: збирання врожаю, вирубування лісу, спорудження будинків. Іноді толоку використовували для проведення громадських робіт (будування церков, шкіл, читалень, доріг тощо). Одним з видів толоки було випасання сільської череди. Наші предки працювали толокою (спільно, разом), добровільно й задарма, не потребуючи плати за свою працю. Зазвичай особа, на користь якої працювали, частувала працівників. Також звичною справою було завершення толоки народним гулянням — танцями та співами. Обухівцям старшого віку є що згадати про цей мудрий звичай наших прадідів. Сак Сергій Васильович, корінний обухівець, мешканець колишньої Широкої дороги (вул. Малишка): «БУЛА ГОРДІСТЬ ЩО ГЛИНОЮ ОБЛИЛИ – ЩОБ ДОБРО ВОДИЛОСЯ» Я пам’ятаю, як толокою ставили нашу хату. Усім працювалося весело. І для нас, дітвори, це було святом, адже ми, голі, засмаглі і брудні, бігали біля старших, розважалися. Після закінчення роботи за звичаєм баба Оришка несподівано вилила на діда відро води з глиною та так, що діда не було видно – тільки вуса стирчали. А батька втовкли у кав’яку, ще й зверху полили глиняною водою. Усі регочуть і дід з батьком теж – нічого не зробиш, такий звичай. Була ще й гордість, що облили. Значить, у хаті буде добро водитися. Повмивавшись, толокувальники сходилися до двору і сідали за довгий стіл. Йшла по колу чарка, вечеряли, пісні лились одна за одною. Радісне спілкування було. Заєць (Говорун) Галина Василівна (29.01.1926), куток Зайцівка (вул.Яровівська): «ЛЮДЕЙ ПІСЛЯ ТОЛОКИ ТРЕБА БУЛО ПРИГОЩАТИ» Раніше наша вулиця називалася Червоноармійська, бо визвали в селищну раду нашого сусіда, голову вуличного комітету Михайла Литвина (Таксист по-кутковому) та й спитали, як назвати. Він сказав, щоб Червоноармійська. Я теж пам’ятаю, як червоноармійські йшли з поля нашою вулицею. А зараз вулиця зветься Яровівська, бо наші яри прекрасні. Я тут і народилася, і сиротою зростала. Батько Говорун Василь Михайлович в голодовку опух і серце в нього не витримало. Мамина ланка йому яму копала, бо чоловіків не було, щоб навіть поховати. А загорнули його в рядно та ще і його померлу хрещеницю. Нас, трійко пухлих дітей і бабусю, мама годувала гнилими лушпайками з добавкою берестового листя, воно аж солодке було. А в другу післявоєнну голодовку,…
Детальніше ...

КАЧАНІВКА ТАРНОВСЬКИХ – ОСІДОК ЛІТЕРАТУРНОЇ І МИСТЕЦЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ХІХ СТ.

Урочище Качанівка розкинулось на околиці одноіменного села Ічнянського району на Чернігівщині на нерівному ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, нижнє — мальовничий парк з 12 ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром. Садиба була заснована на місці хутора, як одна із резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П.О.Рум'янцева-Задунайського. Палацовий ансамбль у Качанівці заснований в 1770-х роках, який на сьогодні є єдиним серед українських садиб, що зберігся в комплексі. Наступні після Рум’янцева власники додавали до маєтку і його околицям здебільшого міфи і легенди. Основна їх маса - на совісті Григорія Тарновського, сина гетьманського воєначальника Степана Тарновського. У першій половині ХІХ століття Качанівка перейшла йому у спадок. Великий промисловець і землевласник Григорій Тарновський вважав за краще жити на широку ногу і оточувати себе людьми мистецтва. Свою садибу він перетворив на аристократичний клуб: його гостями були Микола Гоголь, Семен Гулак -Артемовський, Василь Штернберг, Михайло Глинка. Тарновський витрачав величезні кошти на меценатство та колекціонування картин. Традицію продовжили наступні власники садиби: племінник Тарновського, а потім його син. Тарас Шевченко не схвалював марнотратства Тарновських і передрікав, що їх садиба заросте бур'яном. Так і вийшло: господарі розорилися, а від занепаду їх маєток врятувала тільки його продаж цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Відомий рід володів Качанівкою до націоналізації в 1918 році. Переживши розграбування, побувавши дитячим будинком, військовою частиною і неврологічним курортом, садиба в 1981 році отримала статус історико -культурного заповідника. Залишками колишньої краси Качанівського заповідника мали нагоду любуватися і члени ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», які нещодавно здійснили туди поїздку завдяки підприємцю і меценату, Голові Правління організації «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» Ігорю Лавренюку. Супроводжувала подорожуючих екскурсовод Тамара Ставнійчук. Олена Артюшенко
Детальніше ...

ПРО УКРАЇНСЬКИЙ І ЄВРЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМИ В УКРАЇНСЬКІЙ РАДЯНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

"Ми будемо робити українську культуру без українців", - висловився від імені усієї комуно-радянської номенклатури один з активних організаторів голоду в Україні Павло Постишев. Так само – без українців – намагалася влада формувати й українську літературу. Єврейське питання – складне і неоднозначне в історії України. Навіть піднімати його було і є дотепер небажано, аби не бути звинуваченим в антисемітизмі. Великою проблемою були стосунки українських і єврейських письменників в українській радянській літературі часів Андрія Малишка. Майже в епіцентрі прихованого, а подекуди і відкритого протистояння речників двох народів стояв наш земляк. Андрій Малишко вважав, що літературу українського народу мають представляти не росіяни, не євреї, а самі українці, в усякому разі відігравати в літературному процесі домінуючу роль. Якої гостроти набувало це протистояння і як почувався у ньому наш земляк? Про це цитати з доносів на поета секретних співробітників зі справи спецвідділу МВС УРСР. ГАЛАН ПРО КАГАНОВИЧА, ХРУЩОВА І МАЛИШКА В последних числах ноября в Москву приехал из Львова западноукраинский писатель Ярослав Галан. Галан откровенно высказал свое мнение о последних событиях в украинской литературе. Галан резко отрицательно отзывается о киевской литературной среде в целом. По мнению Галана, среди украинских писателей широко распространен протекционизм, низкопоклонство перед вышестоящими, двурушничество… Всех украинских писателей Киева Галан огульно обозвал «мракобесами». «Все они – хуторяне, – заявил Галан. – У них у всех под розовой кожей течет жовто-блакитная кровь. Единственное, чему они научились за все годы советской власти – это искусству притворяться. А когда напються в своем кругу, говорять такое, что глаза на лоб лезут». По словам Галана, «всех киевских писателей можно разделить – применительно к партиям панской Польши на 2 группы: УНДО (не ОУН, подчеркнул он, а УНДО) и сионисты». На вопрос : «К какой же группе принадлежит Корнейчук?» Галан ответил: «Корнейчук – самый подлый. Он – редактор газеты, курс которой определяется одним: кто больше платит. У Корнейчука одна практика: если что-нибудь случится, он сей час же признает свои ошибки, но ссылается на то, что, мол, у него не было времени как следует поставить работу». Вообще из высказываний Галана видно, что он лично настроен против Корнейчука, хотя раньше был с ним в очень дружеских отношениях. Повидимому сыграло роль соперничество в области…
Детальніше ...

ОБУХІВСЬКИЙ НАРОДНИЙ МИСТЕЦЬКИЙ ЦЕНТР: ВІДГУКИ ВІДВІДУВАЧІВ ЗА НЕПОВНІ ПІВРОКУ ДІЯЛЬНОСТІ

Наш вимріяний мистецький центр ми назвали народним з трьох причин. Перша: створений він на громадських началах творчою групою волонтерської організації «Материнське серце», тобто без будь-якої допомоги чи втручання влади; друга: належить він обухівцям, які передали до центру свої сімейні реліквії, свої колекції старожитностей. Вони завжди можуть побачити в експозиції мистецького центру свої рушники чи сорочки серед експонатів інших обухівців. Ці два чинники визначають загальний характер нашої діяльності – ми вільні у своїй роботі, у реалізації своїх творчих проектів. Ми приймаємо доброзичливу допомогу, але не приймаємо диктату. І третя причина називатися нашому центру народним полягає у тому, що основне і програмне його завдання – відроджувати, вивчати і популяризувати українське народне мистецтво, історію українського народу, традиції і звичаї рідного народу. За неповні пів року діяльності вже можемо підбити підсумки: за цей час на громадських засадах нами проведено більше десятка заходів: презентаційне народне свято Колодія, концерти чоловічого хору «Чумаки», народного колективу «Берегині» с.Козаче Чернігівської області, народного аматорського драматичного колективу «Синій птах», літературно-музичну композицію «Шевченко і Майдан», свято Матері; виставки: графічних творів народного художника України Василя Перевальського, «Вишиваний «Кобзар» народного майстра Івана Рябчука, творів самодіяльного художника Михайла Кладницького. Творча група взяла участь у відзначенні свят Трійці і Купайла на березі Дніпра в Українці. А виставку «Рушники Малишкового краю» ми успішно презентували на вчительському семінарі в с.Мархалівці Васильківського району. За цей час проведено кільканадцять лекцій, екскурсій і творчих зустрічей. Ось відгуки відвідувачів мистецького центру. Щира подяка від українців у Великобританії за організацію такого чудового центру. Многії і благії літа вам, дорогі обухівці! Людмила Тейлор (Щербань) Мистецький центр лікує душу. Хочеться жити, любити, творити. Дякую всім, хто причетний до його створення, за любов до наших традицій, до нашої історії, за можливість нашим дітям чути рідне слово, пісню. Ольга Боднарук, ветеран праці і народного хору «Явір», м.Обухів Вдячна мистецькому центру, усім його творцям за їх нелегку працю – повернути нам, українцям, нашу багатостраждальну Україну. Валентина Пилипенко, ветеран педагогічної праці Спасибі, що рятуєте нашу історію і культуру. Ви робите величезну справу. Члени товариства «Колограй», м.Київ Дуже дякуємо за таку красу! Хай процвіта ваш мистецький центр! Агенція мандрів «Країна UA» із закоханими в Україну екскурсоводом Оксаною Пальчик Чудова задумка і…
Детальніше ...

НІ ЖАР, НІ ХОЛОД,.. НІ КАНІКУЛИ НЕ ЗУПИНЯТЬ ТВОРЧИЙ ПРОЦЕС

14 липня в Народному мистецькому центрі приймали гостей – творчу групу Народного аматорського театрального колективу «Синій птах» при Козинському Будинку культури. Керує колективом Ірина Корніюк. Козинці порадували обухівську публіку читанням поетичних творів наших класиків Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших. Це була не просто гарна декламація, це було сценічне прочитання відомих творів. Свою улюблену поезію читала молодь: Алла Тимченко, Альбіна Гірявець, Богдан Тухто, Владислав Немилостивий, Артем Бондар, Дарина Заїка, Валентина Майстренко, Валентина Литвиненко. Цей факт - нам усім бальзам на душу, бо на кожному кроці бачимо іншу молодь – з пивом і лихими словами. Поезію доповнив вишуканий вокал директора Козинської дитячої школи мистецтв Наталі Назарчук (концертмейстер – викладач школи Людмила Башинська),а також виступи гітариста Богдан Тухто двох студентів Стрітівської кобзарської школи Юрія Карасьова та Андрій Мироненко. Вечір так швидко промайнув, що ми і не встигли нарозкошуватися. Тому й обухівці, і козинці домовилися про подальшу творчу співпрацю: ви до нас, ми до вас – таким чином розвиваємося, міцнішаємо, розширюємо коло шанувальників. Дуже ми вдячні педагогам Ользі Миколаївні Щербань (академічний ліцей ім..Малишка) та Оксані Миколаївні Нечипоренко (ЗОШ-4) за участь у поетичному заході разом зі своїми учнями. Усі волонтери «Материнського серця», учасники творчої групи Обухівського народного мистецького центру, обухівські школярі, натхненні вчорашнім поетичним вечором, активно взялися продовжувати цю справу - вибирають улюблені поезії, вчать їх, щоб зі сцени показати і своє прочитання улюблених рядків. Успіху усім нам! Нехай ні жар, ні холод не спинять нас! Олена Артюшенко
Детальніше ...

ЧЕРЕЗ ПРОСВІТУ І ВИВЧЕННЯ МИНУЛОГО - ДО УТВЕРДЖЕННЯ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ

Загальновідомий висновок про те, що інтелігенція, вихована колонізатором, ніколи не буде служити власному народу. Так було з нами за радянщини, не зовсім вирівнялася ситуація і за незалежної України. Але завжди були і є представники інтелігенції, які, незважаючи ні на що, своє життя і діяльність поставили на службу рідному народу. Чимало таких людей, на щастя, живуть, працюють і творять в Обухові. Серед них – корінна обухівка, письменниця, педагог, краєзнавець Наталя Любиченко, яка разом зі своїми однодумцями взялася за надзвичайно важливе завдання – зберегти і вивчити все краще в нашій минувшині, щоб це безцінне надбання стало фундаментом для побудови нашого державного дому. Наталя Василівна нещодавно перетнула черговий життєвий рубіж, який дає право проаналізувати досягнуте і намітити плани на майбутнє. Вона розповідає про ті найважливіші складові її письменницької і краєзнавчої роботи, яка стала справою її життя. З Божою поміччю років десять тому я написала вірш, який згодом став піснею під назвою «Я – донечка обухівського краю». Я дійсно пишаюся своїм глибоким і давнім обухівським корінням. У мене рідні по крові – пів-Обухова. Але це не тільки гордість, а й мій обов’язок зберегти родинний спадок. І не тільки. Моя родина – це весь Обухів з його яскравими особистостями і неповторною Кобринкою, непридуманою історією і вже напівзабутими піснями. Були Пожарницька, Домотенко в краєзнавчому музеї. Тому ще років п’ятнадцять тому я взялася записати від обухівських старожилів їх спогади з публікацією в міській газеті. Ці публікації вилилися згодом у краєзнавче видання «Спогади, навіяні вітряками». Я не тільки записувала згадуване нашими старшими людьми, а й рятувала від знищення колишні предмети побуту і знаряддя праці, рушники і сорочки, хустки і корсетки. Я була така не одна. Як ми знаємо, величезна колекція старожитностей зібрана відомим обухівським майстром Миколою Майком, він радо виставляє це глядачам, але постійного місця для експозиції донедавна у нього не було. Як не було такого місця і для багатющої колекції творів народного мистецтва заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер, яка років двадцять плекала ідею відкриття в нашому місті художньої галереї. Багато колишніх предметів побуту ще валяються на обухівських горищах, стоять у старих хатах. Усе це не повинно було пропасти, піти у забуття. Тому ми з моїми однодумцями…
Детальніше ...

ЛІКАРЮ, ВАМ ЛИЧИТЬ БІЛИЙ ХАЛАТ!

Професія лікаря - одна з найпотрібніших, з найгуманніших і найдревніших професій. На зорі існування людської цивілізації людина шукала спосіб, як рятувати себе та інших. Лікар став однією з найбільш шанованою людиною. І це реальність життя. Лікар – не тільки професія чи покликання, а й стан душі. У своїй розповіді поведу мову про лікаря, яка віддала цій професії півстоліття, вилікувала і допомогла тисячам хворих. Це лікар-невропатолог Обухівської райлікарні Віра Петрівна Охріменко. Мабуть, не знайдеш на Обухівщині людини, яка б не знала її. Народилася Віра Петрівна на Чернігівщині в селянській родині. Дитинство припало на тяжкий повоєнний період. Тож вона з власного досвіду знає нелегку селянську працю і нестатки. Але, незважаючи ні на що, у неї була нездоланна тяга до науки, до книги. Після закінчення школи Віра вирішила стати лікарем. Але спроба стати студенткою Київського медінституту виявилася невдалою. Це не розчарувало її, а навпаки утвердило в її прагненні. Віра йде працювати кухарем в лікарню. А у вільний від роботи час наполегливо готується до вступу. Яка радість була для дівчини – вона студентка Вінницького медінституту. Проте батько не зрадів цій вістці, а навіть дорікнув: треба он картоплю копати, а вона в якісь інститути вступає. Але Віра не з тих, хто відступає. Студентські роки, практика додали ще більшого оптимізму, загартували морально і фізично. В 1969 році, одержавши диплом лікаря-невропатолога, їде за розподілом на Київщину. Першим її кроком стала Кагарлицька районна лікарня. Молода лікарка переконалася, що не помилилася з вибором професії. Через рік переїжджає до Обухова. З теплотою згадує Віра Петрівна свого наставника, тодішнього головного лікаря Ротштейна Дмитра Олексійовича, в якого гармонійно поєднувалися доброта і вимогливість. Скільки тяжкохворих, скільки безсонних ночей було у Віри Петрівни! Але вона ніколи не нарікала на долю. Старалася вирвати людину із пазурів смерті і хвороби, вселяючи надію на одужання. З власного досвіду знаю такі випадки. Дідуся відправили додому як безнадійно хворого, але після лікування у Віри Петрівни дідусь і досі живе. Жінці середніх років було сказано: після такої хвороби 90 відсотків помирають або залишаються лежачими. Після встановлення діагнозу і ретельного лікування у Віри Петрівни жінка піднялася на ноги і навіть повернулася до праці. Таких прикладів можна наводити багато. Зараз, перебуваючи на заслуженому…
Детальніше ...

ПІВСТОЛІТТЯ НА ОДНОМУ РОБОЧОМУ МІСЦІ

Батурська Лідія Гнатівна (9.03.1941 р.н.) народилася в Безрадичах в родині військового льотчика-фронтовика Гержана Гната Степановича (1913-1990) та Устинії Микитівни (1914-1991). Закінчила Великодмитрівецьку школу і в 1967 році вступила до Обухівського медучилища. В 1969 році по закінченні училища прийшла на роботу в Обухівську центральну районну лікарню медсестрою в лорвідділення. А вже через 9 місяців Лідія Гнатівна стала старшою медсестрою поліклініки, працює на цій посаді і по сьогодні. Зараз у її підпорядкуванні більше ста працівників, до кожного знаходить підхід задля позитивного результату в роботі. Протягом трудової діяльності активно займалася і громадською діяльністю. Була членом сестринської ради лікарні, головою профкому, очолювала районну організацію Спілку самаритян України. Зараз під своє крило взяла учасників збройного конфлікту на Сході України, відправляє наших воїнів на лікування до Українського медико-соціального центру для учасників ООС. Хоч службові адміністративні обов’язки забирають у неї багато часу і зусиль, вона значну увагу приділяє живому спілкуванню з людьми. Приходять до неї за порадою і підтримкою і ті колеги, які вже вийшли на пенсію. І для них у неї відчинені двері і відкрите серце. Лідія Гнатівна разом з чоловіком Борисом Анупрієвичем (цього року виповнюється 60 років їх подружнього життя), який пропрацював все життя в автопарку, зростили двох дітей: дочка Тамара тепер директор Української ЗОШ-1, син Володимир (1971-1990), на жаль, трагічно загинув під час служби в армії. Їхня радість – онуки Андрій та Інна, а ще - обійстя у квітах. А ось кілька відгуків про Лідію Гнатівну її колег. Рясненко Тетяна Володимирівна, головна медсестра КНПОРР (Обухівської ЦРЛ): З нею приємно працювати. Вона сумлінна, у будь-якій ситуації на неї можна покластися і довірити важливу справу. Водночас людяна, це дуже рідкісна риса у наш час. Бажаємо Лідії Гнатівні міцного здоров’я, щоб вона нас ще довго радувала і була в наших рядах. Калатнюк Валентина Семенівна, медсестра урологічного кабінету, працює на цій посаді з 1973 року: Наша старша медсестра Лідія Гнатівна Батурська – справжній професіонал своєї справи. За всі роки співпраці не чула від неї скарг на своїх підлеглих. Вона справді вимоглива і відповідальна, але ж це все для блага пацієнтів. Для неї лікарня і персонал були і залишаються родиною. Як щира мама, підкаже, допоможе і напоумить. Дай, Боже, їй…
Детальніше ...

З ДНЕМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ!

28 червня 1996 року Верховною Радою України другого скликання був прийнятий Основний Закон Української держави. Ця подія ознаменувала юридичне закріплення нашої незалежності, навіки закарбувала волю українського народу жити у власній суверенній, соборній Українській державі. Завдяки Контитуції у нас є можливість створити розвинуте громадянське суспільство. Тому усій українській громадськості треба докладати максимум зусиль для формування вільної, справедливої спільноти, для побудови потужної і заможньої держави на демократичних правових засадах. Найвища цінність держави – її громадяни, їх життя, здоров`я, гідність, недоторканність і безпека. Бажаю, щоб кожен з нас, незалежно від віку, статі, професії чи майнового стану завжди був під захистом Основного закону, який повинен гарантувати усім нам, громадянам України, свободу, дотримання законності, право на життя і його захист, рівні можливості для реалізації творчого й інтелектуального потенціалу. Від щирого серця бажаю вам, шановні земляки, злагоди, добробуту, процвітання і світлого майбутнього у процвітаючій Україні. Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» Ігор Лавренюк
Детальніше ...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм