ПРО РЕАЛЬНІ МАСШТАБИ КАТАСТРОФИ НІХТО НЕ ЗНАВ

Чорнобиль… Двадцять шосте квітня 1986 року – це чорна дата в новітній українській історії. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції, багато смертей, багато отримали надмірне опромінення – усе це пов’язане з цією трагедією. Більше десяти тисяч загиблих, тільки на Київщині майже шість тисяч осіб зазнали радіоактивного ураження та дві сотні тисяч людей евакуйовано із зон забруднення… Усі емоції та відчуття того часу я можу пережити через слова мого родича Віктора Григоровича Калашника, адже він був не тільки свідком, а й учасником тих подій. А сьогодні він один із тих, кого називають ліквідатором. Відправили нас автобусами в Прип’ять, - розказував Віктор Григорович. - На території, яка найближче знаходилася до місця аварії, ми зустрічали людей з речами, які вони змогли з собою взяти. Ми підбирали людей і відвозили у відведені для них місця. Люди сподівалися, що мине місяць-другий і вони знову будуть вдома. Вони й не здогадувалися, що вже ніколи не повернуться до своїх домівок. Довелося мені побачити і незвичайний автобус, облитий свинцем, адже цей метал не пропускає радіацію. У ньому лікарі оглядали людей і надавали їм допомогу, тому що ліквідатори отримували дуже сильне опромінення. Бачив я і те, як вертоліт гасив пожежу на реакторі, скидаючи на нього пісок. А один генерал розповідав, що вертоліт-рятувальник зачепився гвинтом за труби біля реактора і впав. Я бачив, як із даху реактора люди прибирали смертоносне радіоактивне сміття. Тоді про реальні масштаби катастрофи ми не знали, про наслідки - також. Аліна Коломієць, учениця 7-А класу Академічного ліцею №1 імені А.С. Малишка
Детальніше ...

МІЙ ДІДУСЬ – УЧАСНИК ЛІКВІДАЦІЇ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Мене звати Логвіненко Владислава. Я учениця 9 класу Академічного ліцею №1 ім.А.С.Малишка. Мій дідусь Чирикал Василь Миколайович, 1953 року народження, є учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року. Він дуже часто розповідає цікаві історії зі свого життя, але найбільше йому болить тема про Чорнобиль. Я вирішила поділитись з читачами про цю трагедію, в якій постраждало немало людей. Хочу донести людям, що потрібно цінувати те, що маєш! Ось що розповів мені дідусь. У вісімдесяті роки жителям м.Українки було відкрито маршрут автобуса Українка-Прип’ять. Тому що багато енергетиків з Українки працювали на спорудженні Чорнобильської АЕС. Маршрут був щоп’ятниці і щопонеділка. 25 квітня 1986 р. екіпаж, який складався з мого дідуся і Кабанця Ф.Ф. о 6:00 відбули по маршруту Українка-Прип’ять. Ніхто тоді навіть не припускав, що цей маршрут стане останнім і буде закритий назавжди. А славнозвісне місто Прип’ять стане містом-привидом. У цьому місті на той час проживали наші земляки з Обухова Дацько В.І. і Дацько В.М. Ця сім’я збиралася на вихідні провідати батьків і поїхати з екіпажем на Обухів вечірнім рейсом о 17:40. По проханню сім’ї Дацьків їм було заброньовано в автобусі місця. Дацько В.І. працював в Прип’яті у військовій пожежній частині і якраз звільнився після зміни, але він відмовився їхати до Обухова, тому що дорога була не близька. Він був втомлений, а йому на початку наступного тижня було потрібно йти на зміну. Мій дідусь пояснив, що у понеділок вони по графіку знову прибудуть до Прип’яті, але той відмовився, і поїхала до Обухова тільки його дружина з дитиною. І ця відмова відіграла в житті і здоров’ї Дацька В.І. не аби-яку роль. Тому що 26 квітня вночі було піднято весь особовий склад пожежників міста Прип’яті у зв’язку з вибухом на ЧАЕС. А ввечері 26 квітня 1986 р. було піднято водіїв Обухівського АТП 13238 для евакуації мешканців Прип'яті, а потім для подальшої ліквідації аварії на ЧАЕС. Я дуже пишаюся, що маю такого дідуся. Для мене це приклад щирості, небайдужості до чужої біди. Бережімо своїх бабусь і дідусів, адже вони зробили в минулому все для того, щоб ми зараз жили в безпечному для нас середовищі.
Детальніше ...

Сьогодні Всесвітній день книги та авторського права

Сьогодні в Україні і світі відзначають Всесвітній день книги та авторського права. Це свято авторів, видавців, критиків, бібліотекарів, читачів і всіх-всіх, хто часом залишається «за лаштунками» книговидання. Книги є найвагомішим засобом поширення знань та найнадійнішим способом їхнього збереження. Це найчудовіший винахід для обміну ідеями за межами людського простору та часу, а також найпотужніша сила викорінення бідності та мирного будівництва . Ми вважаємо це свято своїм, адже за роки існування ГО "Народна Рада Обухова" вийшли друком чотири видання "Обухівський ярмарок народної творчості", книга творів Андрія Малишка "Вечори, як сиві котики", енциклопедія "Обухів вчора і сьогодні", Книга, присвячена ювілею Обухівського АТП "Шляхами-дорогами" і цього року вийшла книга "Обухівський "шитий" рушник". А зараз запущено в друк п'яте видання "Обухівський ярмарок народної творчости". Тож, друзі, вітаємо нас всіх з цим чудовим святом. Нашим авторам і редакторам - глибокого натхнення і легкого пера! Ваша роль у розвитку сучасної культури безцінна. Нехай ваш талант і надалі продовжує служити збереженню і примноженню духовного багатства! Відсвяткуйте цей день, придбавши книжку і підтримавши українського видавця або замінивши, наприклад, перегляд телевізора на читання.
Детальніше ...

КОЛИШНІЙ ВЕЛИКДЕНЬ ОЧИМА СЬОГОДНІШНІХ ДІТЕЙ

Федоров Саша, учень 6 класу Академічного ліцею №1 ім. А.Малишка, куток Шпаківка:Великдень – найулюбленіше моє свято. Бо у цей час гостей і смаколиків буває найбільше. Для мене це ще й тому, що моя бабуся Качай (дівоче Худолій) Тетяна Корніївна, 1959 р.н., живе поряд зі Свято-Михайлівською церквою. Раніше їхня родина жила тут же, але в старійхаті, а її бабуся Галина Василівна Євтушенко (1905-1992), багато чого розказувала про ті давні часи. Колись давно в них трапилася пожежа – хата згоріла. То священник приніс дохід від служби, а прихожани допомогли відбудувати хату. СвятоМихайлівська церква тоді була одна в Обухові. На великі свята до неї з’їжджалися багато людей з инших сіл. Хата була переповнена людьми. Всю пасхальну ніч в церкві молилися, а в хаті перепочивали, тихенько гомоніли. Бабуся Таня казала, що їй ніколи не спалося у великодню ніч. Навколо церкви горіли свічки, наче світлячки в темряві, а коли починали бити дзвони, то всі дуже раділи. Школярам тоді забороняли ходити до церкви, а на другий день дуже сварили вчителі. Мою ж бабусю ніколи не сварили, бо освячення пасок відбувалося прямо біля її хати. А як подорослішала вона, то у пасхальну ніч ішла до церкви гуртом з молоддю вже після танців, а наступного дня продовжували святкувати на природі. А я маленьким дуже любив гратися фарбованими яйцями «навбитки» із прадідом Корнієм. На знімку: моя бабуся Таня – випускниця 1976 року Обухівської першої школи, де і я навчаюся. Мороз Сергій, учень 7 класу Академічного ліцею №4, мкрн. Яблуневий:Мій дідусь Малород Василь Степанович проживає в селі Макарів, йому 68 років. Коли я в нього запитав, що він із свого дитинства пам’ятає про святкування Великодня, то він мені розповів: «Поки малий був, то ходив щороку з бабою до церкви в село Григорівку. А коли пішов до школи і став жовтенятком, то теж ще трохи ходив. А піонером уже не ходив до церкви – сварили нас у школі за це. Святкували Великдень, як і зараз, навіть ще краще. В середині церкви священник правив службу цілу ніч – читав молитви. Коли сонце починало сходити, виходив з церкви і навколо неї освячував паски і кошики. У цьому році, мабуть, не будуть біля церков освячувати…
Детальніше ...

З ВОСКРЕСІННЯМ В НАШИХ ДУШАХ ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО!

Щороку навесні з теплом і надією приходить до нас Великдень. Які б катаклізми у людському світі не відбувалися, Господь нам щороку нагадує про вище призначення кожної душі, про ту високу ціну, яку Він заплатив за всіх своїх дітей, за звільнення їх від тягаря гріхів. Так і ми, нині сущі, у своїх щоденних клопотах долаємо перешкоду за перешкодою, переглядаємо життєві цінності і виходимо після випробувань ще сильнішими і мудрішими. Нас на цьому шляху об’єднує переконання, що тільки у взаємодопомозі і милосерді ми можемо наблизитися до вічного подвигу Сина Божого, який прийшов у цей світ показати нам приклад служіння ближньому. Нехай з воскреслим Ісусом Христом в наших душах відроджується віра, надія і незгасиме світло Божої любови. Ігор ЛАВРЕНЮК,Голова Правління ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА»
Детальніше ...

ДОНОРСТВО КРОВІ – це почесно і корисно

Міжнародна спільнота 14 червня відзначає Всесвітній день донора крові. Це особливий день для вияву вдячности мільйонам людей, які рятують инші життя, здаючи свою кров. Донором може стати будь-яка здорова людина віком від 18 до 60 років за умови, що вона не має протипоказання для здачі крові. Одноразово донор може здати 470 мл крові, це лише 10-та частина від усієї крові людини. Регулярна здача крові навіть корисна. Вона допомагає покращити кровотворення, вивести з організму надлишок заліза, який може викликати онкологічні та серцеві патології. Також донорство стимулює загальну активацію та відновлення організму, сприяє нормалізації кровообігу, запобігає серцевосудинним захворюванням, стимулює імунну систему, зменшує навантаження на печінку і селезінку. Ще один великий плюс полягає в здатності організму протистояти надмірним кровотечам та значно швидше відновлюватися після них. Але лікарі не рекомендують здавати кров частіше 4-5 разів на рік. Що треба знати донору: Готуючись до дачі крові, необхідно дотримуватись таких правил:• Напередодні ввечері необхідно повечеряти, при цьому не можна вживати жирну, молочну їжу і напої, які містять алкоголь;• У день здачі крові бажано відпочити, легко поснідати і не планувати на цей день серйозних справ, інтенсивне фізичне навантаження, прийом алкоголю. Не бажано в цей день управляти транспортними засобами через емоційне збудження;• За 2 години до та 2 години після здачі крові забороняється палити. Що робити перед здачею крові: • намагайтесь регулярно і збалансовано харчуватися, напередодні здачі дотримуйтесь спеціальної дієти;• вживайте побільше рідини; • відмовтесь від вживання алкоголю за 48 годин до процедури;• утримайтеся від вживання аспірину, анальгіну і ліків, що містять аспірин і анальгетики, за 72 години до процедури;• по можливості, не паліть за годину до процедури;• обов’язково виспіться, відпочиньте. Як харчуватися перед здачею крові: • напередодні відмовтесь від жирного, смаженого, гострого, копченого, молочних продуктів, яєць;• рекомендується солодкий чай, узвар, хліб, сухарі, сушки, відварні крупи, макарони на воді без масла, соки, морси, компоти, мінеральна вода, овочі, фрукти (крім бананів);• Повідомляйте про можливі ускладнення під час здавання крові. Після здавання крові: • Відпочиньте протягом 10 хвилин;• З’їжте легку їжу та випийте солодкий чай;• Якщо ви недобре почуваєтеся, повідомте персонал; • Протягом 2-3 годин не піднімайте нічого важкого рукою, з якою брали кров;• Краще уникати інтенсивних фізичних навантажень протягом наступних…
Детальніше ...

А МІЙ БАТЬКО - ЧОБОТАР, ЧЕРЕВИЧКИ ПОЛАТАВ…

Чоботарство – традиційне народне ремесло, яке своїм корінням сягає ще княжої доби з характерними для неї кожум’яками. Шевці взуття були у кожному місті і селі. Не виняток і Обухів. Вони були на кожному кутку. Ми дослідили прізвища і долі тільки частини тих обухівських чоботарів, про яких у родини залишилися хоч якісь спогади. Глущенко Ніна Олексіївна, (8.03.1937 р.н.), куток Бардіївка (вул.8 Березня): Мій батько Худолій Олекса Миколайович (1902-1962, Бардіївка), з простої селянської сім’ї, у якій дітей змалечку привчали до праці. Умів і чоботи шити, навіть в армії чоботарював, взуття ремонтував. Одружився на нашій мамі Марії Михайлівні Костяній (1904-1992). Нас, дітей народилося у них шестеро: Надя (5.01.1927-22.10.2006), Корній (27.09.1928 – 27.05.2014), двійнята Олекса і Оля (5.08.1930), брат помер 24.12.1976 р., а Оля, слава Богу, живе, я та Галя (2.10.1940). Батько слабував здоров’ям, у колгоспі не міг працювати, а нас, шістьох, треба було годувати, то після війни він повернувся до шевцювання. Мати купувала шкіру у Василькові, яку їй давали і під чесне слово. Батько шив чоботи на замовлення, із сіл багато приїжджали і замовляли у нього. Батькові допомагали Олекса та Корній, у якого вже була своя сім’я і цим він заробляв на неї. Після війни були голодні часи, то Корній з матір’ю возили товар у Західну, там міняли його на хліб. У 1950-і роки влада забороняла вести власну справу. За доносом заздрісних людей прийшли з обшуком до Корнія. Нишпорили кругом, шукали інструмент і матеріали, навіть під дитям в колисці. Конфіскували шкіри ще й пів року відсидів у тюрмі. Так було до 1954 року, а тоді стала промисловість розвиватися, попит на чоботи падав. Батько ще шив балетки для бабусь. А мені на випуск він пошив черевики «на виріст», у яких мені було незручно, то я їх не захотіла вдягати. Дочекалася сестри з Києва і вдягла її фабричні «лосьові» балетки. Сак Сергій Васильович (1951 р.н. Широка дорога (вул. Малишка): Мій прадід Самійло Микитович Малишко (1874-1956) Брати Самійла Микита і Гнат теж були чоботарями. успішно чоботарював і напевне, дотримувався свого слова, що йому васильківські євреї відпускали по два вози шкіри під чесне слово. Самійло Микитович повертав гроші вже після того, як нашивав і реалізовував взуття. Розуміючи значення…
Детальніше ...

МИСТЕЦЬКИЙ ЦЕНТР - ЦЕ ХРАМ, ДЕ ЛЮДИНА НАДИХАЄТЬСЯ Й ІДЕНТИФІКУЄТЬСЯ

Нещодавно ми, волонтери ГО «Материнське серце», члени ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» та мистецька спільнота краю відзначили річницю створення Обухівського народного мистецького центру. Рік тому у день народження Тараса Шевченка ентузіасти творчої групи покликали обухівців до орендованого приміщення колишнього універмагу у центрі міста на презентацію закладу… Тоді набилося людей до залу… Тільки учасників дійства було до півсотні. Присутні побачили, що це не схоже на ті заходи, які проводяться офіційною культурою. Побачили і зраділи намірам організаторів мистецького центру – зберігати, досліджувати і впроваджувати у сьогодення вікові традиції наших предків. Для чого це нам, українцям, у модерному і глобалізованому ХХІ столітті? На це запитання дають відповідь відвідувачі мистецького центру. Щира дяка усім, хто цінує і не забуває нашу історію, минуле заради світлого майбутнього. Регент (Синільник), родич кавалера Залізного хреста армії УНР Михайла Синільника Заходи, що проводяться мистецьким центром, безумовно надзвичайно актуальні і потрібні, особливо в у мовах сьогодення, коли Україна переживає період становлення. Робота центру сприяє росту національної свідомости, самоусвідомлення своєї ідентичности як великої української нації і приналежности до неї. З повагою, історик з Києва Висловлюю подяку ентузіастам і великим патріотам Обухівщини за змістовне і цікаве висвітлення історичних подій, вшанування справжніх українських особистостей, збереження народних традицій. Це великий просвітницький момент у вихованні як підростаючого покоління, так і пересічних мешканців краю. Слава нації! Єгор Данилюк, тренер ФК «Миротворець» Доземний уклін моїм землякам за створення мистецького центру, у якому до відвідувачів промовляє прадавня трипільська цивілізація, озивається козаччина, рушниковими крильми огортає душу наша рідна спадщина. Слава обухівським патріотам! Валентина Козак, член Національних спілок письменників та журналістів України Дякуємо за теплий прийом. Було цікаво дізнатися про життєпис Андрія Малишка, ім’я якої носить наш факультет. Тому ми, студенти, звемося малишками. Дякуємо за незабутні враження і за те, що не даєте українській культурі відійти у небуття, що бережете для майбутніх поколінь душу українського народу, його коріння і дух. Студенти і викладачі філологічного факультету ім. Андрія Малишка Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Красно дякуємо за змістовну, емоційну розповідь про таланти Обухівщини. Ми, учні 11-го класу, дуже раді, що потрапили саме сюди і поринули в атмосферу дитинства. Школа №218 м.Києва Дякую ентузіастам за роботу, за збережену історію, красу і душевність. Успіхів! Ірина,…
Детальніше ...

З ВЕСНОЮ!

Радіймо ніжним сонячним промінчикам! Радіймо веселому пташиному щебету і яскравим сміливцям первоцвітам!Приходить її величність Весна – пора відродження життя! А за цим таїнством стоїть вічний, як світ, образ Жінки – першопочатку всього сущого на землі. Ділімося цією радістю з рідними і близькими! Даруймо свою повагу і любов тій, чиє незгасне тепло зігріває всіх нас!
Детальніше ...

У РОЗПАЛІ – ВЕСНЯНІ МАЙСТЕР-КЛАСИ

Після тривалого карантину з першого дня навчання Громадська Організація «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» почала проведення весняних майстер-класів для молодших школярів міських академічних ліцеїв. За чітким графіком до затишного приміщення організації, яке потопає уквітах, один за одним прибувають класами школярики, щоб під уважним керівництвом старших витворити власноруч красу.
Детальніше ...

ЛЕГЕНДА ГІРСЬКОГО НА ЛУГАНЩИНІ – МІСЬКИЙ ГОЛОВА ВАСИЛЬ ВОЛЬВАЧ

Війна познайомила обухівських волонтерів з багатьма українцями, що жили і продовжують жити на Донбасі і Луганщині, у тому числі і в так званій «сірій» зоні. У цій зоні знаходиться і невеличке місто Гірське, що під відомим містом Золотим на Луганщині. У 2014 році обухівці найперше познайомилися з педагогічним колективом Гірської обласної спеціальної загальноосвітньої школи, яка неодноразово обстрілювалася ворогом і якій обухівські волонтери почали посильно допомагати. Зворушливим було знайомство, зокрема, із соціальним педагогом, вчителем історії Людмилою Василівною Вольвач. З тих пір вона супроводжує учнівські делегації цієї школи, які щороку на початку літа приймає наше місто в церкві «Спасіння». Були обухівські волонтери й у Гірському, де їм вихованці спецшколи з російською мовою навчання співали українських пісень і читали вірші вже українською мовою. Про ці щемні зустрічі дітей Луганщини з обухівцями ми багато писали. Та хочеться звернути увагу читачів ще на одну неординарну людину з Гірського, яка тримала український форпост там, біля лінії розмежування, з початку російсько-української війни і до того часу, поки тяжка хвороба не вклала цю людину на лікарняне ліжко. Розповідь буде про Гірського міського голову Василя Петровича Вольвача, який на цій посаді працював три скликання і який у критичний час весни 2014-го не зрадив Україні. Таких посадовців-сміливців у тому краї, як ми знаємо, було одиниці. На початку листопада минулого року Василь Петрович після тяжкої тривалої хвороби помер у столичній лікарні, і на вічний спочинок відвезли його до Гірського. Розповідає дружина Людмила Василівна Вольвач. Ми везли Василя Петровича з Києва до Гірського, а там на прощання з ним вже зібралося чи не все місто. Прийшли навіть ті, з «того боку», хто не розділяв його політичні погляди, але поважав його, як людину. Перед очима і досі стоїть те 9 травня 2014-го, коли на поминальному мітингу частина містян вимагала від міського голови визнати Росію, а він витримав натиск і не зняв український прапор. Він був чи не єдиний із міських голів, який вистояв, ризикуючи не тільки своїм життям. На прощанні говорили і про його патріотичну позицію, і про нього, як керівника, який пройшов 30-річний шлях від крипільщика до начальника дільниці шахти. Він, як міський голова, не покинув своїх співгромадян і не втік у безпечне…
Детальніше ...

Щорічний літературно-художній Конкурс «Побачити світ очима дитини» 2019-2020

Друзі, ми вітаємо переможців та нагороджених художнього етапу Конкурсу! Молодша вікова категорія І місце - Русенко Наталія, 9 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба І місце - Лапкова Елла, 10 років, ілюстрація до вірша «Заєць – побігаєць» Андрія Малишко ІІ місце - Фурсова Аріна, 9 років, ілюстрація до твору «Байка про кота та пса» Ярослава Левчука ІІ місце - Ткаченко Максим, 10 років, ілюстрація до твору «Мамине серденько» Анни Хіміч ІІ місце - Мількевич Мілена, 9 років, ілюстрація до твору «Мамине серденько» Анни Хіміч ІІІ місце - Шелест Альона, 9 років, ілюстрація до твору «Скринька» Крістіни Трейніс ІІІ місце - Усманова Марія, 8 років, ілюстрація до твору «У бабусі» Наталії Шкіренкової Номінація «За казковість» - Кріпчак Анна, 10 років, ілюстрація до твору «Колискова» Ярослава Левучука Номінація «За охайність» - Коросташ Софія, ілюстрація до твору «Сміливий їжачок» Валерії Гошовської Номінація «Комікс» - Маншиліна Аріна, 9 років, ілюстрація до твору «Майбутнє нашої планети» Ганни Зборовської Номінація «За декоративність» - Гаращенко Варвара, 9 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба Середня вікова категорія І місце - Лакиза Олексій, 14 років, ілюстрація до твору«Вартовий Тимко» Юлії Божок І місце - Титоренко Валерія, років, ілюстрація до твору «Горобиний вогонь» Тетяни Лемешко ІІ місце - Кокоба Павло, 12 років, ілюстрація до твору «Музика оживляє» Дениса Мішина ІІ місце - Слюсар Анастасія, 12 років, ілюстрація до вірша «Останнє» Артур Ющенко ІІ місце - Скрабунова Софія, 11 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба ІІІ місце - Молнар Каріна, 11 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба ІІІ місце - Козленко Вікторія, 12 років, ілюстрація до твору «Колискова» Ярослави Левчук ІІІ місце - Ферьєва Марія, 13 років, ілюстрація до вірша «Право на вибір» Вікторії Мись Номінація «За живописність» - Борисюк Дар’я, 13 років, ілюстрація до твору «Сумуйко і Радійчик» Наталії Любиченко Номінація «За казковість» - Анохіна Аліна, 13 років, ілюстрація до твору «У бабусі» Наталії Шкіренкової Старша вікова категорія І місце - Бацура Євгенія, 16 років, ілюстрація до твору «Майбутнє нашої планети» Ганни Зборовської І місце - Божок Юлія, 15 років, ілюстрація до твору «Скринька» Крістіни…
Детальніше ...

ЙОГО СТЕЖИНА В НАШІМ КРАЇ

17 ЛЮТОГО 1970-ГО ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ НАШ ЗЕМЛЯК АНДРІЙ МАЛИШКО. «Стежина» була написана А.С.Малишком за кілька днів до смерти, це був лебединий спів поета. Невипадково, що вона – про дороге і до болю рідне, про стежину, «яка кудись пішла, не повертає, хоч біля серця стеле цвіт». Обухівські схили і дорога під яворами, вогник у вікні і зелена рута – постійні мотиви у творчости Андрія Малишка. Не лише природня зацікавленість подробицями особистого життя, а швидше необхідність мати повне уявлення про Малишка як складну і непересічну особистість у всіх її проявах – таке прагнення кожного, кого полонила поезія цієї дуже своєрідної і яскравої людини. Яким він був поза президіями і пленумами, з чим поспішав до рідного порогу? Про це далекого 1992 року у мене була бесіда з Ольгою Сергіївною Малишко, племінницею по старшому брату Сергію. Поет її вважав своїм духовним продовженням. Ця розмова не втратила своєї актуальности і сьогодні. Андрій Самійлович, як відомо, був до всього небайдужою людиною. Як радів, то ця радість не знала меж, як сердився, то краще було в ту мить не потрапляти йому на очі, - мовить Ольга Сергіївна. – Цікавило його все і боліло йому все. Приїжджав до рідної домівки часто. Я вчителювала, тому до мене його перше запитання: «Як там у школі?» Сам за фахом учитель, він хотів знати з перших уст, якими турботами живе школа. Розумів, що саме в школі формується національна свідомість майбутніх громадян, тут зароджуються таланти, які треба вміло плекати. Додому приїжджав відпочити душею – надихатися й наговоритися. Але мова заходила знову ж про те, що турбувало його. Наприклад, раз-по-раз повертався до рабського становища наших колгоспників. Обурювався тим, що селянські діти, не маючи паспортів, не могли вільно обирати свій життєвий шлях. Болісно переживав, як принижувалася повсюдно наша національна гордість. Пригадую, зразу по війні в один із приїздів Андрія Самійловича почали розмову про українство. Як приклад, навели йому історію нашого близького земляка, котрий в армії з якихось практичних міркувань зробив із свого українського прізвища російське, – мабуть, щоб легше жилося. Знаючи цього хлопця, Малишко після довгої обурливої тиради кинув категоричне: «Щоб і ноги цього перевертня не було в нашому дворі!» Любов Забашта писала про Малишка:…
Детальніше ...

ДИТИНСТВА КОЛИСКА – НАША ЧЕТВЕРТА ШКОЛА

Я одна з перших випускників новобудови в 1977 року, а згодом і сама стала педагогом української мови й літератури у рідній школі. Прищепила мені любов до української мови Надія Михайлівна Коляда. А перші кроки у навчанні я зробила під материнською опікою моєї першої вчительки Ніни Петрівни Мироненко. Ми були дуже дружні під пильним оком класного керівника Валентини Адамівни Кладніцької-Пилипенко. Сьогоднішні спогади про наші цікаві уроки, походи на природу під веселі пісні, а ще про смак печеної картоплі. А пригадайте, мої дорогенькі однокласники, як ми на колгоспному полі жали серпами збіжжя між стовпами, а наш Вася Школьний, як справжній косар, орудував косою. За нашу допомогу керівництво радгоспу нагородило клас поїздкою до Одеси. То була незабутня подорож. Ще пригадуємо наші часті відвідини київських театрів. Як приємно у стінах рідної школи зустрічатися з однокласниками та рідними вчителями. Не передати щасливі моменти зустрічі вже з моїми випускниками, яких я навчала, бо вони у мене були найкращі. І як вдячно нам усміхаються ті берізки, які ми посадили у далекому випускному році. Романько (дівоче Білоконь) Тетяна Миколаївна (1960 р.н.), куток Яр
Детальніше ...

І В ЛЮТИЙ ХОЛОД СОЛОВ’Ї СПІВАЮТЬ В ТАЛАНОВИТИХ ЗОЛОТИХ РУКАХ

«Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати». Українська народна вишивальна традиція привчала дівчаток вже з чотирьох років брати до рук голку, щоб, поки виходити заміж, нашити і навишивати собі багатий посаг. У працьовитої і тямущої дівчини було більше можливостей вдало вийти заміж. А так як раніше не ледачими були усі без винятку дівчата, то у кожної скриня була переповнена нашитими сорочками, спідницями і корсетками, натканим полотном і купленими батьком чобітьми і намистом. В Обухові, на диво, до цього часу збереглося багато рушників і сорочок, які були вишиті ще п’ятдесят, а то й сто років тому. Багатьом обухівським родинам пощастило ще й у тому, що колишні дівки, а теперішні бабусі, не тільки топчуть ряст на цій землі, а й пам’ятають, що і як вони по молодості вишивали. Розміщуємо кілька розповідей обухівських бабусь-старожилів про їх неперевершене вміння творити красу на полотні. Клименко Ольга Миколаївна, ветеран педагогічної праці, народилася в с.Степок: Раніше майже усі жінки вишивали. Вишивали моя бабуся Панченко Оксана Олексіївна (1904-1966) родом з Малої Вільшанки. У неї були сорочки з двох частин: верхню вона вишивала на купленому білому полотні, а нижня частина (підточка) була з грубішого домотканого полотна. Вишивала і хрестиком, і гладдю. Вишивала осінніми і зимовими вечорами на печі при каганці чи лучині (була така приспособа із гільзи снаряда з гнотиком), бо електрика на Степку з’явилася аж у 1960-х роках. Моя мати Бахмацька (Панченко) Марія Кирилівна (1923-2002) вишивала червоним і чорним муліне і тільки хрестиком. Оту красиву сорочку, що зараз демонструє волонтер Галина Голубенко, мама мені вишила мама, і корсетку із спідницею пошила ще коли я школяркою була. Тоді готували посаг дівчатам ще з дитячого віку. Крім сорочок для молодої, готували на весілля багато рушників, у тому числі сорочку, а то й костюм, майбутній свекрусі. Я навчилася рано вишивати – вже у першому класі вишила вафельний рушник. Вишивала й картини на домотканому полотні. І зараз люблю рукоділля. Що було у мене в дитинстві, в старості повертається: тому зараз і читати хочеться, бо замолоду не було часу, і вишивати хочеться, і плести гачком, як колись плели мереживо до рушників, підзорників, прошви в подушки. Вже на пенсії я навишивала сорочок…
Детальніше ...

ХТО ЗАСНУВАВ І ВОЛОДІВ НЕЩЕРОВИМ ТА ГУДИМІВКОЮ

Коротка історична довідка Нещерів – село на правому березі річки Стугна засноване в 1605 році. Назва населеного пункту походить від імені Нестора Літописця і раніше звучала Нещир, Несторів. 1656 року грамотою царя Олексія Михайловича київському полковнику Антону Ждановичу «на ранг» надалися «пустие местечка Обуховка и Гирмановка». Збереглася згадка про те, що Жданович полюбляв «заглядувати до своєї Нещерівки». До 1662 року до Обухівського староства належали: Нещерів, Копачів, Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівська Слобідка і містечко Германівка. 1704 року за гетьмана Мазепи, обухівське помістя із Нещеровом і Копачевом одержав «на ранг» київський полковник, племінник Мазепи Константій Мокієвський. У 1711 році частина «мазепиних пожитностей» в Обухові, Нещерові і Копачеві дісталися першому Київському губернаторові Дмитру Голіцину. Згодом Нещерів був наданий Київському полковникові Антонію Танському, потім сотникові Київської сотні Яремі Жилі, згодом його сину Петру. 1743 року Нещерів (одна частина) стає приватним маєтком сотника Київської сотні Павла Івановича Гудима, який сотникував 18 років (ред.. Гудими-Левковичі – козацько-старшинський рід. Вихідці зі старовинного роду дворян Левковичів. У 2-й половині 17 ст. покинули свою батьківщину, яка перебувала під владою Османської імперії, й переселилися до Києва). Другою частиною Нещерова - "ранговою" - володів М.І.Леонтьєв, який був Київським генерал-губернатором більше п'ятнадцяти років (1738-1753). Територія Київської сотні (а це в основному територія нинішнього Обухівського району) тоді являла собою володіння чотирьох київських монастирів. Не було вже козаків, що колись, за Хмельниччини, траплялися тут у великій кількості, надто ж у сотенних містечках Обухові, Трипіллі, Германівці. Не було вже й старшинського рангового володіння, хіба що тільки в Нещерові й Обухові. Державці цих володінь - генерал-губернатори, обер-коменданти і київські сотники безцере­монно захоплювали польські землі по річках Стугні й Красній. Сотник Гудима заснував Слобідку Гудимівку (ни­нішнє Перше Травня). Гудимову Слободу сотник Київської сотні Павло Івано­вич Гудим почав заселяти року 1757-го, заохочуючи сюди своїх підданих, вихідців з Нещерова і Германівської Слободи (нині - Красна Слобідка), в якій він також мав свою маєтність. У колах російської адміністрації за сорокалітнє сотникування Гудимів батька і двох його синів - вони зажили репутації людей забіякуватих. Царські урядовці характеризували першого з них, Павла Івановича, як "созідателя своего благополучия", що накопичував свої статки ку­пецтвом і привласненням земель. Звичайно, що київські генерал-гу­бернатори і обер-коменданти, тримаючи "на…
Детальніше ...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм