06 вересня 2016

СВОБОДА ЗАВЖДИ ВИБОРЮВАЛАСЯ КРОВ'Ю

Україно, як сад, квітуча,

Батьківщино моя свята,

Тебе мучила кривда пекуча,

Та зерно і крізь біль пророста.

Зерно правди в огні не горіло,

Бо міцний український нарід,

Тільки раною серце щеміло,

коли нищили нації цвіт... (з власного).

Щемить воно й нині, коли гинуть у війні з Росією ровесники 25-ї річниці  Незалежності України. Наслідки радянського тоталітарного режиму досі кровоточать глибокими ранами на тілі України. Хто б міг подумати, що, будучи незалежними, доведеться воювати з московською ордою за кожен клаптик рідної землі на Донбасі. Але свобода завжди виборювалася кров’ю.

Боролися за неї і мої земляки з рідного Витачева — краю отамана Зеленого. Вони, як і багато інших українців, прагнули жити у вільній від імперського й більшовицького режиму Україні. За свідченням витачівського кореспондента газети “Нова рада” за 27 травня 1917 року: “с. Витачів (Київ.пов.) 22 травня заходами місцевої “Просвіти” було влаштовано день Національного свята. Коло 12 год. після служби Божої, з прапорами та хором “Просвіти” рушила велика сила народу, що зібралась біля школи, на гору Красуху. Дорогою хор співав “Ще не вмерла Україна”, “Ревуть-стогнуть” і “Заповіт”. На горі Красусі вже чекали маніфестантів ще ті люди, що приходили з інших сіл на це свято. Коло високої щогли, на якій маяв блакитно-жовтий прапор, місцевий священик одслужив панахиду по Шевченкові й по тих, що полягли, борючись за волю України”.

Багато молодих витачівців підтримали отамана Зеленого і під його політичними гаслами чинили опір більшовикам. Але на знищення українського народу була запущена потужна репресивна машина. Не минула вона і мою родину. На витачівському кладовищі поховані одинадцятеро дітей і перший чоловік моєї бабусі Палажки Пащенко (Василенко). Усі вони померли мученицькою смертю в голодний 1933-й рік. Опухлих, напівживих, бабусю і її старшого сина Грицька (мій батько народився пізніше від другого шлюбу з Прокопом Лемешком) врятував рідний її брат Каленик, який нагодився з плавання і привіз трохи харчів. Бабуся проти ночі завжди читала “Отче наш” і молилася за “царство небесне” своїх дітей і чоловіка, згадуючи всіх поіменно. Скільки й пам’ятаю, до кінця свого 94-річного віку ховала під подушку коржики й окрайчики хліба - голод тримав її кістлявими пальцями навіть тоді, коли їжі було вдосталь...

За документами Державного архіву Київської області, у списку жертв сталінських репресій 1930-го року я нарахувала дванадцять (!) моїх однофамильців-Лемешків...

1938-го року були засуджені НКВС і розстріляні витачівці Петро Нещерет — керівник Витачівського осередку “Просвіта”, староста церковної ради Хрестовоздвиженського храму; Прокіп Бутко — вчитель витачівської школи,  диригент хору “Просвіта”; Сергій Василенко — голова сільради та інші активісти села.

Я в Радянському Союзі прожила 28 років. Росла в бідній селянській сім’ї, батько працював шофером у колгоспі, мама — у колгоспі, а потім у лісництві. Ніхто з них в комуністичній партії не був. Мене в школі прийняли в жовтенята, запам’ятався такий віршик: “Я малєнькая дєвочка, \ Я в школу нє хожу,\ Я Лєніна нє відєла,\ Но я єво люблю.” Слово “комунізм” я теж почула в першому класі. Прийшла додому й питаю бабусю: “Що таке комунізм?” А вона мені: “Хтозна. Кажуть, це, коли все буде безплатно. Ти зайдеш у магазин і візьмеш усе, що захочеш, без грошей...” І я обнадійливо чекала, коли ж прийде той комунізм і я наберу в магазині багато-багато своїх улюблених цукерок-ірисок... У восьмому класі прийняли в комсомол і я чесно сплачувала внески аж до того дня, коли розвалився Радянський Союз.

Не можу не згадати розстріляного НКВС у 1934 році талановитого письменника-патріота із Щербанівки  — Григорія Косинку (Стрільця), який писав до Ольги Кобилянської: “Якщо сота частина мого народу буде думати так, як я — ми не згинем. Так. Ми ніколи не згинем.” 

І таки не згинули. І не згинем! Попри всі потуги “могучій і нєдєлімий” Союз був приречений. 2 жовтня 1990-го року студенти України розпочали історичну акцію голодування на Майдані Незалежності. Серед них був і студент-щербанівець з Обухівщини Михайло Горловий, нині — відомий скульптор, поет, громадський діяч, автор першого в Україні пам’ятника Жертвам голодомору, гідний нащадок свого дядька Григорія Косинки.  У кінці 1980-х — голова осередку Народного Руху України і Товариства української мови в Київському художньому інституті, незламний борець за відродження рідної мови у навчальних закладах України.

1991 року Україна стала незалежною державою. Але чи такою, про яку мріяли і за яку віддали своє життя наші діди і прадіди? На превеликий жаль, радянській владі вдалося русифікувати і деморалізувати значну кількість населення України. “Насолоду общєпонятного” я відчула на власній шкірі, коли вступила після україномовної витачівської школи до Київського кооперативного технікуму. В цей заклад приймали учнів лише із сіл, тому багатьом перший рік навчання був суцільною мукою. Усі підручники і лекції — російською, вчителі російськомовні. А головне, ми, сільські діти, мали відповідати виключно російською. За відповідь українською оцінку занижували. Викладачка “Бухгалтерського обліку” вимагала слово в слово зубрити напам’ять її конспект. Якщо студентка збивалася й мимоволі переходила на українську, щоб пояснити вивчене своїми словами, у відповідь звучало: “Што? Лєнь-матушка раньше мєня роділась? Садись — два”. Я їй довіку вдячна, що на все життя відбила в мене бажання не лише до “общєпонятного”, а й до нелюбого бухгалтерського ремесла...

І все ж... Масові фальсифікації виборів 2004-го змусили українців вийти на Помаранчевий Майдан, щоб підтримати Віктора Ющенка. Єдиного українського, чесного (як на той час здавалося) кандидата у Президента. Тоді мій чоловік, науковець, доктор хімічних наук Сергій Лакиза денно і нощно боровся проти фальсифікацій, будучи головою ОВК № 94 (Обухівський і Васильківський р-н), а я, як і багато моїх земляків-обухівчан, щоденно їздили на Майдан Незалежності...

Знову помилилися. І ця помилка далася взнаки нам на виборах 2009-го, коли Ющенко повівся на чвари і своїми діями за допомогою “противсіхів” привів до влади злочинця, яничара-ненависника України — Віктора Януковича. За 4 роки своєї «діяльності» він обікрав Україну, знекровив економіку, розвалив армію і не підписанням угоди з Європейським Союзом хотів знову нав’язати державі московське ярмо.

Не вдалося. Підросло нове покоління. Бо саме студенти — ровесники Незалежності — першими вийшли 21 листопада 2013 року на акцію протесту на столичний Майдан Незалежності. Їх не гнітила ностальгія “совєтскіх врємьон”, вони бажали жити у вільній європейській Україні. Вони ж і стали першими жертвами режиму Януковича. Кривавий розгін студентів став останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння українців і початком Революції Гідності. З усіх куточків України з’їжджався народ. Неодноразово зустрічалася на Євромайдані зі своїми земляками з Обухівського краю. 21 грудня ми з Михайлом Горловим взяли участь в Літературному марафоні, що відбувся у Київській міській раді, де розмістилися мітингуючі. Хто як міг, так і  підтримував розпочату боротьбу.

Що треба кожному з нас робити для своєї країни? За радянською звичкою люди думають, що їм все повинна дати держава. А чи запитував хтось себе: “Що я зробив для Батьківщини?” Тут пригадалась мені думка Леонардо да Вінчі: “У природі все мудро продумано і влаштовано, кожен повинен займатися своєю справою і в цій мудрості — вища справедливість життя”. До цієї мудрості хочу додати: кожен повинен нести відповідальність за свої вчинки, за сім’ю, за чисте довкілля, за школу чи дитячий садок. Люди повинні усвідомити, що потрібно не чекати від держави, а намагатися самому її змінити на краще..

Моє бачення майбутнього України... Перш за все бачу її як державу-переможницю, вільну європейську україномовну країну, в якій буде розвинена економічна, гуманітарна, духовна сфери. Народ шануватиме рідну мову, знатиме свою історію і традиції, сповідуватиме моральні цінності.

Але для того, щоб це сталося, ми повинні позбутися корупції, олігархії і правителів-корупціонерів. Люди, виховані на радянській ментальності, Незалежну Україну не збудують. Цілком погоджуюся з думкою Дмитра Донцова: “Націю може врятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін рабів та сльози.”

Тетяна ЛЕМЕШКО, член Національної спілки письменників України

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм