29 серпня 2016

ЗА УКРАЇНУ, ЗА ЇЇ ВОЛЮ, ЗА ЧЕСТЬ, ЗА СЛАВУ, ЗА НАРОД!

Відзначаючи 25-річчя Незалежності України, важливо не забути ті імена земляків останнього – ХХ - століття нашої буремної історії , які сміливо і беззастережно стали на захист рідної землі: хто зі зброєю в руках, хто палким словом і мужнім вчинком - від «зеленівців» і «просвітян» до Героїв Майдану і теперішніх захисників України від російського агресора. Честь їм і слава від вдячних нащадків! Пропонуємо короткі розповіді про них.

 ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ (Терпило Данило Ількович) 1886, с. Трипілля – 13.10.1919, с. Стрітівка) – військовий і громадський діяч, керівник селянського повстання 1918-1919 р.р. на Київщині, командир Дніпровської повстанської дивізії. За партійну діяльність (участь у есерівському гуртку) відбуває 4-літнє заслання в Архангельську. На фронті Першої світової війни - писар, додому повернувся в кінці 1917 р. офіцером-прапорщиком і повним Георгіївським кавалером. На початку осені 1918 р. створює із земляками-трипільцями партизанський загін, який здійснює напади на гетьманську «варту». Повів своїх бійців до Григорівки на переможний штурм цукрозаводу, де дислокувалися захисники режиму Скоропадського. У грудні 1918 р. Дніпровська дивізія, сформована отаманом, увійшла до складу петлюрівського Осадного корпусу на чолі з командиром «січових стрільців» полковником Євгеном Коновальцем.  На початку грудня 1918 р., коли гетьманський Київ опинився в облозі армії Симона Петлюри, Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, Біличі та Святошин. Вояки дивізії вибили гетьманські загони з Дарниці. Повстанці вийшли на Хрещатик з великим портретом Тараса Шевченка. За наказом Петлюри меншість повстанців на чолі із Зеленим поїхала на допомогу Західноукраїнській Народній Республіці. 08.02.1919 р. відбулася зустріч отамана Зеленого з командувачем червоними військами Володимиром Антоновим-Овсієнком про приєднання «зеленівців» до Червоної армії. Зелений поставив дві умови: нова влада в Україні має бути не «однобоко партійною», а зеленівці мають отримати в Червоній армії якнайширшу автономію. 01.03.1919 р. отамана Зелений вступив у Кагарлик, де закликав іти разом з ним походом проти більшовицької влади. Навесні-влітку 1919 р. селянська армія Зеленого мала майже 35 тис. повстанців. З березня по серпень 1919 р. вони відбивають у совітів Васильків, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівну, Богуслав, Ставище, перекидаються на лівий берег Дніпра. У захопленому повстанцями Переяславі Зелений скасовує ганебні угоди про злуку України й Московії січня 1654 р. 3 липня 1919 р. Зелений вибиває з Трипілля червоних. Полонених українців отаман відпускає, а росіян, євреїв та інших наказує стратити. У серпні 1919 р. 30-тис. повстанське військо розпочало боротьбу з білогвардійцями. 11 жовтня зеленівці захоплюють Київ. У жовтні 1919 р. у боях з денікінцями за Канів отамана смертельно поранено, по дорозі до Трипілля у с. Стрітівці він помирає. Похований у Трипіллі,  місце невідоме. Далі під "зеленівськими" гаслами діяли загони Касьяна і Таценка. 1922 р. опір радянській владі припинився. В кінці 30-х років майже усі повстанці отамана Зеленого репресовані.

20-РІЧНИЙ «ЗЕЛЕНІВСЬКИЙ» КОМЕНДАНТ ОБУХОВА

КРАВЕЦЬ Феодосій Олексійович ( 1899, с. Обухів – роки смерті невідомі) - повстанець Дніпровської дивізії отамана Зеленого. 1917 р. закінчив Саратовське юнкерське училище, після жовтневого перевороту повернувся додому, в 1918 -1919 р.р. брав участь у русі «зелених», ставши у 20-літньому віці комендантом Обухова. У складі Дніпровської дивізії Обухівський гарнізон на чолі з ним у листопаді 1919 р. виступив проти гетьманату і кайзерівців. 5 квітня 1919 р. дивізія Зеленого, до якої входив Обухівський гарнізон, взяла м. Васильків. Заарештовано Кравця Ф.О. НКВС 1937 р., звинувачено у воєнних діях проти радянської влади і в антирадянській пропаганді, засуджено на 10 років ув'язнення, звідки він не повернувся.

СОТНИК ДНІПРОВСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

НАЗАРЕНКО Василь Сільвестрович  (роки народження і смерті невідомі, с. Обухів) – сотник, начальник господарчої частини Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Син обухівського чоботаря, 1912 р. призваний до війська, під час Першої світової війни служив унтер-офіцером, нагороджений Георгіївським Хрестом. 1919 р. - писар у штабі Дніпровської дивізії, начальник господарської частини, в чині сотника брав участь в Уманській кампанії. 12.07.1929 р. постановою Тройки УНКВС Київської губернії за контрреволюційну діяльність і агітацію за самостійну Україну засуджений на 3 роки з відбуванням строку в Соловецькому таборі. Подальша доля невідома.

НЕ ПРИЙМАВ ВІН ПІДЛОСТІ НІТРОХИ

КОСИНКА (Стрілець) Григорій Михайлович народився в с. Щербанівці 1899 р. у багатодітній родині. Ще підлітком працював на Григорівській цукроварні, служив писарчуком у Трипільській волосній управі, згодом чистив чоботи в Києві і навчався у вечірній школі. За свідченням його дружини Мороз-Стрілець Т. М., Косинка Г. М. служив у штабі Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Усю криваву круговерть визвольних змагань на українських землях талановито описав у новелах і оповіданнях, які зробили його одним з найпопулярніших українських письменників 20-х р.р. Кілька творів надрукував за кордоном. Був першим диктором українського радіо. Переклав українською Гоголівські «Мертві душі». За правдиві твори «куркульський ідеолог» Григорій Косинка піддався нищівній «пролетарській» критиці і потрапив до «чорного списку» ворогів радянської влади. Його заарештовано 4 листопада 1934 р., засуджено військовою колегією Верховного суду УРСР і 1 грудня того ж року розстріляно як «білопольського терориста». 19 жовтня 1957 р. тією ж колегією вирок скасовано. Андрій Малишко у присвяченому Григорію Косинці вірші написав: «Не приймав ти підлості нітрохи,

Прогримів, немов весняний грім,

І стоїть замучена епоха

Над безсмертним іменем твоїм».   

НЕУВ`ЯЗНЕНА ДУША ФІЛОСОФА

ЛІСОВИЙ Василь Семенович народився 1937 р. на хуторі Тарасівка на Обухівщині. З дитинства чув розповіді старших земляків про невдалу боротьбу за незалежну Україну, колективізацію, розкуркулення, голодомор. Після закінчення філософського факультету Київського держуніверситету викладав філософію, захистив кандидатську дисертацію. Розповсюджував самвидав, 1969 р. написав «Відкритий лист до депутатів УРСР» із «антирадянськими» висловлюваннями. Був заарештований 1972 р. через відкритий протест проти масових арештів інтелігенції і засуджений Київським обласним судом до семи років таборів і трьох – заслання. У таборі за непокору часто перебував у штрафному ізоляторі, де від нього добивалися покаянної заяви. Тут він написав 1979 р. до ЦК КПРС протест проти введення радянських військ до Афганістану, за що отримав ще один рік таборів. Після звільнення з ув`язнення довго не приймався на роботу. 1990 р. поновлений на роботі в інституті філософії НАН України, з 1997-го завідував відділом історії української філософії, викладав політичну філософії в Києво-Могилянській академії. Автор сотень статей, перекладав відомих філософів, входив в редколегію «Енциклопедії сучасної України». Помер 2013 р., похований у рідній Тарасівці. Після усіх фізичних і моральних тортур не ув’язненою залишилася душа мислителя Василя Лісового, який жив, творив і страждав в ім`я утвердження української нації.

 ЗАГИБЛІ ЗА УКРАЇНУ НАШІ ЗЕМЛЯКИ-СУЧАСНИКИ: «ХТО,  ЯКЩО НЕ МИ?»

Посмертно відзначені державними нагородами «за особливу мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

ЧАПЛІНСЬКИЙ Володимир Володимирович (1970. с. Степок Андрушівського району, Житомирської області – 20.02.2014, м. Київ, вул. Інститутська) – Герой Небесної Сотні, Герой України. Закінчив школу в м. Сєвєроморську Мурманької області. 1988 р. закінчив Нетішинське СПТУ-23 зі спеціальності електромонтер з ремонту обладнання. 1988-1990 р.р. служив в радянській армії. З 1990 по 2013 р. працював на ПрАТ «Київський картонно-паперовий комбінат». З 2 грудня  2013 р. перебував на київському Майдані, охороняючи там порядок. Загинув 20 лютого 2014 р. на Інститутській від пострілу снайпера. Залишилися дружина Світлана, син Володимир і дочка Віолетта. Посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота зірка» (21.11.2014). Його іменем названа вулиця в центрі Обухова, встановлено меморіальні дошки на будинку, де проживав, та на комбінаті, де працював, присвоєно звання Почесного громадянина Обухова (2014). Нагороджений нагрудним знаком «За видатний внесок у справу визволення України від антинародної влади під час подій Майдану 2013-2014». Зараховано до Українського шляхетського товариства «Герб Абданк» (2014). Указом  Патріарха УПЦ КП Філарета від 3.06.2015 нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України». На його честь відкрито Алею пам`яті на мікрорайоні Піщана (2014).

 

РАЧИНСЬКИЙ Олександр Григорович (1979, м. Українка Обухівського району Київської області – 17.11.2014, м. Дебальцеве ) – капітан, заступник командира роти вогневої підтримки 25-го окремого мотопіхотного батальйону. Помер у Харківському військовому шпиталі від черепно-мозкової травми, отриманої під час виконання бойового завдання. Залишилася дружина, однорічна донька і 11-річний син. Указом Президента України від 16.01.2016 р. нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Почесний громадянин Обухова (2015). На приміщенні НВК "ЗОШ  І-ІІІ ступенів №3-ліцей"  міста Обухова 2016 р. встановлено меморіальну дошку.

 БАККА Олексій Вікторович («Детройт») (1974, м. Майкоп Краснодарського краю РРФСР – 29.08.2014, с. Червоносільське Донецької області) – стрілець 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла їхав у ГАЗелі у складі автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. Під час обстрілу дістав смертельне поранення у груди і випав з машини. 03 вересня тіло «Детройта» було привезено до дніпропетровського моргу. 16.10.2014 тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська, як невпізнаний герой. Упізнаний за тестами ДНК і перепохований 28.02.2015 в Обухові. Залишилася дружина і троє дітей. Указом Президента України від 28.06.2015 р. нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня. Почесний громадянин Обухова (2015). На приміщенні НВК "ЗОШ  І-ІІІ ступенів №3-ліцей"  міста Обухова, де навчався, 2016 р. встановлено меморіальну дошку.

ТИМКО Олег Миколайович (1985, м. Обухів – 7.04.2015, м. Опитне Ясинуватського району, Донецької області) – стрілець 11-го окремого мотопіхотного батальйону. Загинув внаслідок артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями с. Опитне під Донецьком, на лінії розмежування з окупованою територією. Залишилися батьки і брат. Указом Президента України від 4.06.2015 р. нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня. Почесний громадянин Обухова (2015). На приміщенні НВК "ЗОШ  І-ІІІ ступенів №3-ліцей"  міста Обухова, де навчався, 2016 р. встановлено меморіальну дошку.

ЄФІМЕНКО В`ячеслав Олександрович (1977, м. Обухів – 28.01.2015, м.Дебальцеве Донецької області) – боєць 25-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Загинув у бою в районі Дебальцевого. Залишилися дружина і двоє неповнолітніх дітей. Указом Президента України від 01.03.2016 р. нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня. На приміщенні НВК "СЗОШ І-ІІІ ст. №1 - ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. А. С. Малишка", де навчався, 2016 р. відкрито меморіальну дошку. Почесний громадянин Обухова (2015).

ЗАБЄЛІН Кирило Валерійович (1992, м. Берислав Херсонської області -15.06.2015, с. Кряківка Луганської області) – розвідник-кулеметник 24-ої окремої механізованої бригади. Закінчив Обухівську СЗОШ № 1 ім. Малишка (2009). Загинув у бою з диверсійно-розвідувальною групою противника. Похований в м. Бериславі. Залишилися батьки і брат. Указом Президента України від 13.08.2015 р. нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня. На приміщенні НВК "СЗОШ І-ІІІ ст. №1 - ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. А. С. Малишка", де навчався, 2016 р. відкрито меморіальну дошку.

 ЛИТВИТНЕНКО Павло Леонідович (1992, м. Обухів – 18.03.2016, с. Гнутове  Донецької області).-  старший сержант взводу глибинної розвідки, командир відділення 54-го окремого розвідувального батальйону. Загинув у результаті підриву на вибуховому пристрої. Залишилися батьки і сестра. Указом Президента України від 4.07.2016 р. нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ст. На приміщенні ЗОШ I-ІІІ ступенів №4 міста Обухова, де навчався, 2016 р. встановлено меморіальну дошку.

СЕРГЕЄВ  Володимир Ігоревич (1993, м. Обухів – 6.07.2016, м. Авдіївка Донецької області). Закінчив Обухівську ЗОШ № 3, навчався в Київському авіаційному університеті. 2010 р. призваний до лав Української армії, служив у військах повітряної оборони. Працював на ПрАТ «Київський картонно-паперовий комбінат». 17.07.2015 р. мобілізований, після навчального центру направлений до 81-ої окремої аеромобільної бригади снайпером, був командиром відділення. Загинув 6.07.2016 р. від прямого попадання 120-мм міни в пост спостереження. Залишилися батьки і сестра. На приміщенні ЗОШ I-ІІІ ступенів №4 міста Обухова, де навчався, 2016 р. встановлено меморіальну дошку. На приміщенні НВК "ЗОШ  І-ІІІ ступенів №3-ліцей"  міста Обухова, де навчався, 2016 р. встановлено меморіальну дошку.

ВІЧНА ПАМ`ЯТЬ ГЕРОЯМ!

 

 

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм