15 серпня 2016

БЕЗ МОВИ НЕМА ДЕРЖАВИ ДО 25-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Чи можна вважати другорядним питання мови корінного населення у побудові держави? Відомий мовознавець Лариса Масенко аналізує заходи радянського уряду з остаточного знищення націй, у першу чергу української. До такого стану була доведена наша мова. Лариса Масенко констатує факти, а українцям слід подумати, чому за 25 років незалежності стан справ радикально не змінився.

…Сталінський терор страшною ціною мільйонів  жертв поставив український народ на коліна. Тепер можна було запровадити «ненасильницьку» русифікацію: основна соціальна база опору режимові – українське селянство й інтелігенція – були знищені. Після кривавих сталінських чисток його національну політику продовжив «ліберальними» методами борець з культом Сталіна Микита Хрущов. У добу Хрущова було розроблено масштабну програму прискорення русифікації неросійських  народів Радянського Союзу. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік  створювало ілюзію «добровільної» відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов на 22-му партійному з`їзді.

У 1958 р. в освітнє законодавство України було впроваджено Закон про вільний вибір батьками мови навчання дітей і про дозвіл відмовлятися від вивчення української мови. На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв`язку з розвитком соціалістичних націй». Завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду СРСР. Програма далі стверджувала, що насправді «рівноправ’я” не для всіх рівне. Існують мови більш «рівноправні», оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови розподілились на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного  спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних. Натомість, там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитися остаточно. Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік  Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, не говорячи вже про мови народів Російської федерації.

Загрозу, яка постала перед майбутнім рідної мови, а відтак і нації, гостро переживали кращі представники української інтелігенції. У грудні  1964 р. Василь Стус пише Андрієві Малишку листа, кожне слово якого пронизує біль від враження майже тотальної денаціоналізації Донбасу: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості».

Тоді ж Іван Дзюба пише працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Поширювана у самвидаві, вона зіграла величезну роль у пробудженні національної свідомості в масово денаціоналізованому соціумі. В 60-х роках в Україні розгорнувся сильний опозиційний рух інтелігенції, провідною ідеєю якого була боротьба за національно-культурне відродження, проте невдовзі рух було жорстоко придушено.

У добу Брежнєва компартійна влада повернулася до майже сталінських, лише замаскованіших, методів боротьби з інакодумцями. Дисиденти, які наважувались відкрито виступати проти імперської мовної політики, були репресовані.

У 70-х роках форсування «об`єктивного процесу зближення націй» на Україні продовжилось. Здійснене протягом 70-х-першої половини 80-х років витіснення української мови з системи освіти ілюструють статистичні дані 1987 р. У цей час в Україні у 4500 школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч.

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання у професійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах, за винятком окремих  гуманітарних предметів, переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На сході й півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

На 1988 р. майже усі наукові журнали з точних природничих наук виходили російською мовою. На російську було переведено майже усі театри, перестали знімати і україномовне кіно.

У 1978 р. було видано Постанову ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови і літератури, у 1983 р. – Постанову про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15%.

Русифікаторська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалося з терором, розв`язаним проти національно свідомої інтелігенції.

Все це призвело до різкого звуження сфери функціонування української мови на більшій частині території України і падіння її престижу. В 70-х роках асиміляційний вплив російської мови у східній і південній Україні перекинувся з міста на село, що поставило майбутнє української мови у цих регіонах на межу катастрофи.

З кн.. «Мова і політика» Лариси Масенко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм