17 жовтня 2020

МІСТЕЧКО КОПАЧІВ ТА ЙОГО ДОСЛІДНИК ІВАН ГЛУЩЕНКО

Цього року відомий у краї журналіст, письменник, громадський діяч, цілитель, садівник-городник, пасічник з Копачева Іван Лукович Глущенко відзначає свої 82-і народини. За його плечима не тільки більше 40 років праці в районній газеті «Обухівський край» («Зоря Жовтня»), а й депутатство - від сільської до обласної рад, видання книг: «Пасіка біля хати», гумористичної «Чи їдять коти варення?», краєзнавчих «Копачівські легенди» та «Село барвінкове». Лауреат міжнародного конкурсу фотожурналістів (Німеччина, 1980 р.).  Бог наділив його багатогранним талантом, який він зумів реалізувати з користю для людей.

 Розмову з Іваном Луковичем розпочинаємо про його краєзнавчі видання, матеріали для яких він збирав роками. Хто ж як не він представить мешканцям нашої Об’єднаної територіальної громади його рідне село Копачів, яке має свою історію і своє неповторне обличчя.

  • Іване Луковичу, коли започаткувалося поселення Копачів і від чого пішла його назва?
  • За своєю територією село Копачів порівняно з иншими селами району велике і розкинуте у багатьох урочищах річок Стугни та Раківки. За переказами, а потім і за археологічними розкопками, це поселення з’явилося на початку другого тисячоліття нашої ери (1118 р.) разом у двох урочищах - Дубина та Мухоморівка. Саме тут, на правому березі річки Стугни, були великі поклади піску, який знадобився тодішнім ремісникам для виготовлення скла. Вони жили на протилежному березі Стугни в міс­ті Тумаш і займались скловидуванням. Пісок пере­возили човнами через Стугну. Копачами піску були люди, яких висилали з міста у вищеназвані урочища назавжди. Вони жили у піщаних кар'єрах в примі­тивних халупах-копанках гуртом, без жінок. Згодом копачам дозволили раз на рік гостювати в місті та при нагоді одружуватися. Подружжя наді­ляли ділянками лісу для вирубування та будування житла і господарювання на землі. Отак, з хутірців копачів піску утворювалось поселення, а згодом і село Копачів.
  • Є архівні відомості, що у серпні 1240 року вирішальну битву Батию руське військо дало біля Копачева над Стугною. На найвищій точці цієї долини, в урочищі Лукача, археологи розкопали фортечний «окоп» з подвійним валом і чотирма в’їздами. Підвищення і по сьогодні називається Острицею, з неї видно бані київських храмів і простори обухівського краю. Є свідчення про те, що Копачів більше двохсот років був містечком і що у 1570 році був збудований Литовський замок, залога проти татар. Писемна згадка 1605 року повідомляє, що татарська орда спустошила «королівські волості Копачів і Нещерів біля самого Києва». Про Копачів згадує і Фундуклєєв у книзі «Замечательные места в Киевском уезде”, яка вийшла 1846 року. Колись між річкою Бугаївкою і Давидівкою (її вже давно нема) проходив битий шлях – гостинець від Києва до Копачева. Гостинцем називався тому, що був багатий торгами. На той час у Копачеві був один на всю округу замок. Архівний запис свідчить, що влітку 1630 року під час повстання козаків під проводом Тараса Трясила козаки напали на копачівський замок і знищили в ньому польську залогу. Пізніше Копачів так розрісся, що став містеч­ком, а потім ще й волостю. В ньому була військова частина, замок, фортеця та костьол.
  • Кому належали копачівські землі і маєток?
  • До 1636 року Копачів і Нещерів належали до маєтку православних шляхтичів Тиша-Биковських, які згодом ополячились, а потім омадярилися. Під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1651 року на копачівських полях велися запеклі бої козаків Київського полку з польським військом Радзивіла. Хмельницький розбив поляків і зробив Обухівський ключ ранговим помістям. До нього увійшли Обухів, Германівка, Копачів і Нещерів. Тоді ж Копачів був пожалуваний генеральному писареві Війська Запорозького Івану Виговському. Цю маєтність нащадки Виговського тримали аж до початку ХХ століття. Після Палієвого повстання спустошені Обухів, Копачів і Нещерів дісталися Мазепиному племіннику Костянтину Мокієвському. Той залюднив їх переселенцями з Полтавщини. Після поразки Мазепи під Полтавою Копачів стає власністю київського губернатора Дмитра Голіцина. З 1714 року протягом вісімдесяти років через Копачів проходив російсько-польський кордон з рогатками і редутами. Ці назви і по цей час є. Що характерно для того історичного періоду, що власники земель і маєтків часто між собою сперечалися за межі, навіть ворогували. У моїй книзі є опис ворожнечі між сусідами нащадками гетьмана Івана Виговського і сотника Павла Гудими. У ці суперечки втягувалися і селяни. У 1900 році Копачевим володів поміщики Кучинські і Терещенки.
  • Копачівці чимсь відрізнялися від своїх сусідів?
  • Копачівці з давніх-давен славилися працьовитістю, майстеровитістю і талантами – вони все вміли. Все це наслідок битого шляху на Київ. У центрі села була велика торгова площа з кузнями, шевцями, стельмахами, бондарями, на виїзді із села жили костоправи Сметани, до яких їхали люди з усіх усюд. Їх тут парили в дубових цебрах з травами, а потім вправляли кісточки і люди ставали на ноги. Ще одна цікавинка. За переказами, коли битий шлях проходив через кілометровий піщаний відрізок частини села, то вози і гарби потопали у піску. Їм на допомогу приходили копачівці зі своєю тягловою силою. У Марка і Марти Коваленків тягла не було, а була купа дітей. Вони вдвох – Марко біля дишла, а Марта ззаду – перетягали гарби через пісок, заробляючи дітям на харчі. В середині ХІХ ст. цю ділянку дороги було покрито дубовими обаполками, а згодом прокладено бруківку.
  • Усе згадати з історичного минулого Копачева неможливо. Раджу усім читати Вашу книгу «Село барвінкове» - вона так насичена інформацією, що відірватися не можна. Іване Луковичу, а Ви не нащадок тих костоправів Сметан, про яких пишете у книзі?
  • Так, я нащадок по материній лінії. З’явилися Сметани тут десь на початку ХVІІІ століття внаслідок заселення Копачева вихідцями з Полтавщини. Копачівська вода не мала йоду, тому місцевий люд слабував кістками - їх «рихтували» костоправи Сметани, мої давні предки. Баба мого діда Калістрата була настільки горда своєю професією, що не взяла прізвище чоловіка, а залишилася Сметаною. Тому і моєї матері Ольги Калістратівни, уже в наш час відомої цілительки, дівоче прізвище Сметана.
  • Серед усіх Ваших занять і улюблених справ яка найближча?
  • Найбільше люблю Божу комаху бджілку і пасіку. Написав книжку «Пасіка коло хати», видавав першу у краї непровладну газету «Бджілка». Ще люблю сад, вирощування нових сортів. А все инше якось припліталося само собою, наприклад, краєзнавство, місцеві легенди, а за ними – журналістика, фотографія, громадська діяльність… Усе мені любе, за кожною справою – історія мого життя, моєї родини, моїх односельців.

Розмову вела Олена Артюшенко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм