15 жовтня 2020

ДЕ КРАВЕЦЬ – УМІЛІ РУКИ, ТАМ НЕ БУДЕ В ХАТІ СКУКИ

Сьогоднішня наша розповідь – про кравців, шевців, швачок, які у колишні небагаті часи своїми філігранними виробами несли радість людям. Це їхніми руками були пошиті теплі кожухи і свити, рясні корсетки і юпки. Навіть теперішні спеціалісти кравецької справи дивуються неповторним речам талановитих рук колишніх своїх колег. А хто хоче переконатися у правдивості сказаного, завітайте до Обухівського народного мистецького центру

Шевченко Володимир Петрович, 1958 р.н., Хуторі (вул.Загребля):

Колись казали: «Де кравець - умілі руки, там не буде в хаті скуки». В оселі мого дядька Вільхового Митрофана Івановича (1923-1995) і тітки Єфросинії Артемівни (1823-2005) було завжди людно. Він родом з Першого Травня, а жили вони в Таценках. Який же він був дотепний, а руки мав золоті. Це, мабуть, доля його так гартувала. Ще до війни після ФЗУ пішов працювати на київський завод «Більшовик». Служив в армії, закінчив училище мінометників, пройшов війну. Молодшим лейтенантом дійшов до Угорщини. Після війни служив на Західній Україні старшим лейтенантом. Рідні краєвиди на чужині не давали спокою, тому згодом повернувся додому.

19 років дядько Митрофан, як лісник, протоптував стежини місцевими лісами, казав, що з ніякими инщими краєвидами нема порівняння: «Ге ж найкраща тут земля, все питав у журавля». Дуже любив риболовлю, його поважали рибалки і мисливці. Я ж тривалий час жив у них в Таценках, то дивувався, скільки він перечитав книжок і скільки преси виписував! По книжках він і шити навчився, а ще в старожилів перепитував та й мене інколи залучав до пошиття. Хоч був самоучкою, але люди йшли юрбою до нього замовити чи перешити верхній одяг. Казав, краще нашити кілька нових кожухів, аніж одного перешити – мороки не обберешся. Шкіри сам вичиняв або замовники готові приносили. Пригадую, як він сором’язливо робив замірки в жінок, коли шубки шив. Робив викройку-міліметровку, потім переносив на картон. Наметував двома голками, а потім зшивав на машинках «Зінгер». Он і зараз одна стоїть у мене, нагадує про майстровитого дядька. Своїх дітей у них не було, але для сусідських завжди були двері навстіж. Діти бігли наввипередки по зайчики, а хто від діда Митрофана і баби Фросі  вхопить і ведмедика, які він нашивав із клаптиків. Та й шапок малечі вони перешили багато. Дядько знав дуже багато байок і цікавинок. Був, як військовий, строгий і акуратний. Його дуже любили і поважали, бо був людиною слова. А як у дядька з’явився перший на кутку телевізор, то його улюбленець - сіамський кіт сидів завжди на телевізорі і дивився на повну хату глядачів. Навіть після виходу на пенсію дядька не забували рибалки і мисливці, бо і їм він перешив шапок і кожухів.

Дем’яненко (дівоче Назаренко) Галина Дмитрівна, 2.02.1938 р.н., куток Снігирівка (вул.Шкільна):

Усі професії потрібні, але шевці – це чарівники. Скільки радости дарували людям їх руки! Ще з дитинства пам’ятаю, мама Назаренко (Заїць) Марія Петрівна (1913-1990) вчила нас, п’ятьох донечок, шанобливого ставлення до голки з ниткою. Навіть загадку з дитинства пам’ятаю: «Біжить свинка, срібна спинка, а хвіст конопляний». Чудова загадка була і про наперсток: «Маленький хлопчик зліз на стовпчик - одежі не носить, їсти не просить, личенько рябе… Що воно таке?». Зараз діти не кидаються до шиття, як ми. Мама шила сорочки і гаптувала ще й знану обухівську лиштву (поділ сорочки), бо не кожна жінка це вміла. Сорочок у мами було багато, та їх голодовка забрала. Збереглася одна-єдина. Казала, що найкращу свою сорочку не пошкодувала і понесла в Григорівку на базар, виміняти на шматок хліба, а тоді тільки піднесла його до рота, як підбігли хлопчаки-спритники і вихопили той шматок з рота. І без хліба, і без сорочки зі сльозами поверталася вона додому. Страшні часи були. Вже писали про долю моєї мами під час голоду, як тіло її вже набралося водою, не тямила, що робила. Вона вийшла і розглядала колоски (жили край поля на Полянському), а тут саме нагодився об’їжджчик та й повіз її в колгоспну контору розбиратися. Вже там побачили, що з нею щось не те, то мати (а моя баба) йшла з базару і забрала її додому.

Мама нас обшивала сама. А вже щось ладніше, то посилала до знаної швеї Найди Євгенії (зараз на їхньому подвір’ї побудована четверта школа). Баба Женя була майстринею – ого-го! Без ноги на милицях, було, обійде обміряє ниточками, поскладає їх якось по порядку і ніколи не збракує. Шила прекрасні плаття, піджаки, чоловікам штани і хлопчикам сорочки.  А які були унікальні бобочки на замочках! Шила на машинці «Зінгер». Наша найменша сестричка Люба любила ходити до них гуляти під піччю лоскутиками ще й гостинчика принесе додому. Чоловік у баби Жені був високий, чорнявий і талановитий. Він сам з притулку, то й прізвище у нього було Найда Юрко. Його відомі народні картини «Розрізані кавуни» і килими з тиграми і по сьогодні пам’ять бережуть.

Ще гарно шила наша тьотя Фрося Антонівна Шпак з Паркомуни. Сестрі Любі випускне плаття пошила. А нам і валянки шила і все, що попросиш. Ще пригадую швачок Саню Мироненко із Яру і Танцюру Тетяну. А Марія Джулай шила дуже гарні шапки. Хочу згадати і бабу Варку Юхимівну Назаренко із Старуківки. Старі люди з повагою ставилися до голки з ниткою. У гарної кравчині був цілий набір і обов’язково – улюблена голка. Примічали різні прикмети. Якщо під час шиття зламалася голка – варто чекати доброї звістки. А як у дівки ламалася голка, особливо на вістрі, то до знайомства. В наш час ніколи не шили у свята, особливо вагітні жінки, щоб не накликати якусь ваду новонародженому. Ніколи голку не позичали незнайомим людям – подалі від біди. Добре, що зараз все готове можна купити.  Але шити у швачок нам було таки гарніше і рідніше.

Тільна (дівоче Кабанець) Надія Остапівна, 1.07.1937 р.н., куток Когалівка (вул. Джамбула):

Вміння за плечима не носити, а в житті з ним легше жити. А в роки мого дівування то й радости було, як десь хтось роздобуде краму на плаття та ще й власноруч пошиє. Вишивала тоді кожна дівка та й навчитися швейній справі було багато охочих. Бо в лавках обнови не докупишся та й ні за що було купувати. Родом я з Яблуневого (П’ятачок або Кабанцівка). По сусідству жила знана швея Найда Євгенія, а з її донькою Надею ми дружили. Я вже тоді придивлялася за її майстерністю і мріяла сама навчитися шити. В 1951 році пішла ученицею в Обухівський «Коопшвець», згодом мене направили до Києва на Подол на піврічні курси з пошиття чоловічого одягу. В Києві тоді я і жила. Завідував «Коопшвецем» тоді Макаренко Павло, майстром з пошиву чоловічого одягу був Ус Захарко, який обшивав кожухами чи не весь Обухів. Чоловік був віруючий, відповідальний і нас вчив бути гарними швеями. Пригадую, на той час була закрійницею Косогон Галина, швеями – Косогон Марія, Заєць Галина Антонівна, Рогова Ольга. Я вдома сусідських дівчат підучувала швейної справи. Працювала в майстерні до одруження 1956 року. Обшивала донечок і близьких, а вже робочий стаж продовжила на полях радгоспу, бо чоловік Тільний Василь Маркович був із хліборобської династії, то праця до сьомого поту була в цій родині понад усе.

Стременко (дівоче Деревинська) Лідія Омелянівна, 1.06.1942 р.н., куток Мінцех (вул. 8 Березня):

Строчить, шиє, вишиває – всю родину одягає. Знаєте цю загадку про швейну машину? А я, буває, задумаюся в тиші і раптом наче десь далеко вчується цокання швейної машинки. Бо я все життя працювала швеєю. В 1959 році прийшла в «Коопшвець» ученицею (п’ятикутна будівля за меморіалом). Два роки вчилася у Білій Церкві, а з 1962 року і почався мій трудовий шлях. Навпроти майстерні була хатинка – ще одне приміщення, де шили кожухи і чоловічий одяг. Закрійником був Захарій Федорович Ус (жив по дорозі до теперішнього Фонталу), завідувала Ковалевська Валентина Василівна, вона була і закрійницею, і постачальницею. Згодом ми перейшли до двоповерхової будівлі, де зараз РАГС. Пригадую: якесь було термінове замовлення на пошиття мішків. То ми всю ніч в респіраторах шили, але все одно надихалися того волокна вдосталь. Чоловіки нам їсти приносили. А зранку все прибрали і клієнтів приймали. Як тільки витримували?

А скільки тих старих кожухів перешили і покрили новим матеріалом – зараз тільки легені про те нагадують. Десь в 1975 р. перейшла наша команда до новобудови в центрі, де зараз земельний відділ. Працювали часто допізна, навіть дітей із садочка вихователі приводили нам на роботу. А поки додому йти, то діти й позасинають в ящиках між клаптиками тканини. Виходили працювати і по вихідних. Все заробляли не гроші, а трудовий стаж. Робили-робили, а заробили на мізерну пенсію. Директорів усіх вже й не пригадати - перевернулося їх багато. Бували й такі, що на виході перевіряли нас до хвилиночки. Було, заведеш дітей в садочок і біжиш галопом, а все одно отримуєш догану. Багато людей пройшло через швейню – усіх не пам’ятаю. Траплялися такі, про яких казали: «Наша дівка то шиє, то поре – тільки ниткам горе». Такі й не затримувалися. Пригадую таких прекрасних майстринь: Маша Клюй, Марія Нижник з Безрадич, сестра моя Ніна Омелянівна Школьна, Ніна Яківна Тимошенко, Галя Іванівна Михайлюк, Ганна Антонівна Назаренко (дівоче Заїць), Віра Ковальчук, Марія Гриценко, Галя Чечко з автостанції, Галя Цяцько, Ніна Русан, Ліда Бондаренко, Таня Коробка із Степка, Марія Григорівна Махинич з Дерев’яни, Валя Панченко, Надія Данилівна Ленда, Зіна Романівна Щербань, Надя Шкода з Кип’ячої, Ольга Миколаївна Карамаш, Валя Литвин, Ольга Форноляк, Ольга Петрівна (була завгоспом), Мирослав Михайлович…

Кажуть, швець і кравець - на один комірець. Так воно і було, бо усі гуртом переживали за замовлення, щоб догодити клієнтам. У нас були маститі закрійники: Таїсія Андріївна Павленко, Надія Назаренко (по-вуличному Мурджиха), Люба Савченко з Кип’ячої, Валя Григорівна Грищенко з пожарки, Володя Висоцький. З часом повідкривалися будинки побуту на Яблуневому, Школі і Піщаній, то наші працівники попереходили працювати туди. Теплі спогади про всіх, а особливо вдячна я швачці на дому Тетяні Танцюрі, яка жила на перехресті Перешівки. Саме вона ще з дитинства прищепила мені любов до кравецької справи і яка мене в дитинстві обшивала.

Щербань Зіна Романівна, 1942 р.н., Пожежка (вул.Гоголя):

Шита моя доленька нитками,

На роботу бігала стежками.

Чи дощило, чи бувало й завірюхи.

Шила плаття, пальта й капелюхи.

А скільки тих шпульок нитками намотано! Я ж в Обухівський «Коопшвець» прийшла ученицею у 1959 році. Потім начальник Федоров направив мене у Білу Церкву на дворічне навчання. Після того шила плаття і жіночий верхній одяг. Працювала з гарними дружніми бригадами, перевиконувала плани. Доводилося довго затримуватися на роботі, часто виходити і у вихідні. Заробітки були невисокі, але держава вважала, що якщо вмієш шити, то і сім’ю вдягнеш. Ото й дохід наш, коли брали якийсь лівий заказ на вихідні або шили вдома. Багато дівчат працювало із навколишніх сіл. І зараз частенько донечка Наталочка приносить привіти від колег, як часом зустріне кого. Любила я свою професію, бо людям дарувала радість.

Водніцька Іванівна Водніцька, 1951 р.н., куток Перешівка (вул. Козачий шлях):

Наймиліша лялька мого дитинства – мотанка із клаптиків. Тітка моєї подружки Тамари Макарівни Хижняк Назаренко Варвара Юхимівна (1908-1987) із Старуківки (вул.Козачий шлях) була знана швея. То ми і бігали  до неї по лоскутики. А ще по сусідству над Кип’ячівським ставом жила Назаренко Надія, яка завідувала швейним цехом колишнього гвоздильного заводу, що на Криничній (зараз там підприємство втор сировини). Вона нам приносила малесенькі клаптики ще й казала, що в цеху є і більші лоскутики. Ото ми і загорілися їх пошукати. Ото ми, малявки, почимчикували з Перешівки аж на Криничну шукати більших клаптиків. Мати як узнала, то було мені за мандрування - стала прив’язувати мене до шовковиці. Мене з дитинства обшивала швачка на дому Максимова Надія, що жила в центрі по теперішній вул. 8 Березня, за клубом. Ото була жартівниця! Пам’ятаю, років чотири мені було, обміряла вона мене, а я їй кажу: «Ви ж тільки мені дивіться, не спортіть краму!». А вона: «Постараюся!» Бо, мабуть, я вдома чула, як мати розказувала, як трудно було купити краму. Тоді, щоб купити гарну річ, треба було мати або повний пай (це купити марок карбованців на 15), або сотню а чи й більше здати яєць. Було, на витяжну хустку мати їздила по яйця аж в Кагарлик, бо своїх кури стільки не несли.

Максимівна (так її називали обухівці) мене обшивала і дівкою. Та ще й, було, піддасть настрою своїми частівками про хлопців. Її шиття для мене було найкращим.

Форноляк Катерина Микитівна, 7.12.1928, куток Кип’яча (вул.Козачий шлях):

Мій дід Хтодось Форноляк шив свити. Ми всі на Мочарі пасли гусей у його свитах. А його син, мій дядько Форноляк Самійло Хтодосійович, дуже гарно шив верхній одяг і валянки. Допомагала йому дружина Христя. Була в нього дуже стара гарна машинка. Родина у нас була велика, то він обшивав усіх. І ще на Перешівці була дуже гарна майстриня на дому Тетяна Танцюра. А над ставом жила Форнолякова баба Галька Луковна, блузочки шила, сорочки і спіднє все. А Варка Кабанець (теж над ставом жила) шила все дрібненьке. Шила людям теж Галя Діденкова (німенька). А Назаренко Ольга шила гарні костюми, нарядні корсетки, у  тому числі і нашій сестрі Олі вона шила. Самоучок було багато тоді – люди старалися. А тепер вміють, та не хочуть робити. З молодости ми ніколи в швальню шити не носили. Було, з дівками йдемо ввечері до магазину чергу займати за крамом, всю ніч простоїмо та й заглядаємо, скільки привезли того краму. Бо, як мало, то давали його потроху, а як більше, то можна було задовольнитися й більшим куском. А як менші були, то мати ходила в чергу за крамом, стояла до ранку, а потім ми її змінювали. Нашите з того краму берегли у скринях, лежало воно аж до цих пір. То добре, що Наталка Любиченко прийшла, то я їй віддала дещо до мистецького центру, щоб і люди бачили.

Підготувала Наталя Любиченко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм