05 вересня 2020

ЛЕГЕНДИ СЕЛА ГРИГОРІВКИ, ЗАПИСАНІ ЛЮБОВ’Ю МИРОНЕНКО

Той, хто їздить з Обухова в Германівку, Деремезну, Перегонівку та инші села того напрямку, часто чує: «Автобус їде по валу». Це означає, шо він на виїзді з Обухова повертає різко праворуч у бік Білої Церкви їде не по трасі Київ-Донецьк, а по «валу» (за Польщі був так званий Білоцерківський ключ), хоч насправді зараз там ніякого валу немає. «Валом» зараз називають асфальтовану дорогу, шо пролягла через поля і скоротила відстань між Обуховом і Білою Церквою на багато кілометрів. Але колись давно там справді був високий земляний вал. Кажуть, шо то ше ті давні «Змієві вали», які захищали підступи до Києва, а пізніше їх використовувала, як свої кордони, і Річ Посполита, коли Україна була поділена між Польшею і Росією на лівобережну (московську) і правобережну (польську). Так ото кордон цей ішов якраз по тих валах: Григорівка, Гусачівка, Германівка були ше московськими, а вже Семенівка, Перегонівка і далі вбік Білої Церкви вважалися землями польськими.

ТЕМНИК

Село Григорівка з півночі та північного-заходу ото­чене лісами. Один з них - той, шо західніше, - називають Темником. Чому?

Під час Коліївщини (60-ті роки ХVІІ ст.) погроми в маєтках влаштовував гайдамацький загін григорівця Павла Петрицького. Коли його загін розгромили, з декількома повстаннями він добирався до рідної Григорівки. Рятую­чись від переслідувачів, втікачі сховались в темному лісі, де їх і застала ніч.

Ліс був негайно оточений, а вранці почалось його прочісування (на той історичний період поблизу Темни­ка проходив кордон між Польшею - Правобережна Укра­їна - та Російською імперією - Придніпров'я та Лівобе­режна Україна) регулярними частинами військ. Село Григорівка якраз на кордоні було.

Посеред темного лісу того ріс віковічний дуб. Дій­шов до нього Павло і став спиною до стовбура, почав відстрілюватися до останнього. Оточили того дуба, па­лили по отаману, поки той не впав, десятки разів пора­нений. Але і мертвий Павло Петрицький був небезпеч­ним. Тож його, вже бездиханного, за переказами, до­ставили на центральну плошу села Григорівки і тут чет­вертували. На цьому місці в часи Незалежности України побудовано православний храм.

З тих пір григорівський ліс люди називають ще й Темником - у ньому темної літньої ночі 1768 року знайшов останній свій прихисток один з ватажків Колі­ївщини Павло Петрицький.

ХРИНДЯ

На зорі радянської влади, у двадцятих роках минулого століття повстала в нашім краї проти більшовиків легендарна Дніпровська дивізія на чолі з отаманом Зеленим. Часи були люті, криваві, непевні, в будь-який час можна було чекати каральних загонів ЧК. А тому Зелений у кожному населеному пункті мав своїх людей, зв'язківців, розвідників. Одним із таких зв'язківців був Хриндя із села Григорівки. Чекісти багато б дали хоча б за маленьке повідомлення про Хриндю, багато юнаків від Трипілля аж до Григорівки підозрювали у зв'язку з «бандою» Зеленого, але натрапити на слід зв'язківця так і не змогли. Навіть засідки влаштовували на Хриндю, а він міг за ніч донесення отаману передати і назад, як ні в чому не бувало, повернутися живим-здоровим.

Мало хто тоді знав, шо під кличкою Хриндя ховалася дуже схожа на хлопця дотепна, спритна і невловима дівчина з Григорівки на ймення Христя.

Багато про неї старі люди знали і розповідали, і як про велику гумористку, і як про веселу, добру дівчину, але про те, шо вона була зв'язківцем отамана Зеленого, його вірною помічницею, мовчали, хоч, мабуть, і здогадувалися. Кажуть, шо їй навіть було довірено берегти таємницю золота отамана Зеленого, яке вона ховала у... могилі.

До глибокої старости не втрачала Христя гумору, була серед своїх односельців найдотепнішою, найвигадливішою, але й сама ніколи не розповідала про своє минуле. Ще довго в людей сидів страх перед владою, яка за одне слово Зеленівець висилала до Сибіру чи розстрілювала.

І тільки недавно, вже по десятиліттю після її смерти, то від того, то від іншого можна почути: баба Христя понесла з собою в могилу таємницю золотих запасів Данила Терпила – отамана Зеленого.

ПОРУЧИК

Сергій і Данило були друзями з дитинства. Жили в різних селах по тому, але народились у Трипіллі. Разом служили і в царській армії. Належали до соціалістів-революціонерів - так званих есерів. Довіряли один одно­му. Дружба їхня була перевірена життям на всі сто. Та ось Жовтневий переворот 1917-го. На базі бойового заго­ну Григорівської цукроварні організувалось ядро Дніп­ровської дивізії, яку очолив Данило Терпило.

Чисельність Дніпровської дивізії швидко росла і досягла майже 20 тисяч бійців. Ввести дивізію до складу більшовицьких військ Данило Терпило відмовився. І ди­візія "розкололася". Більшість залишилася з Данилом, знаним в народі, як отаман Зелений. Воювала Дніпров­ська дивізія в Київській, Чернігівській та Черкаській областях.

Сергій був помічником отамана в особливих спра­вах. Відповідав за збір даних розвідки в Обухівському та Германівському повітах. Мав зв'язок з отаманом через Хриндю...

Сергій був поручиком. Знав військові закони. І його вичислили... Під шаблями повели з Григорівки до Германівки на допит. Повернувся поручик сивим-сивим... Стояв у хаті як вкопаний кілька тижнів. Не їв, не пив, не спав... І помер. І поніс із собою він страшну таєм­ницю на цвинтар...

Декілька років тому старі показали його могилу одному з родичів. Він поставив на ній хрест і зробив підпис: Якимаха Сергій, поручик.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм