29 серпня 2020

ОТАКЕ МОЄ НАПІВСИРІТСЬКЕ ДИТИНСТВО

Божок Галина Миколаївна, 11.01.1940 р., Перешівка (Козачий шлях):

Мій батько  Божок Микола Миронович (1906 р.н.) був грамотною людиною. У 1938 році на «відмінно» закінчив Київський обласний навчальний комбінат промкооперації. До війни працював бухгалтером в Обухівському «Коопшвеці» (на фото з газети чоботарів, третій внизу лежить). Перед війною забрали його на військову перепідготовку, там і війна застала. Забрали на війну, ніхто його більше не бачив. Куди тільки не зверталися - ніяких відомостей про його долю. Років десять тому я навіть їздила в Центральний військовий Подольський архів, що під Москвою, але все безрезультатно. Усе життя чекала і вірила, що ось прийду, а батько вдома. Адже бували дива і поверталися з війни - так як сусід Просяник. На жаль, дива з нашим батьком не сталося. Мама Божок Катерина Ігорівна (24.11.1911-30.07.1994)  овдовіла. Працювала в колгоспі, а там, самі знаєте, які були заробітки. А нас треба було ставити на ноги. Мати пішла працювати санітаркою в поліклініку, де була перев’язочною медсестрою Рябоконь Наталя Трифонівна. Там все життя і пропрацювала. Як мама пішла з колгоспу, то зразу прийшов до нас землемір і відрізав землю. Правда, змилувався - залишив грядку, де була посаджена картопля і сказав, щоб до морозів не копали, бо відберуть. Мама нам завжди казала, що на першому плані повинні бути уроки, а потім вже домашні справи. Дуже хотіла вивести нас у люди і дати вищу освіту. Я закінчила Київський гірничий технікум. Брат Божок Петро Миколайович (14.10.1937-8.09.2006) закінчив сільгоспакадемію, був другим секретарем райкому компартії, разом з дружиною Надією Федорівною (20.05.1936-3.12.2004) виховали двох дітей Ларису та Ігоря. А я працювала бухгалтером в РУСі, економістом на цегельному заводі. Разом з чоловіком Василем (20.08.1942-18.11.2017)  виховали двох дітей Олю та Олександра. Так швидко промайнуло життя. Всього було, але теперішні події на сході не дають згаснути і спогадам мого дитинства.

… Німці ще в Обухові. Квартирували вони майже у кожному дворі. Постоялець був і в нашій хаті. Пам’ятаю, що він був таким кремезним, що коли заходив до хати, то нам не вистачало місця. Ми з братом ховалися за грубою. Кухня солдатська теж на нашій вулиці знаходилася у садибі Кабанець Мотрі. Штаб був у другій школі. Там же було і німецьке кладовище, а трохи далі по вулиці за шляхом була садиба обухівського поліцая  Шутки Савки, який з німцями втік і опинився в Америці. Бува, як їде по вулиці, то ми, діти, всі ховалися. Дочки його ходили такі наряджені: у витяжних хустках (як тоді називали вовняні), в красивих спідницях. Ми на них так задивлялися.

Щоранку ми бігали дивитися, як кремезні німецькі офіцери бігали по двору і герготіли, а ми стояли на дорозі і зі страхом за ними спостерігали. А якось мати дала постояльцю гарячий гарбуз, а він поспішав кудись, то обпікся ним,  вихопив пістолет і цілився на нас. Мати собою прикрила нас. Коли німці ще перебували в Обухові, однієї ночі хтось постукав до нашої сусідки, вона відчинила – на порозі стояв поранений червоноармієць. Це був наш розвідник, його сховали на печі, а нам, дітям, приказали, щоб ми нікому про нього не казали. Ось недавно з сусідкою Просяник Галиною (на жаль, недавно померла) ще згадували той випадок.

Потім, коли вже наступали наші, німці пішли з Обухова. Почалися обстріли і матері наші зібралися рити окоп, щоб було де нам сховатися. А у нас було дерево на будівництво хати. Тому дерево використали на будівництво окопа, який знаходився в городі сусідки Ноги Ярини. Ми і жителі нашої вулиці ховалися в ньому. А до цього ховалися під лавками. Гарно пам’ятаю, як наші наступали. Вони йшли зі сторони центру Обухова, а ми, діти, повилазили з того окопу і дуже раділи зустрічі. Підходили до кожного солдата і питали: «Дядьо, а ви не мій батько?». Адже більшість із нас так і не дочекалися своїх батьків.

Після закінчення війни почалося мирне, але злиденне життя. Матері ходили на роботу, а ми, малі, господарювали вдома. Треба було піти на берег Кобринки (Кип’ячівського ставка ще не було), яку тоді можна було перестрибнути. На березі ми повинні були нарвати пшінки або лободи, щавлю на борщ, назбирати сухих бур’янів, щоб було на чому зварити їсти, бо дров в Обухові тоді не було. Пізніше на канікулах ходили ми у Нещерівський ліс по сухі голки і шишки. Набивали ними повні мішки. Якщо лісник не дожене і не відніме мішок, батогом не нашмагає, то донесемо це добро додому. Бувало, що лісник і мішки відбирав. А зимою наші мами, погано вдягнуті, в дірявих чоботях з голими литками, брали верьовки і ключки, йшли у ліс по сухостій. По снігу, по морозу тягли дрова, хоч лісник і їх ганяв, забирав верьовки і шмагав батогом. Під час жнив ходили ми на поля збирати колоски. Там теж на коні з батогом об’їжджав сторож. А ми босі по стерні бігли щодуху, а сховатися нам було ніде. Мене дожене, батогом одшмагає, іду плачу від болю і образи, що з ні з чим повертаюся додому.  А якщо пощастить щось принести додому, то займаємо чергу, щоб стовкти у ступі, а мати вже тоді приготує вечерю. В більшости їжа варилася на відкритому вогні серед двору. А якщо хтось топив піч, то усі сусіди несли до печі і свої чавуни.

А ще пам’ятаю хліб за картками. Чергу займали матері звечора, а вранці вони йшли в поле, а ми, діти, продовжували стояти в черзі до відкриття магазину. Всередину дітей черга «заносила». Там вже тобі відважать хлібчик: половинку, четвертинку та ще й маленький шматочок на раз у рот покласти. Вийти з черги з магазину взагалі було неможливо. Ми не виходили, а виповзали звідти. І від того хліба залишались тільки сплюснуті хлібні коржі.

Як не тяжко було, але нам, сиротам, у школі давали миску супу чи борщу. На Новий рік – подарунки з цукерками. За ними була черга із учнів через весь коридор. Ми підходили з простягнутою рукою, і кожному у долоньку клали по 4 пом’яті подушечки. Пізніше вже давали цукерки у паперових кульочках. Від того ми були такі щасливі і радісні. Хочу згадати вчителів: початкових класів Надія Григорівна Малиновська, класний керівник Іван Петрович Бондаренко, Наталя олексіївна Кулакова, Надія Іллівна Танана, Олена Прокопівна Підтілок, Павло Васильович Недерський.

Діти Перешівки гралися на перехресті на шляху. По два боки вулиці лежали великі колоди, на одній з них збиралися старші, які нас до себе не підпускали. Гралися ми у «вицільного круга», в «крем’яхи», після дощу з густішого болота виліплювали собі «чобітки», а з пилюги «салютували». А коли висихали калюжі і в них роїлася безліч білих метеликів, то ми їх ловили. Скільки було радости, як провели перше радіо, а потім світло. До нашої хати сходилися сусіди і слухали «Театр перед мікрофоном». Улюблені вистави: «Приїздіть у Дзвонкове», «В степах України», «Назар Стодоля». Отаке напівсирітське моє дитинство, отак я все життя чекала батька.

Підготувала Наталя Любиченко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм