25 серпня 2020

СТРАШНІ ЧАСИ ПЕРЕЖИЛИ НАШІ ДІДИ-ПРАДІДИ

Прочитав у минулому номері газети «Народна Рада Обухова» спогади про трагедію роду обухівця Чирикала Василя Миколайовича під заголовком «Ой, горе тій чайці». І хочу поділитися своїм. По-перше, про Биківню, де лежить цвіт української нації. Пригадую 1989 рік. Я працював на картонно-паперовому комбінаті, і мене, як члена ради трудового колективу, послали на навчання до Києва в інститут удосконалення керівних кадрів, де були люди з усієї України. Серед лекторів запам’ятався один: Комендо, італієць за походженням, людина емоційна, розповідав не тільки голосом, а й мімікою, руками. Вся авдиторія слухачів була у захваті. А тоді на піднесенні всі пішли на стадіон, де проходило якесь наукове зібрання, темою якого було «розвінчання вимог РУХу», який тільки-но створювався. Рухівці тоді категорично виступили проти забудови Биківні. Парторганізації наукових установ столиці зібрали людей, щоб показати, що рухівці проти розбудови Києва. По черзі виходили до трибуни виступаючі і «розпікали» сяких-перетаких рухівців.  А один чоловік із нашої групи тихцем каже: «Правильно виступають, у мене там дід розстріляний. Багато там народу лежить». Я тоді вперше почув про Биківню. Виявляється, туди щоночі вивозили машинами людей, розстрілювали і загортали в ями. Коли вже не можна було заперечити наявність масових поховань у Биківні, то комуністи почали розказувати, що це німці там розстрілювали. А мій дід сказав, що розстріли були ще до німців, значить, це робили радянські чекісти.

Мій дід по матері Кононенко Семен Андрійович з Рокитного, унтер-офіцер царської армії, у Першу світову був начальником санітарного поїзда. На той час був людиною грамотною, таким собі сільським Сократом. У колгосп віддав корову, але сам в колгосп не пішов, а був поштарем. Заробляв, навчаючи хазяйського сина початкам математики. Працював у  кар’єрі, де добували камінь для будівництва цукрозаводу в Узині. На зароблені гроші побудував хату, яку втратив, впустивши в оселю меткого і нечистого на руку родича, який погрозами відправити діда в Сибір і відібрав у нього хату. Пам’ятаю, в дитинстві йшли ми з дідом вулицею Жовтневою і він мені казав: «Бачиш, Петре, оцю хату я збудував».

Страшні часи пережили наші діди-прадіди. Грамотних тоді боялися і перших висилали. Мати моя Одарка Семенівна Кононенко-Зелінська (1929-1989) у 3 роки напівсиротою залишилася, тому теж багато пережила і знала справжнє обличчя радянської влади. Вже у дорослому віці приїжджав до неї городський родич-науковець, дуже вихвалявся будівництвом Київської  електростанції. То мати йому каже:  «Будують її ті, кого за три колоски посадили». Мати не мовчала і казала: «Та не так насправді було!». І вона мені пошепки багато чого розказувала, але попереджала: «Ти ж там дивись, мовчи».

Але мені пощастило дожити до часів розпаду радянської імперії. Влада в Україні начебто змінилася, але до правди ще було далеко.  Мені, мабуть, від діда дістався бунтарський дух. Бо, працюючи на комбінаті, часто з трибуни висловлював свою думку, відмінну від генеральної. Був членом Обухівської організації РУХу. Коли у 1990 році до Верховної ради УРСР балотувався письменник Сергій Плачинда, то я його, як кандидата, водив по підприємству. Але мене ніхто не чіпав – не ті часи вже були. А спогади своїх старших родичів тільки тепер починаєш цінувати. Напевне, треба мати великий життєвий досвід, щоб бути готовим аналізувати родинну історію і робити висновки.

Петро Михайлович Зелінський, 19.11.1949 р., Піщана

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм