16 серпня 2020

ВІЗИТІВКА ГРИГОРІВКИ – ЦУКРОВИЙ ЗАВОД

На початок ХІХ ст. григорівськими землями володіли польські магнати Мілевські, Комаровичі, Модзелевські, які після третього поділу Польщі хоча й стали підлеглими російського царя, але продовжували господарювати на наших землях. На початку 40-х років ХІХ ст. землевласники Казимир Мілевський і Маврикій Комарович спорудили цукроварню. Місце для неї вибрали не найкраще: з одного боку були пагорби, порізані ярами, а з другого - заболочений берег Красної. Але те місце було вигідним для спорудження на ньому саме цукрового заводу: поряд вода, завод нижче, а бурякові кагати вище.

Будівництво цукроварні для Григорівки мало історичне значення, бо за кілька десятиліть з хутірця виросло робітниче селище, так само, як і те, що невелика і малопотужна цукроварня середини XIX ст. перетворилася на один із перших з 192-х цукрових заводів України.

Уже в сезон 1860-61 р.р. виробництво цукру становило 32 078 пудів (майже 510 тонн). Якщо в період міжсезоння на заводі проживало кілька сот робітників, то в сезон цукроваріння ця кількість різко зростала. Після скасування кріпацтва 1861 р. різко збільшилася кількість вивільнених селян - колишніх кріпаків, які залишилися безробітними, і в осінньо-зимовий період вони наймалися на цукроварню.

За розповідями григорівських старожилів, цукроварня 70-80-х XIX ст. у Григорівці являла собою суцільний будівельний майданчик, розміщений на двох територіях: верхній, де нині знаходяться будівлі сільради, ресторану, підприємства з виробництва сиру «косичка» та инші, та оточений муром нижній. Основна маса робітників знаходилася на верхньому майданчику, де головною була довга будівля, всередині якої розмішувався цех з виробництва бурякового соку-сирцю. На верхню територію десятками возів звозили буряк, кагатували, здійснювали первинну обробку - миття. Щоб одержати 500 тн цукру, необхідно було обробити щонайменше 4500 цукрового буряка – 450 кінних возів щодоби. Тут же заготовляли бурякову стружку з подальшим отриманням з неї первинного бурякового соку. Процес цукроваріння відбувався в головній будівлі на нижній території - від очищення соку до одержання товарного цукру.

На відміну від верхньої, нижня територія надійно охоронялася. Для отримання оптимальних умов для виробництва продукції вона постійно забудовувалася, добудовувалася і реконструювалася.

Кінець ХІХ-поч.XX ст. був періодом помітного підйому виробництва цукру. У цей час генеральним директором об'єднання кількох цукрозаводів був Йона Зайцев. Він, за розповідями сторожилів, рідко відвідував завод. Проте його приїзди залишалися в пам’яти заводчан, зокрема, його спілкування з ними. Пригадують випадок, коли Зайцев на гусачівській дорозі зустрів воза з парою гарних коней у розцяцькованій упряжі, якими управляв хлопчак 14-15 років. Зайцев зупинив його, запитав, чий він, хто його батько. Потім витяг з кишені карбованця, дав його хлопцеві, сказавши, щоб він обов'язково віддав його батькові, а також передав похвалу за те, що він добрий господар. Ця історія спонукала инших господарів до кращого утримання кінного транспорту, і вже в наступному сезоні цукроваріння відзнаку підприємця отримали кілька хазяїв.

У 1900 році цукру було вироблено майже 800 тонн. А от рафінаду, для виробництва якого завозився цукор-пісок з инших заводів, отримали понад 12 тисяч тонн.

Про функціонування Григорівського цукрозаводу в передреволюційний період залишилися скупі відомості. Старожили запам'ятали і передали нащадкам розповіді про роботу рафінадного цеху, в якому виготовлялися різної ваги рафінадні «головки» у вигляді різаних конусів. Вони мали голубуватий відтінок і, як говорили тогочасні виробники, «аж світилися своєю чистотою». Вироблені головки добротно запаковувалися і через Трипілля доставлялися до Халеп'янської пристані. Там перевантажувалися на спецбаржі і до... Франції.

Хоч якість григорівського рафінаду сягнула європейського рівня, робітникам від того легше не було. Про нестерпні умови праці на заводі залишив спогади письменник, уродженець сусідньої Щербанівки Григорій Косинка, який у віці 12-14 років разом з батьком працював на заводі.

На стику ХІХ і ХХ ст.. для робітників активізувалося переобладнання старих і будівництво нових бараків-гуртожитків та багатоквартирних будинків сімейного типу, декотрі з них служили ще донедавна.

Незважаючи на складні умови війни, революції і визвольних змагань 1917-1920-х років, жителі села зберегли завод. За директивами Центральної ради усі панські та адміністративні будівлі цукрозаводу ставали власністю громади – григорівці нічого не зруйнували і десятки років користувалися ними.

За радянської влади збільшення виробництва цукрової продукції було головним завданням. У 1927-1928 р.р. завод створив власну кінно-тракторну станцію. Важливе значення для заводу мало будівництво і введення в дію в 1930-х роках вузькоколійної залізничної вітки. Вона прискорила техніко-економічне зростання підприємства, розв’язавши проблему забезпечення його паливом, вапном, обладнанням. Тоді ж була прокладена канатно-вагонеткова двоколійна рейкова вітка, що з’єднала станцію з внутрішньою територією заводу. Обновлювалося устаткування заводу, зміцнювалася його енергетична забезпеченість і на 1929 р. виробництво цукру сягнуло 6 тис. тн за сезон.

Підприємство пережило всі потрясіння протягом 1905-1920 років, а також війну 1941-1945 р.р.. Працюючи безперебійно, завод постійно нарощував потужність і технологічно вдосконалювався. Довівши виробництво цукру до 20-25 тисяч тонн, Григорівський цукровий ввійшов в число передових серед 190 цукрозаводів України. Впродовж 150 сезонів цукроваріння завод простояв лише один сезон – 1919-1920 років.

І раптом в середині 1990-х років його «залихорадило» і вже в 1999 році він зупинився через недієздатність. Хоч ще десять років перед тим підприємство працювало чітко, вчасно виконуючи замовлення держави.

У 1993 році завод набув статусу підприємства з обмеженою відповідальністю, його основними власниками стали 300 кадрових працівників. Оцінено завод у 10 мільйонів карбованців (50 тис. акцій по 20 крб.). Проте підприємство так і не змогло вписатися у ринкову форму господарювання. У тих незвичних умовах приватизації ні керівництво цукротресту, ні адміністрація заводу не змогли зорієнтуватися на збереження його основних фондів, а заводська еліта виявилася неспроможною протистояти сповзанню заводу до банкрутства.

Негативну роль відіграв той факт, що господарі заводу не змогли реалізувати вироблений цукор за вигідною ціною, а перехід на бартер лише посилив фінансову неспроможність підприємства. Цим скористалися різного роду ділки, які при фактичному сприянні заводських та районних керівників зробили завод банкрутом. Так, після 150-річної безперервної роботи завод ліквідовано, що стало трагічною подією в історії села, його громади, адже історія останніх 150 років – то історія заводу, візитівки Григорівки.

З книги Ананія Закревського «Григорівка: з погляду віків»

СПОГАДИ МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ ПРО ЦУКРОЗАВОД

Григорій Косинка, письменник, уривок з оповідання «Лист з села» (працював на заводі у 1911-1912 р.р.):

Виринають в уяві: 49 з половиною коп. за 8 годин праці, «підйомка», брудні казарми… Це 40-50 градусів жари, горить чуб, ллється піт, з плечей капає кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють… А поверх цієї ідилії й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку. «Нерви заспокоює».

Кирилюк Євгенія, с.Григорівка, пригадувала розповідь своєї бабусі (з кн. А.Закревського «Григорівка: з погляду віків»):

«На першій лінії  (верхня територія) були наповнені водою канави, схожі на великі жолоби. У них з возів вивалювалися буряки для миття. Чоловіки великими дерев’яними лопатами-веслами перемішували буряки, инші робітники перекидали вимиті буряки вилами-габлями в другий довгий жолоб, вздовж якого стояли ручні бурякорізки. При потребі наймалися прості «тертушники» - тут отримували перший напівпродукт – бурякову стружку. Довгий ряд робітників цією стружкою заповнювали спеціальні мішечки, виготовлені з пористої цупкої матерії. Їх вкладали у велику, по всій довжині цеху, трубу, по ній пускали пару і отримували сік, який зливали в ємності і відправляли на нижню територію. Люди працювали по 12 годин. В приміщенні було душно. Заповнювали мішечки молоді жінки і дівчата, які часто непритомніли, задихалися. Їх виносили, щоб дихнули свіжим повітрям, і знову повертали до роботи».

Сак Сергій Васильович, 1951 р.н., Широка дорога (вул. Малишка, м.Обухів):

У школі у 1960-х роках нас возили на екскурсію на цукровий завод. Там усім давали по твердючому шматочку рафінаду. Але я запам’ятав ось що: у ті роки і, виявляється, аж до ліквідації заводу там безвідмовно працювало не тільки вітчизняне, а й імпортне обладнання з Німеччини, завезене ще у війну.

Божок Галина Миколаївна, 093-07-09-406

У мого рідного діда обухівця Івана Деревинського була сестра Ярина. Її чоловік працював на Григорівському цукровому заводі і через важкі умови праці брав участь у забастовці, яку придушили. Його вислали в Сибір, звідки він і не повернувся. Дуже жалкую, що раніше не розпитала достеменніше про це у старших родичів. А як схаменулася, то нема в кого спитати. Я з роду найстарша залишилася. Мами нема вже 25 років. Чого я її про історію роду не розпитала? Якось жили тоді, як роботи. Зараз є час подумати і згадати, але нема з ким. Як кажуть, є каяття, та нема вороття.

Микола Васильович Кравець (18.08.1934-3.08.2016):

… А то якось сусід Петро Романько заагітував Миколу на цукровий завод у Григорівку, на сезон. Пішов працювати на найтяжчу роботу, куди місцеві не хотіли йти. Зате заробив і на харчі ще й на одіж…

З книги Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»

Віра Марківна Тільна (14.03.1934-16.03.2016):

… Я з 9 років уже ходила за матір в поле. У 13 років на мене наділили 50 соток буряка. А в 15 я вже була ланковою – 18 душ у мене в ланці було! Було, за день полуторку сама і накопаю і нагружу півтори тонни буряків. А увечері їхала на цукровий завод ще й розгружала. Крепко грузила. Було, руки і ноги попухнуть, сяду під кущем, виплачуся, помолюся Богу і далі працювати. Зате ніколи мій буряк не в’янув. В 1950 році багато цукру і грошей отримала, але мозолів було більше…

З книги Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»

Волосатов Микола Данилович, депутат Обухівської районної ради, с.Григорівка: 097-7989 -821

Я працював на цукровому заводі з 1974 р. електриком, а останні п’ять років - помічником начальника електроцеху. Завод тоді процвітав, був у першій трійці Київського цукротресту. Директором тоді був Сліпий Олексій Петрович. Працювало на заводі десь 400 людей, на роботу йшли, як на свято. Зарплату отримували гарну і вчасно, усіх обслуговувала заводська медамбулаторія. Особливе піднесення заводу було при директору місцевому жителю Мельнику Валентину Івановичу. Грамотний, відповідальний був чоловік. Не тільки завод мав високі виробничі показники, а й у селі багато чого робилося: почали прокладатися дороги, збудували дитсадок, квартири, музей. Чому такий успішний завод у кінці 1990-х зійшов з арени? Бо він заважав иншим. У нас уже було акціонерне товариство, на руках у кожного сертифікати, акціонери вкладали у завод власні кошти. Але усе пропало.  Нам, працівникам, ніхто нічого не пояснював. Забрали завод, дороге обладнання, очисні споруди. Дорогі імпортні центрифуги, токарні станки, тонни міді в електроцеху – усе вивезли на металобрухт. Найкращий у районі дитсадок зруйнували. На складах багато чого було. Купка керівництва поділили все між собою. Залишилися голі стіни. В німецьку окупацію завод працював, нічого не було зруйновано, а за незалежної України отаке сталося. Робітники пішли на заробітки хто куди. Ні райдержадміністрація, яку очолював колишній директор Янківський Іван Іванович, ні сільська рада з головою Бранцем Миколою Івановичем – ніхто не втрутився, не допоміг зберегти завод. Отак тільки стоять руїни в центрі села. Поляки купили землю, але бояться вкладати гроші.

Підготувала Олена Артюшенко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм