12 серпня 2020

ОБУХІВ НАБУХАВ, А КИЇВ – ВИЇВ

Ця приказка ще донедавна широко побутувала в Обухові. Адже вирощене обухівцями в садах, в хлівах і на городах ішло на базар, переважно до Києва. Продавши щось киянам, селяни на виторговану копійчину могли купити якогось краму або сплатити податок в державу.

Ярмарково-базарна стихія породила суто обухівський прошарок людей: промисловиків-баришників, торговців свиньми – кабанників. На початку ХХ ст. цей особливий різновид обухівських селян нараховував до сотні сімей, котрі займалися винятково годівлею і продажем свиней. Місцем оселення кабанників була казенна частина Обухова – Кип’яча. І та безліч обухівських вітряків здебільшого належала кабанникам: невтомні вітряні мірошники літо й зиму перемелювали на дерть сотні пудів ячменю для відгодівлі свиней: у кабанницьких дворах годувалося водночас по 40-60 свиней, у 4-6 погребах багатих кабанників зберігалося по 200-300 пудів сала. Найбільше цінилося старе сало, вилежане 2-3 роки, воно закуплялося в Німеччину, Польщу вагонами «на зупе» (для приготування супів). Свині скуповувалися кабанниками в селян, які везли їх з глибинки на продаж до Києва, а також на ярмарках Трипілля, Черняхова, Стайок, Ржищева, Кагарлика. Характерна одна деталь тодішнього бізнесу: заплативши господарю за пару свиней, наприклад, в Черняхові, обухівський кабанник їхав далі, а господар без будь-яких угод і гарантій привозив живність кабаннику аж в обухівський двір.

Кабанники-дуки (багачі) мали у своїх обійстях цегляні хати «на дві половини під бляхою», обійстя огороджувалися високими дубовим частоколами. Найбагатшим обухівським кабанником був Трохим Оленченко. Він прийшов із царського війська у 45-річному віці повним кавалером при 4-х георгіївських хрестах. У його сім’ї було 12 дітей, з них 4 сини. Кабанниками-дуками були також чотири брати Чирикали (по-вуличному Павлушки), чотири брати Михайлюки, брати Назаренки, Хрипичі-Ляші, Остап Миколайович Кабанець (не був розкуркулений тільки тому, що мав у хаті долівку. Хто ж із кабанників постелив дерев’яну підлогу, у того все відбирали). Оленченки і Тимошенки мали по 6 вітряків, Хрипичі-Ляші – 4, Назаренки – 3.

Виробами із свинини переповнювалися обухівські ярмарки і базари, основним же ринком збуту був Київ.

З краєзнавчого видання Ю.К.Домотенка «Обухів»

Назаренко  Віра Семенівна, 6.10.1928 – 15.03.1999), Попова гора:

Я народилася в урочищі Попова гора, через яку пролягала головна обухівська дорога. Нею їздили на Григорівку, Кагарлик, Трипілля. Свою назву дістала через те, що колись тут жив священик Миколай. На самій горі було кладовище, за яким наглядав Кирило Павлович Чирикал. Він був із заможних селян, тому власними силами збудував на кладовищі каплицю, яка дістала назву Казанської Божої Матері з храмовим святом 4 листопада. На Поповій горі жили переважно заможні люди. Особливо старанними були Гаврило і Гнат Чирикали, Михайлюки, Прокіп і Федір Гнипи, Федір Йосипович Іщенко, Сергій, Андрій, Дмитро, Федосій, Михайло, Остап і Гнат Чирикали. На теперішній вулиці Ватутіна жили заможні господарі Павло, Федір та Лука Оленченки. На кутку Царина найбагатшими були Юхим Кирилович Чирикал і Тарас Дмитрович Щербак. Павлушки і Оленченки займалися кабанництвом. Гнипи обробляли багато землі. Федір Іщенко і Прокіп Гнип мали парового млина і мололи зерно майже всьому Обухову.

З колективізацією для мешканців Попової гори настали чорні дні: всіх господарів розкуркулили і багатьох вигнали з власних дворів, майно забрали. В хаті Прокопа Гнипа влаштували пекарню, Сергія Чирикала – дитсадок, Федора Гнипа – медпункт. Хата Андрія Чирикала стала клубом, Федора Чирикала – конторою заготхудоби, Павла Оленченка – конторою МТС, Юхима Чирикала -  дит’яслами. У хаті Луки Оленченка поселився перший директор МТС Степан Клочан. Розкуркулених вигонили з хат, як худобу: Юхима Чирикала відправили на заслання, його паралізовану дружину Оришку посадили посеред вулиці в болото, німого хлопчика і п’ятирічну дівчинку також викинули з хати. Родичі здали їх в приют. Остапа і Дмитра Чирикалів забрали і стратили за участь у зеленівщині. Жінка Остапа з дітьми поневірялася по чужих хатах. Коли почалася війна, троє з цих дітей Михайло, Надія та Іван пішли на фронт і повернулися інвалідами. Маленького хлопчика Федора Гнипа Ваню викинули прямо в сніг. З голоду помер Семен Іванович Щербак, який був засуджений, як «ворог народу». Трьох братів Оленченків розстріляли, а їхні сім’ї набралися страждань…

Сергій Васильович Сак, Широка дорога (вул. Малишка):

Родина мого батька Сака Василя Васильовича жила на Кип’ячій (Козачий шлях), тримала велике господарство, трудилися усі. Коли грянула революція, усе пішло шкереберть. Влада почала заганяти людей в КНС (комітет незаможних селян), а потім – в колгосп. Старшого брата мого батька Кузьму (1902-1970) розкуркулили, бо дід Василь, щоб обдурити владу, оформив свою землю на нього, але і землю забрали, і сім’ю Кузьми вигнали з хати. Його самого забрали на будівництво вузькоколійки під Боярку, правда, він звідти втік. Подався на Москву, повернувся швидко, купив наган і супроводжував обухівських кабанників на Деміївку – охороняв від тих, хто перестрічав і грабував. Як розкуркуленому, йому не дозволяли будувати хату з вікнами, тому він вирив землянку і там жила його сім’я. Я ще пам’ятаю ту землянку. Дядько Кузьма був невсипущої комерційної вдачі, євреї його мали за свого. Веселун, гарно розказував анекдоти. Машина задавила його у піщаному кар’єрі (був на місці теперішнього кооперативу біля мкрн. Сосновий).

Ольга Федорівна Шпак (28.02.1930-8.11.2016):

… Батьківська родина була роботящою. Вони мали 13 десятин землі, довгу клуню, доброго коня, корову. У ті часи на Обухівщині була бригада кабанників із 15 чоловік. Вони їздили по селах і скупляли свиней. А патент був оформлений на мого батька Шпака Федора Даниловича. Тодішня власть визнала батька куркулем. 17 березня 1930 року його заарештували. Мене мама у повитку возила на побачення з батьком. 26 червня 1930 р. його відправили до північного краю на три роки. Але за півроку мозолястий куркуль помер. І лише 20 вересня 1992 р. я отримала документ, що мій батько Шпак Федір Данилович за певним номером протоколу був реабілітований. А хто ж мою долю сирітську реабілітує!?

Із книги Наталі Любиченко «Спогади, навіяні вітряками»

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм