31 липня 2020

ОДИН МІСЯЦЬ СХОДИТЬ, А ДРУГИЙ ЗАХОДИТЬ… КОЗАК ДО ДІВЧИНОНЬКИ ЩОВЕЧОРА ХОДИТЬ

Вже кілька останніх років ми, засновники Обухівського народного мистецького центру, збираємо матеріали для висвітлення широкої теми із життя наших пращурів – колишніх обухівських весіль. Майбутнє видання матиме назву «Весільні мелодії Кобринки». Як відомо, весілля – це не тільки сватання і вінчання, а й тривалий період вибору подружжя, залицяння, підготовка і тиждень самого святкування. У нашому виданні розповідь про ці найрадісніші сторінки в житті наших предків будуть вести самі обухівці.

Із частиною зібраних матеріалів ми будемо знайомити і наших читачів. Розпочинатиметься наш опис тривалого весільного обряду з парубкування і дівування. Описуємо досяжне минуле. Згадують обухівці.

Русан Олексій Макарович, 13.01.1944 р.н., Зелений гай

Молодість моя пройшла на Зеленому гаю. Старші парубки і дівки збиралися на Широкій дорозі, де жили Якимчуки (перехрестя теперішніх вулиць Зелений гай і 8 березня), ще казали «на горбику» (нині зупинка Кринична). Пам’ятаю 50-і роки: на кутку парубкували Щербані, Штефани, Шолудьки, Недерські, Русани, Романки, Пономаренки, Висоти, до них приєднувалися дівчата. Рідко хто з них був у вишиванці, переважно у платтячках ситцевих, бо берегли вишиванки на свята і весілля. Музиками були гармоністи Щербані і Михайло Корх. Приходили до нас гуляти хлопці і дівчата з вулиць Енгельса і Зеленого гаю. Гуляли до 2-3 годин ночі. Старалися тихцем втекти тільки ті хлопці, які намітили дівчат на инших кутках Обухова. Ще був куток Вигін на Хуторях (ред.. Піщана) біля нижнього ставка. Популярною тоді була пісня «Шахтарочка», яку неперевершеним голосом співала Оля Шимоненко: «Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся. В мене чорних брів нема, та я й не журюся». Ольгу так і називали Шахтарочка. А як відкрився на автошколі клуб імені Сталіна, то усі перебралися туди. І Шахтарочка співала вже зі сцени з Ольгою Григорівною Щербак. Організовували тоді гарні концерти. Ми, підпарубчаки, бігали і заглядали попід вікнами на гуляння дорослої молоді.

А скільки було бійок за дівчат! Із Пеньків (ред. куток під Пидиною) хлопці були дуже задерикуваті – не поступалися своїми дівчатами. Як правило, відносини виясняли на Пасху. Гуляти ходили до центру в парк, сходилися грати «навбитки». Ніколи не було так, щоб не було бійки. Був такий коваль Гладуш з Полька, усе казав: «Півконюшні і в свині, висить Ленін на стіні і показує рукою – он де черга за мукою». Тоді у парку стояв пам’ятник вождю, який рукою показував на чайну. Після його слів парубки йшли до чайної і мирилися. Гладуш сідав під фікусом, як миротворець. У чайній працювала Білик Ольга. Хлопці замовляли по 100 грам і по бокалу пива. Після першого причащання Білик починала додавати у пиво воду. А чоботар Микола Кокоша (жив біля старого базару) на всю чайну кричав: «Біличка, хватить воду лить, пиво – те що треба!».

Гуляли допізна, а, бувало, й до ранку. Потім хлопці проводили дівчат, у тому числі і аж із Яблуневого. Дехто з хлопців після гулянки і проводжання йшли прямо на роботу. Парубки з других кутків домовлялися з місцевими: давали викуп або в чайні вгощали. А вже як пустили автобуси, то велика частина обухівців повиїжджали на роботу до Києва. Дівчата тоді привозили хлопців з Києва і навпаки. Були й «ледачі» парубки: щоб далеко не ходить – сватали дівку по сусідству.

Назаренко Катерина Пантелеймонівна, 1943 р.н., Козачий шлях (Паркомуни):

Вся моя молодість пройшла в роботі. Пригадую, мені 22 роки було, ніби вже й доросла і мала право самостійного вибору. Але слово матері тоді було законом. Зайшов до мене гурт дівчат, кличуть на індійське кіно. А мама: «Яке кіно! Треба підгортати картоплю!» То я вже підгортала і поливала ту картоплю слізьми. А зараз світ перевернувся – зовсім не те ставлення до батьків. Інколи, було, мати відпустить на парад чи на який празник та на Андрія, коли «хватали калету». Тоді почергово збиралися у кожної дівки. Ще був такий випадок. У 23 роки купили мені плаття у Києві на толкучці, бо тоді ніде було достати. Я може раз-два вдягнула та й попрала його, повісила на вірьовці. А корова йшла з поля і відгризла один рукав, то мати вже так відшмагала мене хтозна й за що.

Моїми подругами були яровівські дівчата: Надя (Шурчина), Катя (Ряжанчиха), Оля і Галя Деревинські. Інколи відпрошувалися в кіно до старого клубу на Яблуневому. На Яру був вигін (біля Деревинського Миколи, по-вуличному Крупи). Танцюємо, відійдемо вбік, а там стовпом пилюга – людей не видно. Танцювали польку, краков’як, яблучко, частівки, гуртом співали українських пісень. Моя улюблена – «Несе Галя воду». Музиканти – яровівські хлопці. Хоч і стомлені роботою, а гуляли гарно, весело. Але без бійок і на нашій вулиці не обходилося, особливо за дівчат. Були хлопці-задираки, які тільки й чекали приводу для бійки. Було, ідуть хлопці парубкувати нагладжені, наодеколонені, а повертаються з гулянки – одне клоччя на спині висить.

А то якось дівчата випросили мене в матері, щоб я пішла на весілля до Наді Чирикал. Тоді ходили у дружки всі у вишиванках, керсетках, яблукових хустках. Там я і зустріла свого коханого Іванка. Зустрічалися ми п’ять років і то лише по вихідних і святах, потайки від матері, коли поверталася з другої зміни з цегельного заводу. Побудемо з Іванком 5-10 хвилин, поки дійдемо до воріт, бо мати вже на порозі чекала.

Дуже дякую директору «Міжколгоспбуду» Григорію Архиповичу Удовенку, який переконав мене, щоб я пішла навчатися до будівельного технікуму, хоч мати і не підтримувала. До свекрухи в хату вперше ступила після весілля. Мій Ваня обняв мене якось та й питає: «Ну, чого ж ти так довго не давала згоди вийти за мене?». Я ж йому призналася: «Без батька ми бідували. А мене мати навчила: щоб іти до свекрухи, треба мати шкафу з приданим, скатерті і клейонки на кожен стіл». Мій дорогий чоловік пригорнув мене та й каже: «Якби ж я це знав… Хіба клейонки важніші за щастя? А ми з тобою втратили безцінні роки».

Старук Петро Іванович, 7.11.1945 р.н., житель м. Дунаєвці Хмельницької області, народився і виріс на кутку Яр:

Так доля розпорядилася, що в Обухові парубкувати мені і не довелося. До армії все в роботі, раз чи два до старого клубу сходив, подивився, як инші танцюють під гармошку, - та й в армію. А під час служби знайшов свою половинку Стасю в Дунаєвцях. Хоч і на відстані, але дуже приємно читати газету «Народна Рада Обухова», де багато пишеться про моїх земляків.

Дуже гарно пам’ятаю, як розказував мені про своє парубкування батько Іван Никонович Старук (2.03.1920- 7.05.1985). Тоді молодь гуртувалася кутками. Були й такі хлопці-«закапйорщики», які все шукали пригод. Як побачить такий задирака, що хтось дівку веде, то і йому вона стає до вподоби. Був такий випадок. На Яру тече потічок Кобринки. Один з таких хлопців провів дівчину і повертається. А парубки вже чекали його, щоб провчити. Один роздягнувся догола, став на кладку проти місяця та ще й закурив. Той, як побачив, то з переляку впав у рівчак і аж перевернувся. Після цього він угомонився й уклав з хлопцями мирову. Ще парубки провчали задирак і такими страшилками. Хлопці, що проводили дівчат на Яблуневий, поверталися стежкою через Снігирівське кладовище, яке було обкопане ровом. Найвищий парубок вдягав материну сорочку і ставав між хрестами. То задираки і хвальки так втікали! А один ще й за гілку зачепився і висів над ровом. А як парубки були з дівчатами, то не казилися. І з дівкою нікого не зачіпали. Тоді була велика повага до дівчат. 

Збиралися хлопці гуляти в основному з Перешівки, Панського яру і Усівки. Парубки з Яру більш-менш дружили між собою. А найбільше не дружили з центром, бо тамтешні на нас казали «дєрєвня», а себе вважали «городськими». Батько ще казав, що в молодості як не натомишся, а на вулицю парубкувати  – це обов’язково.

Снігир Галина Федорівна (2.08.1950 р.н.)

Нас у батька було четверо. Гуляти майже не ходили, бо за роботою не було часу. І ми ж зразу після школи повиїжджали до Києва. Але добре врізалося в пам’ять те, як до нас на перший на кутку телевізор сходилися усі від малого до старого. Батько Федір Юхимович (14.10.1918-14.01.2001) був прекрасним столярем, поробив низенькі лавки, поставив через усю хату для гостей. А мама Надія Наумівна (дівоче Жалеток (9.01.1927-30.05.2011, пройшла примусові роботи в Німеччині) була дуже доброю і гостинною, стелила на долівку рядна і пригощала глядачів смачним смаженим насінням. Це були теж молодіжні посиденьки, на яких парубки задивлялися на дівчат. Приходив на телевізор і сусід дід Павло Кухар у чоботях, намащених смердючим дьогтем. Ми ж затуляли носи, кривилися від того запаху, але терпіли, мовчали з поваги до ветерана війни.

Козленко (Гетьман) Галина Олександрівна (9.09.1928 р.н.), Автошкола:

Моя мама - Калита Тетяна Антонівна (16.04.1901 р- 16.04.1977), її рід по-вуличному називали Кролі. Жили на вузенькій вуличці між Драною горою і Парниковою (тепер Привітний провулок). Мама розказували, що під час дівування вони з дівчатами виходили гуляти на Широку дорогу (теперішня Київська), де було багато молоді. Співали пісні і частівки, танцювали, шумівки на Купайла водили: «Ой нумо, нумо заплетімо шума. Шума заплетімо, гуляти ходімо». Парубкували тоді теж весело. З видумкою провчали тих батьків, які не відпускали своїх дочок на вулицю. Парубки могли за ніч, або коли не було нікого вдома, розібрати воза і скласти його на вершку хати. Могли зняти ворота і занести на инший куток, аж на Пидину гору.  Тоді або господар шукав своє добро, або хлопці самі приносили вкрадене, залишали під двором і втікали. Старші люди казали, що ще у хаті з вредним господарем закривали димарі склом (щоб тяги в печі не було). Розказували, що коли щось подібне ставалося на Широкій дорозі, то зразу йшли жалітися до Самійла Микитовича Малишка, бо знали, що організатором таких парубочих забав на вулиці був його старший син Сергій (1900-1972). А взимку теж продовжувалися гуляння-залицяння. З Куксиної гори (за автошколою) з’їжджали величезними саньми: всідалося на них багато хлопців і дівчат, жартуючи, зіштовхували один одного, як горіхи розліталися з тих саней. Ото було весело!

Школьна (дівоче Макаренко) Ольга Миколаївна (1.09.1944 р.н., куток Яр):

«Хто до схід сонця встає, тому Бог дає», - казала мені мама Євдокія Дмитрівна Макаренко (дівоче Михайлюк, 1925-1950), як вдосвіта будила до роботи. Дитиною я вже ходила з мамою на роботу. А скільки ж тої ланки буряків відполола за маму! Сама я вдалася невисокого зросту, але старалася, щоб від старших не відставати. Та й вдома ще чекала купа роботи: і братам попрати, і на стіл накрити. Мої брати - Михайло (8.08.1947-22.12.1996) та Іван (1.01.1943 р.н.). На кутку було тоді багато босоногих дітей, серед яких і Миколка Школьний. Мама ще за життя, було, погладить його по голівці і приказує: «Оце мій зять росте!». Дівувати я почала після 17 років. Треба було попотіти по господарству, щоб батько відпустив погуляти і то не надовго: як затримаєшся, то ще й дістанеться. Пісні, танці аж перегукувалися поміж нашими ярами. Музики теж були завзяті. Танцювали босоніж, до ліжка ледь добиралися і провалювася в сон, а вдосвіта – знову до роботи. Взимку в битих валянках я ходила до клубу на Яблуневий. Вже працювала у Києві на взуттєвій фабриці, але у вихідні парубки і дівчата збиралися разом, залицялися. А мій Коля ніби знав, що я буду його нареченою, якого мама ще за життя мені обрала. 20 вересня 1964 року ми побралися. Жили дружно - дев’ять чоловік в хаті. Свекор був дуже за мною, «золотою невісточкою» називав. Чоловік мій Микола Григорович Школьний (11.04.1943-20.12.2001) половині Обухова мурував хати з Миколою Мушкалом. Оце миттю все життя згадалося.

Червінська (дівоче Стременко) Олена Петрівна (29.09.1933 р.н.), куток Широка дорога (центр):

У пісні співається: «Ми такі паровані – обоє чорнявенькі». І справді, нам казали, що ми з чоловіком - як брат і сестра – такі схожі. Хоч дитинство наше було затьмарене голодом і нестатками, зате дівування моє було сповнене світлими почуттями і надіями на щастя. Нас у батьків було шестеро, трьох забрали голодні роки. Батько загинув на війні. Я гляділа менших братів Володю (10.10.1937-16.12.2017) і Михайлика (3.01.1939-23.04.2012). Жили ми в центрі за школою. Було, йдуть однолітки  гуляти на місток біля мінцеху під Пидиною, а мені ніяк – братів гляділа і роботою завантажена. Та ще й мати взуття не давала, щоб не зношувала. Як кажуть, молодий і на льоду гріється, то і я більше босоніж бігала. На містку парубки з дівчатами витанцьовували, а менші з-під містка виглядали. Ой, як же я любила танцювати, а співати українських пісень – ще більше. А як закінчила 7 класів, то саме прийшов з армії сусід Микола Карамаш і подарував мені дерев’яний чемоданчик. Наповнила його грушами, а мати Стременко Євдокія Кузьмівна (1907-24.05.1957) ще й хлібину дала. Та й поїхала я до Києва вступати до ФЗУ. Екзамени ніби й гарно здала, але все ж хвилювалася. Я розмовляла українською мовою чітко і виразно. Один член приймальної комісії мені сказав: «Плекаєш рідну мову, голубонько, ми з радістю тебе зараховуємо». Я навчалася старанно, брала активну участь у художній самодіяльності. І як додому приїздила, то з братами виспівували на гулянні. Пригадую: мати послала хлопців із сусідкою до Києва, щоб вона купила їм краму на одяг, а вони за ті гроші купили гармошку!

Направили мене на роботу лаборантом-технологом хлібобулочних виробів на Черкащину. Отам по-справжньому почалося моє дівування. Навіть закінчила курси танців. Співала в ансамблі. Там і зустріла свою долю – коханого Георгія Ульяновича Червінського  (14.08.1931-9 9.06.2002). Він з 13 років уже працював у млині. Був такий сором’язливий, що боявся запросити мене на танець, бо зовсім не вмів танцювати. Заради мене закінчив курси танців. Своє вміння танцювати згодом передав і нашим дітям. Ото ми вже удвох виспівували і витанцьовували. А коли мене перенаправили в инше місто працювати, то він і там мене знайшов. Шостого березня 1957 ми і побралися. Цього ж року мою маму вбило блискавкою, то довелося нам повернутися до Обухова, щоб виховувати менших братів, яких і Георгій полюбив. А мене все Оленкою називав.

Науменко Надія Олексіївна, Попова гора:

Пригадую розповіді моїх бабусь про їх молодість. Щербак Марія Трохимівна, 1906 р.н. розказувала, що парубкування тоді були зовсім не такими, як зараз. Починалися дуже рано. Виходити заміж чи женитися можна було з 16 років – тоді вже дозволялося вінчатися в церкві.
Дівками і парубками вважали ті, які вже опанували сільську роботу. Дівчата повинні були вміти виконувати всю хатню роботу, особлива увага приділялася вишиванню. Кожен рід мав секрет своєї вишивки, який передавався з покоління в покоління. Дівчина вже з 12 років мала починати готувати свій посаг. Чим більше було вишито рушників і сорочок, тим заможнішою вона вважалася. Хлопець мав уміти виконувати чоловічу роботу: орати, сіяти, молотити, товкти коноплі. Тільки тоді вже дозволялося ходити на вулицю. Гуляла молодь у визначеному місці: на колодках або на вигоні. Гуляли в неділю або в свята. Суворо заборонялося гуляти під
час посту. На вулицю вдягали гарний одяг. Хлопці приносили гармошку, бубон. Як починали грати, дівчата роззувалися і пускалися в танці, та так що знімалася курява. Зимою збиралися по черзі в чиїсь хаті. Хлопці задивлялися на дівчат: яка приглянулася, то хлопець проводив її додому, пригощав насінням, горіхами, яблуками. А тоді вже можна було і старостів засилати. Особливо цінувалися ті дівчата, які були беручкі до роботи і скромні.
- Дівування моєї двоюрідної бабусі Щербак Надії Яківни, 1920 р.н. випало на довоєнні та воєнні роки. Тяжкою була праця в колгоспі. Виходили на роботу рано-вранці – ішли пішки аж на поля в Таценках та Лендах. Втомлені добиралися додому, коли вже й вечірня зоря піднімалася. Але молодість брала своє. Хоч на хвильку, але вискакували погуляти. Почалася війна. Більшість хлопців пішли на фронт. Вся робота лягла на плечі жінок і дівчат. Добре пам’ятала бабуся, як їх, дівчат, послали доглядати худобу аж на козинські луки. День і ніч гляділи ту худобу. Інколи хотілося поспівати, але не дозволялося, бо німець був поруч. З великою радістю зустріли перемогу. Але повернулися з неї не всі, багато стали каліками. Дівки на виданні потайки заздрили тій дівчині, до якої залицявся навіть каліка чи немічний. Особливо було тяжко тим дівчатам, які повернулися з Німеччини. Про них пліткували, обзивали, відбивали хлопців. А робили це ті, хто не був, як кажуть, у їхній шкурі. Але парубки були самостійними у своєму виборі.

Підготувала Наталя Любиченко, член Національної спілки письменників України

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм