24 червня 2020

НЕХАЙ НІКОЛИ НЕ ТОПЧЕ НАШУ ЗЕМЛЮ НОГА ОКУПАНТА

Після публікації матеріалу в номері газети НАРОДНА РАДА ОБУХОВА «Червоноармієць Яків Якович Жевага: вже не зниклий безвісти» зателефонувала обухівка Світлана Федорівна Артамонова, яка проживає по вул.Шевченка. Вона повідомила, що її мама під час війни співпрацювала з обухівським радянським підпіллям, зокрема з Євдокимом Жевагою. Світлана Федорівна розповіла про ще кілька маловідомих фактів із недавньої історії Обухова, які зацікавлять наших читачів.

Артамонова Світлана Федорівна (4.07.1941 р.н.), вул. Шевченка:

 Моя мама Розпереза Уляна Григорівна (у заміжжі Артамонова, 21.09.1914- 25.06. 2002), народилася останньою, шостою, дитиною в родині Григорія і Наталки Іванівни Розперез, що жили на Драній горі. Коли батька Григорія забирали на Першу світову війну, він сказав мамі, що тримала на руках маленьку Улянку: «Бережи цю дівчинку, вона тебе в старості догляне». Мама росла розумною, уміла все робити по господарству, у полі, на городі. І коли вона, як і старша сестра Мотя, пішла служити до київських євреїв, то один з них порадив не марнувати дитинство, а йти вчитися. Мама ж моєї мами не завжди схвально ставилася до прагнення дочки вчитися, тому Улянка втікала до школи, де гарно вчилася, а разом з Дусиком Малишком ще й випускали стінну газету. Дівчинка була напрочуд вродливою, що не пройшло повз увагу юного Малишка, який пропонував їй «піти по життю разом». Але Улянка не погодилася, бо їй потрібно було бути біля мами. Вчилася в одному класі з Бондаренком Іваном Петровичем, який згодом вчителював у другій школі, допомагав їй, а також відомим педагогом Вірою Юхимівною Підтілок. Працювала на пошті. Звідти спостерігала, як у тридцятих роках громили Воскресенську церкву, як ревіли на весь Обухів повалені дзвони. Мама стояла і плакала над загубленою красою. Тоді були ще й голодні роки. Після закінчення курсів працювала в ощадкасі, в райкомі комсомолу. У 1938 році одружилася з моїм батьком Федором Михайловичем Артамоновим (3.06.1910-23.12.1996),  родом з Рязанщини, який після армії був присланий в Обухів начальником пожежного депо. Під час війни був насильно вивезений до Німеччини на примусові роботи, де його ледь не розстріляли. Тільки роздобута мамою довідка про те, що у нього діти, порятувала його від смерти. Працював у бауера біля коней.  Після війни батько відновився в партії і 40 років пропрацював у райфінвідділі, витягував Обухів з руїн. У важкому 1947 році вони з мамою побудували хату, у якій я зараз і живу.

Окремо розповім про участь мами в діяльности обухівського підпілля під час німецької окупації. Вона була зв’язана з його керівником Євдокимом Жевагою. За Нещеровим у Гощанському лісі переховувався партизанський загін, для якого обухівці постачали спирт. Мама, вже маючи маленьку дитину, ризикуючи своїм житям, їздила підводою у Григорівку на цукровий завод за мелясою, привозила її додому і переганяла на спирт. Переправляв його у Гощу сусід, батько шести дітей Киянченко Яким Антонович (1893-1982).

За доносом «добрих сусідів» німці схопили маму і дружину Якима Антоновича  Пелагею, допитували про партизанів, а потім повели на розстріл до яру на Драній горі. Поряд ішла бабуся зі мною на руках. Німець все приказував: «Файн кіндер, а матка капут». Німець прикладом вдарив маму у спину і вибив їй лопатку. Тут висунулися якісь люди і німець туди вистрілив. А Пелагея впала на коліна і почала проситися: «Ми не знаємо, де партизани. У нас діти. Відведіть нас у комендатуру – нехай там розберуться!». В комендатурі перекладач, який квартирував у маминої подруги Галі Негоди  (жила в центрі Обухова і торгувала на базарі керосином) і знав маму, переконав німців, що жінки не зв’язані з партизанами, і їх відпустили. Але мама від пережитого у 27 років посивіла і отримала на все життя нервову травму. Про ці події знає і онука Якима Киянченка педагог Витищенко Ліда Петрівна. Ще мама пам’ятає, як на її очах німці вантажили на машину родину Біликів, яких потім розстріляли в Розкопаній.

Вже після звільнення Обухова Яким Антонович прийшов до мами, щоб вона отримала орден за допомогу партизанам, а вона йому: «Я робила це не за ордени, я допомагала своїй країні». Ще йшли бої, а мама за дорученням райкому партії від молокозаводу разом з їздовим Андрієм (був сердечником) підводою збирали по Обухову молоко для поранених бійців, просила людей допомогти. Тягала важкі бідони, двічі попадала під обстріли, бо фронт ще стояв за Обуховом. У маминій трудовій книжці, крім запису про роботу на молокозаводі, - подяки за сумлінну працю. Вже аж після смерті у 2002 році мама отримала медаль «Захисник Вітчизни».

Мій брат Володимир Федорович (23.11.1951-28.09.2006), більше 30 років відпрацював на гальваніці в Обухівському УТОСі, де його поважали за високий професіоналізм. Я – дитя війни, на собі відчула весь тягар і воєнних, і післявоєнних років. Ми, діти, в усьому допомагали батькам і державі: пасли гусей, доїли корів, садили ліс біля Драної гори, збирали колоски на полях, рили рівчаки від кузки, силосували. Вчилася я спочатку в третій школі, а закінчувала першу. Після школи була бібліотекарем в Долині, в Обухові на Паркомуні. Потім закінчила Київський педінститут і 25 років віддала дошкільному вихованню дітей у Харкові. Вийшла за вислугою років на пенсію і приїхала до Обухова доглядати батьків.

З розповідей мами дещо знаю про колишній маєток Гербеля, який знаходився недалеко від нас. У пана працювали мамині брати Пилип (1900  р.н.-? ) та Іван (1905-1943), який жив на Панській горі біля панського току (тепер Антенне поле), загинув тільки-но мобілізованим до червоної армії в кінці 1943 року під Красним. Коли під час революції громили маєток Гербеля, то брати не були разом з погромниками, а лише викопали по кущу білого бузку і піонів, які довго цвіли у маминому саду.

Який висновок я роблю із розказаного мною про моїх рідних людей, зокрема про мою маму? Війни руйнують сім’ї, долі людей. Війни проявляють як найкращі, так і гірші риси вдачі кожної людини: зрадництво, пристосуванство, малодушність. Хай ця розповідь буде словесним пам’ятником моїй мамі, яка не побоялася допомагати партизанам в небезпечні часи німецької окупації. Хай ніколи нашу землю не топче чобіт окупанта.

Записала Олена Артюшенко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм