03 червня 2020

БУДЕ КОМУ ПЕРЕДАТИ КРАЄЗНАВЧУ ЕСТАФЕТУ

Любов до краєзнавства мені прищепив учитель Малишківської школи Микола Кирилович Панченко. З його легкої руки я захопилася цією справою на все життя. Краса мого обухівського краю, його люди завжди надихали мене на творчість. Моя краєзнавча діяльність активізувалася останні п’ять років, відколи відкрилася можливість публікувати мої дослідження на сторінках місцевого багатотисячного видання «Народна Рада Обухова». Після кожної публікації обзиваються люди, які дають додаткову інформацію, просять написати і про їх родичів.

Зацікавлення своєю минувшиною проростає і в дітей та онуків героїв моїх публікацій. Зачепила ця тематика і педагогів з учнями Академічного ліцею №1 ім. А.Малишка. Два останні засідання обласної школи передового педагогічного досвіду відбулися з використанням піднятих нами тем – про народні колискові та криниці рідного міста. Зокрема, учениця Олександра Володіна представила цікаве дослідження про старі криниці на різних обухівських кутках та історії їх походження. Ця зацікавленість краєзнавчою темою вимальовується в ще одну волонтерську акцію під назвою «Врятуй криницю». Волонтерська  організація «Материнське серце» спільно зі школярами оголошує толоку з прибирання загальних куткових криниць, впорядкування території навколо них. Результати будуть опубліковані в газеті «Народна Рада Обухова».

Намітилася ще одна обнадійлива тенденція: деякі школярі зацікавилися своїм родоводом, фіксують у письмовому вигляді спогади своїх старших родичів. Наприклад, переможець дитячого Конкурсу «Побачити світ очима дитини» Макар Підтілок присвятив вірш своєму прадідусю-гончару (був опублікований у попередніх випусках газети).  А в цьому номері ми пропонуємо читачам дослідження про куткову криницю учня Академічного ліцею ім.В.Мельника Назара Побігая, розповідь учениці Академічного ліцею №5 Олександри Шарапової про врятований під час війни її прабабусею «Кобзар» Тараса Шевченка. Ми починаємо збирати матеріал і про тих обухівців, які народилися в инших куточках України і прибули в Обухів в різний час і стали його патріотами. Такий матеріал про прабабусю і прадідуся подає у цьому номері учениця Академічного ліцею №4 Валерія Гошовська.

Чекаємо на широкий відгук про нашу краєзнавчу роботу, а особливо залучення до неї все більшої кількости дітей, небайдужих до нашої минувшини, з якими ми поділимося досвідом і своєю любов’ю до цієї справи. Наталя Любиченко, член Національної спілки письменників України

 ВОДА ЗАВЖДИ СВЯТА

Назарій Кравченко, учень 7-А класу Академічного ліцею ім. В.Мельника:

Свою родину я дуже люблю і постійно розпитую у старших про їхнє минуле. Моя прабабуся Побігай Марія Тихонівна (5.05.1916- 26.09.2018) багато чого мені порозказувала. А як вона гарно співала давніх пісень! Зараз шкодую, що з її розповідей мало тоді записав. Тому зараз розпитую у дідуся Миколи Яковича Побігая (11.05.1952 р.н.), який усе життя працював в Обухові на відповідальних посадах. Прочитав я в газеті «Народна Рада Обухова» про обухівські криниці та й собі зацікавився ними. Ось що дідусь мені розповів про нашу куткову криницю по вул. Квітневій (куток Дзюбівка). Криниця дуже давня. Мої прабабуся Марія Тихонівна і прадідусь Яків Петрович Побігаї одружилися 21.06.1946 р., то ця криниця вже була. Тоді в кожному дворі була худоба, води потрібно було багато і її вистачало на весь куток. Люди казали: «Наша невичерпна золота криничка». І справді була смачнюча в ній вода. На дні колодязя був дубовий зруб (ніби кільце, щоб земля не осипалася). Згодом люди замінили зруб на бетонні кільця, і смак води зразу погіршав. Санітарні служби для запобігання інфекцій періодично засипали в колодязь хлорку та ще й навколо прилеглої територію. Через деякий час після санстанції люди сходилися чистити криничку – відрами відливали воду. Це було як свято: працювали, співали народних пісень. А по закінченні роботи несли харчі хто що мав і гуртом тут же вечеряли. Співали під гармошку. Згодом комунальні служби зробили накриття і паркан навколо кринички. На жаль, вже довгий час вода в криниці не перевіряється і давно вона не чистилася, адже зараз у кожному дворі своя криниця чи свердловина.

На сьогодні рівень води в дворових криницях все меншає. І я думаю, що, може, то криниця образилася на людей за байдуже ставлення. Повчала моя мудра прабабуся-довгожителька Марія: не розливай зайвої води, економ, бережливо стався до водички, бо водиця – то цариця. А ще казала, що Бог освячує воду на всій землі і вона завжди свята.

З «КОБЗАРЕМ» У СЕРЦІ

Шарапова Олександра, учениця 6-Б класу Академічного ліцею №5:

У мого дідуся Павла велика домашня бібліотека. Одного разу ми з ним переглядали книги і я натрапила на велике товсте видання з потертою палітуркою і пожовклими від часу сторінками, окремі з них були навіть надірвані.

- Що це за книга? - запитала я у дідуся.

- «Кобзар» Тараса Шевченка. Знаєш такого поета?

- Так, ми вчили у школі  «Тече вода з-під явора яром на долину…».

- От і добре, - відповів дідусь. – А я тобі розповім історію, пов’язану з цією книгою.

…Це відбувалося у роки Другої світової війни. Фашисти захопили місто Тетіїв, де у той час мешкала бабуся мого дідуся Павла, а моя прапрабабуся Неля Іванівна Ковальська. Німці на міській площі почали палити бібліотечні книги. Люди з острахом дивилися, як солдати з автоматами за плечима кидали у вогонь стоси книг, і, налякані, мовчки проходили повз. Фашисти лютували, розгонили тих, хто насмілювався підійти до вогнища, погрожували їм автоматами. Смерть підстерігала будь-кого з місцевих жителів на кожному кроці.

Свідком цих подій була і прапрабабуся Неля. Коли солдати відійшли знову за книгами, вона вихопила з полум’я «Кобзаря» і заховала його під пальто. Це було ювілейне – 1939 року – видання. Усю війну вона берегла його, як зіницю ока.

Цей вчинок аж ніяк не належав би до героїчних, якби бабуся у той час не чекала на дитину. Вона не побоялася ризикнути відразу двома життями!

Після звільнення Тетієва від окупантів і відновлення навчання у школах бабуся Неля, котра все життя вчителювала, читала «Кобзаря» своїм учням. Пізніше книга перейшла до її онуків. Тепер «Кобзар» зберігається у сім’ї мого дідуся в Рокитному. Часом він читає нам, трьом своїм онукам, вірші і поеми з цієї книги.

Я теж гортаю «Кобзаря», коли приїжджаю до дідуся. Читаю, роздумую над віршами, захоплююся особистістю великого поета. Життя Тараса Григоровича - справжній подвиг, присвячений Україні й українцям, яких він любив понад усе. І в цей час моя уява малює картинки з минулого – молоду прапрабабусю, яка ховає під одягом «Кобзар»,  читає його найближчим сусідам при каганці. Її любов до творчости Тараса Шевченка передалася і мені.

ЯК ПОСЕЛИЛИСЯ В ОБУХОВІ МОЇ ПРАДІДУСЬ І ПРАБАБУСЯ

Гошовська Валерія, учениця 4-А класу Академічного ліцею №4:

Мої прабабуся Надія Михайлівна і прадідусь Микола Федорович Коляди родом з инших місць, а до Обухова приїхали у далекому 1971 році. Перші враження про містечко були приємні: мальовнича природа, яка нагадувала Карпати, а дідусю його рідне Полісся – усе тут було і яри, і ліси, і величезний ставок біля автостанції, близькість до столиці. Вони оселилися спочатку в центрі містечка в найманій старій, як дідусь казав, «Шевченківській» хаті, з глиняною долівкою і під соломою. Бабуся працювала в Дерев’янській школі – викладала українську мову й літературу, ходила до села пішки, бо автобуси до села ще не ходили. Ті роки бабусі запам’яталися не лише приємною роботою в школі, а й участю в Обухівському народному хорі під керівництвом Кузьми Краськова. З українськими піснями вони виступали і в Києві, і за межами України. А дідусь став працювати журналістом у районній газеті, яка тоді називалася «Зоря Жовтня». Редакція знаходилася у сільській хаті на 4 кімнати з невеликим ганком. Колектив був дружним, його очолював редактор Самойліченко Ілля Аврамович, заступником був Овсієнко Адам Михайлович, журналістами – Домотенко Юрій Корнійович, Задорожна Ольга Данилівна, Хижняк Григорій Архипович, письменник Чухліб Василь Васильович, коректор – Русан Ніна Олександрівна. Уже усі пішли спочивати, а залишився колишній фотокореспондент Глущенко Іван Лукович. Коли Україна стала незалежною, мій дідусь став фермером і вирощує хліб.

підготувала Наталя Любиченко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм