03 квітня 2020

А МІЙ БАТЬКО - ЧОБОТАР, ЧЕРЕВИЧКИ ПОЛАТАВ…

Чоботарство – традиційне народне ремесло, яке своїм корінням сягає ще княжої доби з характерними для неї кожум’яками. Шевці взуття були у кожному місті і селі. Не виняток і Обухів. Вони були на кожному кутку. Ми дослідили прізвища і долі тільки частини тих обухівських чоботарів, про яких у родини залишилися хоч якісь спогади.

Глущенко Ніна Олексіївна, (8.03.1937 р.н.), куток Бардіївка (вул.8 Березня):

Мій батько Худолій Олекса Миколайович (1902-1962, Бардіївка), з простої селянської сім’ї, у якій дітей змалечку привчали до праці. Умів і чоботи шити, навіть в армії чоботарював, взуття ремонтував. Одружився на нашій мамі Марії Михайлівні Костяній (1904-1992). Нас, дітей народилося у них шестеро: Надя (5.01.1927-22.10.2006),  Корній (27.09.1928 – 27.05.2014), двійнята Олекса і Оля (5.08.1930), брат помер 24.12.1976 р., а Оля, слава Богу, живе, я та Галя (2.10.1940). Батько слабував здоров’ям, у колгоспі не міг працювати, а нас, шістьох, треба було годувати, то після війни він повернувся до шевцювання. Мати купувала шкіру у Василькові, яку їй давали і під чесне слово. Батько шив чоботи на замовлення, із сіл багато приїжджали і замовляли у нього. Батькові допомагали Олекса та Корній, у якого вже була своя сім’я і цим він заробляв на неї. Після війни були голодні часи, то Корній з матір’ю возили товар у Західну, там міняли його на хліб. У 1950-і роки влада забороняла вести власну справу. За доносом заздрісних людей прийшли з обшуком до Корнія. Нишпорили кругом, шукали інструмент і матеріали, навіть під дитям в колисці. Конфіскували шкіри ще й пів року відсидів у тюрмі. Так було до 1954 року, а тоді стала промисловість розвиватися, попит на чоботи падав. Батько ще шив балетки для бабусь. А мені на випуск він пошив черевики «на виріст», у яких мені було незручно, то я їх не захотіла вдягати. Дочекалася сестри з Києва і вдягла її фабричні «лосьові» балетки.

Сак Сергій Васильович (1951 р.н. Широка дорога (вул. Малишка):

Мій прадід Самійло Микитович Малишко (1874-1956) Брати Самійла Микита і Гнат теж були чоботарями. успішно чоботарював і напевне, дотримувався свого слова, що йому васильківські євреї відпускали по два вози шкіри під чесне слово. Самійло Микитович повертав гроші вже після того, як нашивав і реалізовував взуття. Розуміючи значення ремесла для забезпеченого існування сім’ї, усіх чотирьох синів навчив цій справі. Навіть майбутній поет Андрій Самійлович умів робити усі операції. Але батькове ремесло продовжив лише старший син, а мій дідусь Сергій (1900-1972). Він, як вимушений остарбайтер, працював чоботарем і в Німеччині на бауера. Причому він навчив свого хазяїна економно викроювати деталі взуття, а той навчив його німецькій педантичності. Німецьке подружжя, у яких працював дід, дуже хотіли, щоб він залишився їм за сина. Після війни дід Сергій продовжував чоботарювати, навіть був бригадиром шевського цеху, який знаходився в центрі, по вулиці Базарній. А ще чоботарювали Бова Василь Якович з Профінтерна, родина Музичків Микита Степанович із сином Іваном по Широкій дорозі, Луцько Іван. А на Поповій горі шив чоботи Іщенко Федір Йосипович (8.02.1898-11.02.1969).

Дуля (дівоче Говорун) Надія Миколаївна (5.03.1951), вул.Яровівська:

Наша Обухівщина славилася здавна чоботарями. Шили чоботи юхтові (більше селяни), хромові носили більш заможні. Звідси і прислів’я: «Видно пана по халявах». Найкраща юхта виходила із кінської шкіри, а воляча шкіра йшла на підошви. Інколи від безвиході чинили і свинячу шкіру. Але свинячі чоботи у дощову погоду пропускали воду, а взимку були дуже холодні. Про них є і народна поговірка: «Не дай, Боже, з Івана пана, з кози - кожуха, а з свині - чобіт». Підошва підбивалася дерев’яними і залізними цвяшками або ж підківками півмісяцем. Халяви були різної висоти і ширини. Так само і підбори різні були. Мій старший брат Микола у 1951 р. пішов працювати у нашу обухівську чоботарню, що в центрі була. Брат був старанний і добросовісний, і в нього гарно виходило. Але довго чоботарювати йому не довелося: батьку сказали в колгоспі, якщо Микола не повернеться в колгосп, то відберуть землю. Тому шив тільки вдома, мав свої інструменти. Пригадую, якось взяла у нього ніж, щоб хліба врізати, а він такий гострий, що шрам від порізу залишився у мене на все життя. Обшивав Микола усю нашу велику родину - живих нас, дітей, семеро залишилося у батьків. До нього і родичі, і сусіди зверталися. Кому пошити, а кому й латки накласти. Був безвідмовний. Сам собі пошив весільні чоботи. Все нам, молодшим, казав: «Навчання і труд поряд ідуть».

Лашкул (дівоче Козленко) Катерина Григорівна (1.12.1959):

Наша баба Ліза була колгоспницею, а дід чоботарював. Мали дочок Марію (1925-1995), Ольгу (1928) і Тетяну (1936). Дід ще й співав у церковному хорі у храмі, що був у центрі. Дід був гарним шевцем.  Були вхожі до родини Малишків. Об’єднувало їх чоботарство. Мама розказувала, що за шкірою їздили до Василькова, а збували товар на базарах в Обухові, Кагарлику, Києві. Обшивав дід усю родину і сусідів.

Шкуратяна Надія Григорівна (1936 р.н.), Кивина гора (вул.Малишка):

Нас виховували батьки своїм життям і своїм прикладом. Так написав у своїх спогадах мій молодший брат Михайлик. У батьків Шкуратяних Григорія Миновича (19.04.1897-24.10.1975) і  (дівоче Бур’ян) Євдокії Василівни (14.03.1897-23.10.1974). Нас було десятеро. Семеро вижили: Марія (26.01.1922-12-12.1991), бухгалтер, Микола (2.04.1924-15.09.2015) токар, інженер, Ольга (1.09.1925-21.05.1993), педагог, Катерина (2.01.1930-8.01.2002), лікар, я, Надія, педагог, Галина (3.09.1938), педагог, Михайло (2.04.1940-22.11.2012), електрогазозварювальник, конструктор. Як казали, де одинець – хазяйству кінець, а де сім – щастя всім. От і кували ми щастя у навчанні і в роботі. Наша мама була доброю, мудрою і врівноваженою. Ми оспівані колисковими, навчені «Отченашу» і дружно всі молилися за батька, якого забрали на війну, за брата Миколу, пораненого на Германівських полях, за всіх родичів і односельців. Батько чоботарював в артілі, що була в центрі Обухова. Разом з ним і його брати Михайло і Митрофан. Цього ремесла вони навчилися у свого батька, а мого діда Мини Остаповича, який був рідним братом баби Ївги Остапівни, матері поета Андрія Малишка. Вона часто бувала у нас і завжди приходила в народному вбранні, у тому числі і в очіпку. У неї мова була голосна, впевнена та ще й співуча. А на ній сорочка в зозулях аж підтанцьовувала, коли вони разом з моїми батьками заводили пісню. В артілі працював і її старший син Сергій. Під новий рік батько возив до Києва якісь звіти від артілі. Зазвичай повертався пізно вночі з ночувальником, брав на ночівлю якусь людину з навколишніх сіл. Я прокидалася від їх гомоніння. А вони мені давали мандаринку, аромат якої духмянив нашу хатинку. Мені було років чотири. Радости не передати! Бо я найперша отримувала той гостинчик. По чоботарству батькові допомагала уся родина. Старший Микола в артілі вивчив досконало весь процес пошиття. Гарним помічником був і наш братик-школярик Михайлик. Брати обшивали пізніше взуванкою свої родини. Батьківська наука була мудра. Все казав: «Хто в роботі, той у турботі і без діла не сидить». Наш батько і столярував (обставив меблями усі кімнати), займався ще й садівництвом. Йому було під силу навіть спекти хліб або зварити якусь страву. Був до всього вдатний. А який дотепний оповідач батько! Коли ми з’їжджалися своїми сім’ями до батьківської хати, то велика родина заслуховувалася батьковими спогадами. Особливо наш російськомовний зять з Луганщини, Катеринин чоловік Владислав, закидав його різними житейськими запитаннями і все казав, що такого цікавого оповідача, як тато, у житті не зустрічав. Правду люди кажуть: «Яка головонька, така й розмовонька».

Ленда (дівоче Назаренко) Ольга Дмитрівна (19.04.1940 р.н.), куток Снігірівка:

«Ремесло – не коромисло, на плечах не висить, хліба не просить, а їсти дає». Це прислів’я точно відображає користь кожного ремесла, але йому треба навчитися. Коли вправний був майстер-чоботар, то за ним і слава добра котилася, і люди йшли до нього. В пам’яті мені дід Шорник (Савченко Іван Тихонович), вояка ще Фінської війни, який жив на Яблуневому по Садовій вулиці. У 1950-х роках при колгоспній кузні була шорня. Там він виготовляв упряж, ремонтував колгоспний реманент та й людям не відмовляв: хто що принесе. Правду кажуть: «Чоботар без чобіт ходить», а дід Іван від злиднів ходив у таких чоботях, що латка на латці – важкі і незграбні, ледве човгав ними. Та й кожух його пам’ятаю: комір був наче з лисиці і весь у латках. Тоді люди виживали, як могли. Довелося і мені поносити незабутні кирзовики, а пізніше вже хромові – по-різному бувало. Молоді не зайве було б подивитися, яке то взуття було, щоб цінували теперішнє.

Мій чоловік Ленда Іван Федорович (22.12.1940-10.04.1998) був чоботарем-самоучкою. Чоботарював в Обухові, а як побудували побуткомбінат на ДРЕСі, то пішов працювати туди. Ще згадую Саченка Володимира Михайловича, що на Петровському жив. А який же знаний був Зайченко Василь Олексійович (по-вуличному Піхтір), по вулиці Мічуріна жив. Шевченко Василь Петрович з Чирикалівки, Назаренко Василь (по-вуличному Васьон) на Садовій, Деревинський Микола Васильович (по-вуличному Коля Джя). Кравець Іван Олексійович (1900 р.н.) жив на Снігірівці. В Обухові було багато самоучок. Бо усіх хлопчиків з дитинства вчили орудувати молотком. Навіть потішки про це були. Із сином Славком мій чоловік бавився: «Куй, куй, чобіток, неси, синку, молоток. Постій, синку, заколю свинку, кі-ві!». Ось инший варіант: «Куй, куй, чобіток, подай, бабо, молоток, не подаси молотка - не підкую чобітка».

Назаренко Марія Миколаївна (Школьна дівоча) 6.07.1952 р., Яблуневий:

Слабка роса - проти морозу.  В ті часи ох і морозила власть селянина-«куркуля». Наше родинне гніздо було в Обухові на Яру. А коли взялися висиляти кабанників «на висилки» (теперішній хутір Ленди). Родина прадіда Школьного Михайла з бабою Ганною і дітьми Федором і Настею теж виселили. Через який час контролюючі органи знову навідалися і побачили, що прадід зробив ступу. Ага! Так ти знову живеш по-куркульськи! Випхали стусанами надвір, діти кричали за батьком, то вони їх позакидали аж в город. Прабаба Ганна якраз клопоталася у кінці грядок. Поки добігла, дітей вгамувала, то прадіда Михайла вже погнали «по етапу» (так званих зрадників гнали пішки від хати аж до Архангельська, там невідомо коли він і помер). Продовжили чоботарювати мій дід Федь з дружиною Марією і Лагоденком Олександром, чоловіком рідної сестри Насті. Взуванку шили для родини і на замовлення. Гожу днину працювали на колгоспних полях, а як завіє-захурделить на нашому хуторі, то й до чобіт бралися. І в мене, дитини, була  робота: дідусь давав коротенькі дерев’яні брусочки, а я маленькою сокиркою наколювала шпички (дерев’яні цвяшки). Для них шилом протикали дірку і застукували їх молоточком. «Шевчику-шевчику, поший чобіточки» я наспівувала, як допомагала дідусеві. Деталі взуття зшивали дратвою (міцна нитка, пропущена через грудочку смоли або воску). Із дерева робили колодки під різні розміри. А ще ковалем були виклепані металеві «лапки», на які натягували взуття. Шили з різної шкіри. Найякісніший хром тоді був на вагу золота. Дід був такої вдачі, що ні в кого нічого не просив. Як важко з чотирма дітьми не було, дід сподівався тільки на власні сили, хоч був повним кавалером найвищого солдатського ордена Слави, що прирівнювався до Героя Радянського Союзу. Хоч на війні він втратив око і ходив у пов’язці, усе життя працював, бо казав: «Без діла слабіє сила».

Гетьман Михайло Логвинович, 1941 р.н., Профінтерна (Соборна):

Мій батько Гетьман Логвин Матвійович (1912-2.02.1951) пройшов усю війну, чоботарював в обухівській майстерні. Наші пожитки у хаті під соломою були не багаті. Пам’ятаю, як до нього приходили дівчата на виданні і замовляли хромові чоботи на підборі. У нього такі чоботи виходили дуже гарні. А весілля тоді були одні за одними, і всім чоботи потрібні були терміново. Необхідний товар батько купував на базарі. Інструмент мав різний і колодки усіх розмірів. Я був зовсім малий, але часто батько давав мені молоток і кривенькі гвіздочки, щоб я їх рівняв. Наш батько був ще й гармоністом. Привіз з війни гармошку і нас з братом Миколою навчив грати на ній. З часом батькові довелося звільнитися з майстерні, щоб працювати в колгоспі. А у вільний час шевствував вдома. Травмований на полі біля трактора, на жаль, рано відійшов з цього життя. І мама від тяжкої праці на фермі у 24 роки стала інвалідом. Але батькова справа не гасла, бо ми з братом теж брали до рук шевський інструмент.

Підготувала Наталя Любиченко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм