02 березня 2020

ЛЕГЕНДА ГІРСЬКОГО НА ЛУГАНЩИНІ – МІСЬКИЙ ГОЛОВА ВАСИЛЬ ВОЛЬВАЧ

Війна познайомила обухівських волонтерів з багатьма українцями, що жили і продовжують жити на Донбасі і Луганщині, у тому числі і в так званій «сірій» зоні. У цій зоні знаходиться і невеличке місто Гірське, що під відомим містом Золотим на Луганщині. У 2014 році обухівці найперше познайомилися  з педагогічним колективом Гірської обласної спеціальної загальноосвітньої школи, яка неодноразово обстрілювалася  ворогом і якій обухівські волонтери почали посильно допомагати. Зворушливим було знайомство, зокрема, із соціальним педагогом, вчителем історії Людмилою Василівною Вольвач. З тих пір вона супроводжує учнівські делегації цієї школи, які щороку на початку літа приймає наше місто в церкві «Спасіння». Були обухівські волонтери й у Гірському, де їм вихованці спецшколи з російською мовою навчання співали українських пісень і читали вірші вже українською мовою. Про ці щемні зустрічі дітей Луганщини з обухівцями ми багато писали. Та хочеться звернути увагу читачів ще на одну неординарну людину з Гірського, яка тримала український форпост там, біля лінії розмежування, з початку російсько-української війни і до того часу, поки тяжка хвороба не вклала цю людину на лікарняне ліжко. Розповідь буде про Гірського міського голову Василя Петровича Вольвача, який на цій посаді працював три скликання і який у критичний час весни 2014-го не зрадив Україні. Таких посадовців-сміливців у тому краї, як ми знаємо, було одиниці. На початку листопада минулого року Василь Петрович після тяжкої тривалої хвороби помер у столичній лікарні, і на вічний спочинок відвезли його до Гірського. Розповідає дружина Людмила Василівна Вольвач.

  • Ми везли Василя Петровича з Києва до Гірського, а там на прощання з ним вже зібралося чи не все місто. Прийшли навіть ті, з «того боку», хто не розділяв його політичні погляди, але поважав його, як людину. Перед очима і досі стоїть те 9 травня 2014-го, коли на поминальному мітингу частина містян вимагала від міського голови визнати Росію, а він витримав натиск і не зняв український прапор. Він був чи не єдиний із міських голів, який вистояв, ризикуючи не тільки своїм життям. На прощанні говорили і про його патріотичну позицію, і про нього, як керівника, який пройшов 30-річний шлях від крипільщика до начальника дільниці шахти. Він, як міський голова, не покинув своїх співгромадян і не втік у безпечне місце, як це робили інші очільники громад. Саме він переконав командира добробату «Донбас» Семенченка не тягти техніку через місто, щоб не зруйнувати його ворожими обстрілами. А яким він прийняв місто, коли у 2002-му набрав переважну більшість голосів на посаду мера! У Гірському тоді була повна розруха – світився один ліхтар на все місто. Спочатку він взявся за водопостачання, потім відновив вуличне освітлення, почав ремонтувати дороги. Василь Петрович жив містом. Не вихвалявся своїм патріотизмом – просто любив людей і Україну. На похороні шахтарі називали його «батьком» за людське ставлення до них, називали «титаном», «легендою, «глибою» – за авторитет і принципову позицію. Ще за життя йому підписали книгу такими словами: «Рафінованому інтелігенту»… Знаєте, у шахтарському середовищі знімають напругу «приперченими» словами. А від Василя Петровича на свою адресу вони ніколи не чули жодного лайливого слова! Поховали його біля стели шахтарської слави, де лежать загиблі шахтарі. Коли прощалися з ним, у небі кружляла зграя голубів.
  • Людмило Василівно, Ваш чоловік був міцного характеру. Що загартувало його?
  • Ми з ним народилися в селі Піски Лохвицького району на Полтавщині, вчилися в одному класі. У два роки він залишився без батька, а підрісши, став опорою матері і двом сестрам. Звідти, напевно, і почав гартуватися його характер. У школі його кликали «Синок» – так називала його любляча мама. Він і мене обрав ще у школі, пообіцявши бути другом і любити. Після школи я навчалася в Луцькому педінституті, а він повернувся із армії молодшим лейтенантом (звання присвоїли за особливі заслуги). Отримав гірничу освіту і почав працювати у Гірському на шахті у проходці. Виховали з ним двох дітей. Чоловік-шахтар – це постійні хвилювання і очікування. Він з усіх ситуацій (а критичних було дуже багато) виходив гідно.
  • Бути українцем на сході України, особливо у цей воєнний час, непросто. Бачимо, як у сусідньому з Гірським мирному місті Бахмуті убили волонтера тільки за українську мову. Що допомагало Вашому чоловіку зберігати проукраїнську позицію?
  • Мій чоловік мав сільську щиру натуру. Оцю відданість рідному і благородство він ввібрав з молоком матері. Любов до України була у нього природною. Він нею ніколи не спекулював і не зраджував їй, ніколи не дискредитував себе як українця, як людину. Тому і шахтарі, і колеги в міській раді поважали його позицію.
  • І Вам, Людмило Василівно, було тепло і надійно з таким чоловіком.
  • Ми прожили з ним душа в душу сорок сім років – причому день у день. Наше весілля відбулося 5 листопада 1972 року, а 5 листопада цього року стало останнім у його житті. Ми з ним були пов’язані, як пуповиною: народилися в одному пологовому будинку, ходили разом у садочок, вчилися в одному класі. Він розумів і мої педагогічні проблеми. Вихованців школи-інтернату за його допомогою ми возили до місць їх народження, щоб вони не забували своє коріння. Тепер вони приходять на могилу, щоб подякувати йому і мене підтримати… Я думала, що сільське загартування допоможе чоловіку і хворобу перебороти… Нам дуже його не вистачає…

Пліч-о-пліч з Василем Вольвачем працював у міській раді ветеран шахтарської праці Анатолій Іванович Шиян:

  • Василь Петрович прийняв від свого попередника обдерте приміщення ради ще 1949 року, водопостачання було за графіком і повсюдні бур’яни. Найперше ми з ним обладнали свої робочі місця зі станками – щоб були під руками. Не маючи свого асфальтного заводу, він вишукував можливості ремонтувати дороги. До 9 травня того ж року дороги в місті вже були. Повикошували усі бур’яни, очистили від сміття, побілили дерева і бордюри, до свят – жовто-блакитні прапорці на стовпах – місто виглядало, як наречена. Наше Гірське стало єдиним в окрузі містом, де вода подавалася цілодобово. Не завжди вистачало бюджетних грошей, але допомагав «бартер», особисті домовленості. Проводилися Дні міста, спортивні змагання… У Василя Петровича був вроджений талант керівника, неформального лідера. І колектив апарату міської ради працював, як злагоджений механізм. Повний кавалер почесної відзнаки «Шахтарська слава». Його службові двері були відкритими для всіх, нікому не відмовляв, намагався допомогти. Тоді, на 9 травня 2014-го на мітингу йому хтось відімкнув мікрофон, шантажуючи, щоб зняв державний прапор. Але він сказав, що провокатори це зможуть зробити лише після його смерти. Коли почалися обстріли, ним була створена комісія, яка об’їжджала все місто, фіксувала руйнування. Одного разу наша машина потрапила під обстріл снарядами – перед нами дерево знесло, як соломинку. Але це нас не зупинило. І так було в усьому. Василь Петрович і зовні – чоловік-красень, костюм на ньому – як влитий. Ми разом і відпочивали: чи в ліс по гриби, чи порибалити, змагалися в городництві. Він любив землю, не забував свою рідну Полтавщину. Тепер спочиває в луганській землі, якій прислужився повною мірою.

Записала Олена Артюшенко

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм