16 лютого 2020

ЙОГО СТЕЖИНА В НАШІМ КРАЇ

17 ЛЮТОГО 1970-ГО ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ НАШ ЗЕМЛЯК АНДРІЙ МАЛИШКО.

«Стежина» була написана А.С.Малишком за кілька днів до смерти, це був лебединий спів поета. Невипадково, що вона – про дороге і до болю рідне, про стежину, «яка кудись пішла, не повертає, хоч біля серця стеле цвіт». Обухівські схили і дорога під яворами, вогник у вікні і зелена рута – постійні мотиви у творчости Андрія Малишка.

  Не лише природня зацікавленість подробицями особистого життя, а швидше необхідність мати повне уявлення про Малишка як складну і непересічну особистість у всіх її проявах – таке прагнення кожного, кого полонила поезія цієї дуже своєрідної і яскравої людини. Яким він був поза президіями і пленумами, з чим поспішав до рідного порогу? Про це далекого 1992 року у мене була бесіда з Ольгою Сергіївною Малишко, племінницею по старшому брату Сергію. Поет її вважав своїм духовним продовженням. Ця розмова не втратила своєї актуальности і сьогодні.

Андрій Самійлович, як відомо, був до всього небайдужою людиною. Як радів, то ця радість не знала меж, як сердився, то краще було в ту мить не потрапляти йому на очі, - мовить Ольга Сергіївна. – Цікавило його все і боліло йому все. Приїжджав до рідної домівки часто. Я вчителювала, тому до мене його перше запитання: «Як там у школі?» Сам за фахом учитель, він хотів знати з перших уст, якими турботами живе школа. Розумів, що саме в школі формується національна свідомість майбутніх громадян, тут зароджуються таланти, які треба вміло плекати.

Додому приїжджав відпочити душею – надихатися й наговоритися. Але мова заходила знову ж про те, що турбувало його. Наприклад,  раз-по-раз повертався до рабського становища наших колгоспників. Обурювався тим, що селянські діти, не маючи паспортів, не могли вільно обирати свій життєвий шлях. Болісно переживав, як принижувалася повсюдно наша національна гордість. Пригадую, зразу по війні в один із приїздів Андрія Самійловича почали розмову про українство. Як приклад, навели йому історію нашого близького земляка, котрий в армії  з якихось практичних міркувань зробив із свого українського прізвища російське, – мабуть, щоб легше жилося. Знаючи цього хлопця, Малишко після довгої обурливої тиради кинув категоричне: «Щоб і ноги цього перевертня не було в нашому дворі!»

Любов Забашта писала про Малишка: «Людина полум`яного темпераменту, творчого шаленства». Хто знав, акцентують увагу саме на цих його рисах, вважають, що така емоційно бурхлива вдача поета і призвела до ранньої хвороби серця. Ця людина не жаліла себе, спалюючи щоденно свою нервову систему. Він жив і творив у такий час, коли треба було більше мовчати і погоджуватися. Та Малишко був не з таких.

Саме так. Причому інколи навіть не розраховуючи свої сили. Адже замахувався він на дуже високих ідолів. Ївга Остапівна, його мати, пригадувала, як 1946-го року Андрій Самійлович, виступаючи на мітингу на площі Богдана Хмельницького, привселюдно посмів обуритися політикою тодішнього керівника Української РСР Лазаря Кагановича. «Невже, – гнівався він, –  у всій Україні не знайшлося свого мужика з порепаними п’ятами і мозолистими руками, а маємо ставленика з Москви?!» Звичайно, тут же його викликали в ЦК. Що йому там казали і робили, він ніколи не розказував, але прийшов звідти через добу сірий і страшний. «Мамо, я повернувся, а міг і не повернутися», – мовив.

Ми знаємо, Ольго Сергіївно, багато прикладів, як Малишко відстоював честь України, її історію, культуру, мову. З якою гіркотою він розповідав про останнього кошового гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого Катерина ІІ згноїла на Соловках: «Це ж страшніше, ніж сюжети Олександра Дюма! – вигукував він. – Скільки ту героїчно-трагічного! Я упевнений, що будуть нас свої Шекспіри, які зуміють без страху написати справжню історію народу», - запевняв поет своїх співрозмовників.

Про це він і дома розказував, давав волю думкам і словам. Бувало, як приїдуть гості – Малишко та ще хтось із його друзів, – сядуть за стіл, то просто так обід не розпочинався. Брав слово Андрій Самійлович, обов’язково стоячи. Говорив довго, інколи забуваючи, що в руках чарка. При цьому розпалювався, хвилювався, бо зачіпав болюче. Про ту ж несправедливість, про байдужість нашого брата-українця, не господаря на своїй землі, про те, що гине на наших очах найцінніше надбання – мова. Що стосувалося мови, то він нікому скидок не робив. Один із його рідних братів після закінчення навчального закладу жив і працював аж у Баку, звичайно ж, призабув рідне слово. Якось у відпустку завітав він до Києва, до брата-письменника. Зайшли з дружиною в квартиру, привіталися. Андрій Самійлович був безмежно радий, але коли почув, що брат говорить страшним суржиком, підшукуючи слова, різко попросив його вийти за двері і пригадати свою рідну мову. Отакий був.

Коли хоронили бабу Ївгу, то після похорону письменники зайшли і до районного начальства, поцікавитися, як тут і що. Тихо і мирно йшла бесіда, поки не вигулькнув один із тодішніх керівників культурою. Він, побачивши високих столичних гостей, відповідно «по-городському» і заговорив до них ламаною російською. Що тут сталося! Можете собі уявити, як на це зреагували Рильський, Малишко, Вишня!

Малишко був прекрасним перекладачем з російської, білоруської, словацької, литовської, грузинської та інших мов, знав і шанував їх. У нього було багато друзів у Мінську, Москві, Тбілісі, Вільнюсі. Але це не заважало йому бути щирим патріотом рідної землі. У Малишка було дві святині – Україна і мати. Все його життя свідчить про синівську відданість батьківщині. А от якою була Ївга Остапівна, ця неграмотна сільська жінка, думкою і словом якої Малишко дорожив над усе?

Справді, наймолодший син Андрій був духовно найближчим Ївзі Остапівні, був її продовженням. На її піснях він викохав у собі поета, вона була його опорою у складні періоди життя. «Баба в очіпку» – так говорили про неї в Обухові, бо вона чи не єдина в селі залишалася вірною звичаям і вдягалася традиційно: очіпок і хустка, вишита сорочка. Дід Самійло пошив їй такі добротні і міцні черевики (щоб довго носилися!), що вона не могла в них ходити: вузлуваті ноги швидко стомлювалися. Тому в теплу пору ходила босоніж, навіть у столиці, коли гостювала у сина. Було, при Андрію надіває черевики, виходить за двері, потім знімає їх, кладе в сумку і ходить по місту босоніж. Товариші Малишку стали говорити про це. Він благає матір не соромити його, на що баба Ївга йому пояснює, що так їй краще, земля ближче до ніг, вона їй пахне і гріє. Якщо хтось із письменників бачив на вулиці босу бабусю в очіпку, яка збирала насіння квітів на клумбах, – без сумніву вгадував, що то Малишкова мати. Її глибоко шанували усі письменники. Павло Григорович Тичина, коли зустрічався у 1947 році з виборцями тут, в Обухові, то садив біля себе за столом президії бабу Ївгу – «нашу маму». Майстрам красного письменства, виявляється, були необхідні її прості й мудрі поради, її лагідне, спокійне слово лікувало душу, особливо такій гарячій голові, як Малишко.

Живучи з сім’єю старшого сина, мого батька Сергія, баба Ївга через тиждень та і їхала до свого молодшенького, щоб погосподарювати в нього, зварити йому «писательського» супу, який він дуже полюбляв (рецепт супу дуже простий: картопляна юшка, затовчена старим салом з цибулею). Про матір можна розказувати багато, бо вона – наче казка – барвиста, цікава і мудра. І оте розмаїття Малишкових образів, ота його пісенність й емоційність – від неї.

Наш Обухів тепер промислове місто, але він залишається Малишковим краєм, з мальовничими схилами й історичними курганами, з добрими, співучими людьми. Будемо сподіватися, Ольго Сергіївно, що не втратимо кращих традицій нашого краю, і одну з них – шанувати пам’ять старших поколінь і ретельно доглядати усі обухівські стежини, серед яких і Малишкова.

Записала Олена Артюшенко, 1992 р.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм