11 лютого 2020

І В ЛЮТИЙ ХОЛОД СОЛОВ’Ї СПІВАЮТЬ В ТАЛАНОВИТИХ ЗОЛОТИХ РУКАХ

«Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати». Українська народна вишивальна традиція привчала дівчаток вже з чотирьох років брати до рук голку, щоб, поки виходити заміж, нашити і навишивати собі багатий посаг. У працьовитої і тямущої дівчини було більше можливостей вдало вийти заміж. А так як раніше не ледачими були усі без винятку дівчата, то у кожної скриня була переповнена нашитими сорочками, спідницями і корсетками, натканим полотном і купленими батьком чобітьми і намистом. В Обухові, на диво, до цього часу збереглося багато рушників і сорочок, які були вишиті ще п’ятдесят, а то й сто років тому. Багатьом обухівським родинам пощастило ще й у тому, що колишні дівки, а теперішні бабусі, не тільки топчуть ряст на цій землі, а й пам’ятають, що і як вони по молодості вишивали. Розміщуємо кілька розповідей обухівських бабусь-старожилів про їх неперевершене вміння творити красу на полотні.

Клименко Ольга  Миколаївна, ветеран педагогічної праці, народилася в с.Степок:

Раніше майже усі жінки вишивали. Вишивали моя бабуся Панченко Оксана Олексіївна (1904-1966) родом з Малої Вільшанки. У неї були сорочки з двох частин: верхню вона вишивала на купленому білому полотні, а нижня частина (підточка) була з грубішого домотканого полотна. Вишивала і хрестиком, і гладдю. Вишивала осінніми і зимовими вечорами на печі при каганці чи лучині (була така приспособа із гільзи снаряда з гнотиком), бо електрика на Степку з’явилася аж у 1960-х роках. Моя мати Бахмацька (Панченко) Марія Кирилівна (1923-2002) вишивала червоним і чорним муліне і тільки хрестиком. Оту красиву сорочку, що зараз демонструє волонтер Галина Голубенко, мама мені вишила мама, і корсетку із спідницею пошила ще коли я школяркою була. Тоді готували посаг дівчатам ще з дитячого віку. Крім сорочок для молодої, готували на весілля багато рушників, у тому числі сорочку, а то й костюм, майбутній свекрусі. Я навчилася рано вишивати – вже у першому класі вишила вафельний рушник. Вишивала й картини на домотканому полотні. І зараз люблю рукоділля. Що було у мене в дитинстві, в старості повертається: тому зараз і читати хочеться, бо замолоду не було часу, і вишивати хочеться, і плести гачком, як колись плели мереживо до рушників, підзорників, прошви в подушки. Вже на пенсії я навишивала сорочок чоловікові, собі, своїм рідним і знайомим. Коли це роблю – у мене аж душа співає, бо це заняття мені у велике задоволення.

Науменко Надія Олексіївна, педагог, Попова гора

Моя бабуся Щербак Марія Трохимівна (1906-1989) була майстринею з вишивки. Скільки пам’ятаю, вона вишивала. Особливо у 1960- роках, коли українське просто знищувалося, а бабуся свято берегла все рідне. Готуючи вузлик на смерть, бабуся вишила собі сорочку і український костюм. Перед смертю наголосила, щоб поховали її саме в ньому.  Сказала нам: «А на згадку вам я залишаю вишиті рушники і прошу берегти їх як сімейну реліквію». Бабуся Марія своє вміння передала дочці, а моїй мамі,  Назаренко Вірі Семенівні, яка продовжила сімейну традицію і вишивала вже гладдю. Як святиню бережу бабусині і мамині вишивки. Через десятиліття вони несуть добро і тепло їх вправних рук.

Вишивання – це відпочинок для рук, розуму і нервів, – так говорить Ольга Василівна Малежик з Попової гори, яка успадкувала народне мистецтво вишивання від своєї мами. Народилася вона в Деремезні у 1941 році. Змалку зазнала тяжкої праці в колгоспі. З 1968 року проживає в Обухові і до виходу на пенсію працювала дояркою в радгоспі. За самовіддану працю має дві медалі, численні подяки. Після праці бралася за вишивання. Вишивала все: рушники, наволочки, сорочки, плела гачком скатертини. І на пенсії не сидить без діла: тримає господарство, підтримує людей у скорботну годину – читає псалтир над покійниками. Зараз вже не вишиває – зір не той, але має мрію передати своє вміння праонуці Лізі. Жила й живе за принципом: «Роби людям добро, і Бог тобі віддячить сторицею».

Ольга Сергіївна Гержан (1945 р.н, куток Старуківка (вул.Козачий шлях):

«Ой шила я шила, голку загубила./ Треба шити, заробити, щоб голку купити». Цю пісню співали на весіллі, коли пришивали молодому квітку із стрічок до картуза. У нас в Перегонівці дівчата до весілля готувалися старанно. І я десь з років п’ятнадцяти почала вишивати рушники. Було, мати Галина Тихонівна Німенко (22.12.1925-9.09.1999), зробить блискунця (в пляшку, наповнену гасом, вставляється трубка, а в трубку вводять гнотик із матерії і виводять аж наверх), і вогник коптить. Пізніше вже купували гасові лампи. Вишивала в основному вечорами, коли вся робота перероблена. Сорочки шили із полотна в кого яке було, навіть із шматків, або хто де в змозі купити або виміняти. Нитки (куколки різнокольорові) купували на базарі в Яцьках. Шили сорочку у такому порядку: спочатку уставку (на плечах лежить), далі йшов рукав – вишивали різні квіти, калину, потім – чохли, де застібався рукав. Комірець обробляли, вишивали, а розріз, де застібалася сорочка, називалася манішка. Наостанок вишивали поділку – низ сорочки, (її називали додільною тому, що вона була аж до п’ят - діставала долу). Я вишивала собі сорочки гарні, веселенькі, а як засватав мене мій Миша, то від осені до весілля 6 лютого 1966 року я встигла вишити сорочку у подарунок свекрусі – Гержан Парасці Юхимівні (зараз та сорочка в експозиції Обухівського народного мистецького центру). До весілля я вишила ще одну сорочку, в яку одягла чоловікову хрещену тітку Саньку. За нашим звичаєм, треба щоб дружки, як привезуть молоду до свекрухи, прикрашали рушниками ікони, портрети на стінах, а столи застеляли довгими скатертинами. Я аж дванадцять рушників вишила - дівчата їх у молодого в хаті розвісили. А в понеділок раненько, поки мені снідати принесли, я ті рушники порозправляла до ладу. Я завжди любила вишивати, робила це з гарним настроєм. Візерунки ми переймали одна в одної. Було, у тітки Люби Захарової мати візьме рушник, а я його швиденько на канву перейму, вишию, канву висмикаю. Клопітна то була робота: треба ж було шити хрестик в хрестик.  А ще й кружево плела сама гачком. Велике мала задоволення. Нехай тепер люди моєю роботою помилуються, тому я і рушники віддала в мистецький центр.

Федоран Лідія Іванівна, ветеран праці, Попова гора:

 Моя бабуся Оленченко Параска Данилівна (1880-1957) родом із Деремезни. Вийшла заміж в Обухів на Попову гору. Колгоспниця, вдова із шістьма дітьми. Додатковий заробіток – вишивання. Можна упевнено сказати, що була вона майстринею вищого класу. Їй багато замовляли сорочок і рушників, і на весілля у тому числі. Носила на базар сорочки і рушники, а там, гляди, ще й новий узор примітить. Було, ніч сидить на печі при шестерику чи дванадцятерику (лампи гасові), поки не перейме той узор. Це ж спробуй ті чотири ниточки взяти в голку і так точно хрестики наколоти і вишити! Дітям своїм вишивала сорочки, а мене, мабуть, любила найбільше: як підросту, так і шиє мені баба Параска сорочку та ще й не одну.

Форноляк (по чоловікові  Молот) Катерина Микитівна (7.12.1928 р.н.):

Вишивати мене навчила мати Варка Павлівна Форноляк. А вже як старша сестра Ольга повернулася з Німеччини, то ми гуртом вишивали. Було, почує мати, що крам привезли у магазин в центрі, то в дві години ночі йде займає чергу, щось і вхопить на сорочку, чи на корсетку, чи спідницю. А по нитки їздила до Києва. Намагалися брати ленінградське муліне. Візерунки переймали в людей і щось своє додавали. Я аж п’ять сорочок вишила. Мати якось попросила мене вишити їй сорочку на смерть, то я й вишила їй дрібненькими квіточками. Вишивали тільки взимку вечорами під каганець. Я сама лиштву (низ сорочки) вишивала, а вирізування робила Галина Циганок. І Грабова-Міненко Настя Олексіївна (баба Балів, що жила на Кип’ячій), теж вирізувала на замовлення.

Пелих Надія Григорівна, Вишка (вул. Ковалевської):

І в лютий холод солов’ї співають

В талановитих золотих руках,

І дивовижні квіти розцвітають

 На вишитих з любов’ю рушниках.

 Ці поетичні слова я присвячую своїй сусідці Надії Василівні Гетьман (дівоче Литвин), яка була дуже талановитою людиною, хоч і не ходила. У неї в  хаті постійно крутилися люди, бо вишивала на замовлення рушники, сорочки. В 1960-х роках було все дефіцитне. То вона сплела собі тюль гачком аж на 3 вікна. Я дружила з її дочкою Валею, то вона інколи й мені робила подарунки. Їхня хата аж співала рушниками. Важко хвора, лежачи, Надія Василівна придумувала різні узори. На жаль, вона рано померла.

Валентина Михайлівна Корх (Євдоченко по чоловіку,1959 р.н.,), куток Шпаківка:

Моя Мама Корх (дівочі прізвища Шпак-Павлик) Надія Павлівна (1.09.1935-5.09.2003), родом із Шпаківки, а заміж вийшла на Криничну. Вишивала рушники і сорочки під замовлення, щоб вижити. Працювала під каганець, вишивала хрестиком орнаменти, хто який замовляв. Вартість рушників була 10-15 карбованців - залежно від візерунку. Її в Обухові знали, як досвідчену майстриню. Інколи замовляли й сорочки. Вишивання її заспокоювало, дуже гарно співала, а інколи і батько підігравав їй на гармошці. Вишивала до глибокої старости і багато, особливо тоді, коли після закінчення школи виводила нас у люди.

Підготувала Наталя Любиченко, член Національної спілки письменників України

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм