07 лютого 2020

ХТО ЗАСНУВАВ І ВОЛОДІВ НЕЩЕРОВИМ ТА ГУДИМІВКОЮ

Коротка історична довідка

Нещерів – село на правому березі річки Стугна засноване в 1605 році. Назва населеного пункту походить від імені Нестора Літописця і раніше звучала Нещир, Несторів.

 1656 року грамотою царя Олексія Михайловича київському полковнику Антону Ждановичу «на ранг» надалися «пустие местечка Обуховка и Гирмановка». Збереглася згадка про те, що Жданович полюбляв «заглядувати до своєї Нещерівки». До 1662 року до Обухівського староства належали: Нещерів, Копачів, Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівська Слобідка і містечко Германівка. 1704 року за гетьмана Мазепи, обухівське помістя із Нещеровом і Копачевом одержав «на ранг» київський полковник, племінник Мазепи Константій Мокієвський. У 1711 році частина «мазепиних пожитностей» в Обухові, Нещерові і Копачеві дісталися першому Київському губернаторові Дмитру Голіцину. Згодом Нещерів був наданий Київському полковникові Антонію Танському, потім сотникові Київської сотні Яремі Жилі, згодом його сину Петру.

1743 року Нещерів (одна частина) стає приватним маєтком сотника Київської сотні Павла Івановича Гудима, який сотникував 18 років (ред.. Гудими-Левковичі – козацько-старшинський рід. Вихідці зі старовинного роду дворян Левковичів. У 2-й половині 17 ст. покинули свою батьківщину, яка перебувала під владою Османської імперії, й переселилися до Києва). Другою частиною Нещерова - "ранговою" - володів М.І.Леонтьєв, який був Київським генерал-губернатором більше п'ятнадцяти років (1738-1753).

 Територія Київської сотні (а це в основному територія нинішнього Обухівського району) тоді являла собою володіння чотирьох київських монастирів. Не було вже козаків, що колись, за Хмельниччини, траплялися тут у великій кількості, надто ж у сотенних містечках Обухові, Трипіллі, Германівці. Не було вже й старшинського рангового володіння, хіба що тільки в Нещерові й Обухові. Державці цих володінь - генерал-губернатори, обер-коменданти і київські сотники безцере­монно захоплювали польські землі по річках Стугні й Красній. Сотник Гудима заснував Слобідку Гудимівку (ни­нішнє Перше Травня). Гудимову Слободу сотник Київської сотні Павло Івано­вич Гудим почав заселяти року 1757-го, заохочуючи сюди своїх підданих, вихідців з Нещерова і Германівської Слободи (нині - Красна Слобідка), в якій він також мав свою маєтність.

У колах російської адміністрації за сорокалітнє сотникування Гудимів

  • батька і двох його синів - вони зажили репутації людей забіякуватих. Царські урядовці характеризували першого з них, Павла Івановича, як "созідателя своего благополучия", що накопичував свої статки ку­пецтвом і привласненням земель. Звичайно, що київські генерал-гу­бернатори і обер-коменданти, тримаючи "на ранг" Обухівський і час­тину Нещерівського маєтку, не хотіли, щоб у їхній компанії був якийсь там сотник, та ще й єдиної на Правобережжі козацької сотні. Вони його, цього "забіяку", і відшили б з цих злачних місць, але він, сотник Павло Гудима, перебував під протекцією останнього гетьмана україн­ського козацтва Кирила Розумовського.

Своє родинне гніздо Павло Іванович переніс з Києва у Нещерів: за розширення нещерівського маєтку відчайдушно боролося із сусідами все Гудимове сімейство. 18 лютого 1760 року замість хворого батька козаки Київської сотні обрали своїм сотником Гудимового сина Ми­хайла - "Київського полку значкового товариша". Було тоді Михайлові 26 років. Здавши сотництво синові, Павло Іванович предметніше зайнявся облаштуванням своїх маєтностей. 1772 року Київським сотником назначений Іван Гудима. За твердженням тих же царських урядовців, він, як батько і брат, мав " наклонность к кулачной расправе и беспокойньїй нрав" і так само, як вони, був "созидателем своего благополучия".

Іван Гудима один одержав від батька всі його земельні володіння в нашому краю, вже в 1776 році він був єдиним їх володільцем без участі брата Михайла

1781 року Київську козацьку сотню було зліквідовано. В 1782 році колишній сотник Іван Павлович Гудима в чині бунчукового товариша зайняв посаду Київського повітового казначея. З відкриттям у Києві намісництва обухівські і частина нещерівських земель перейшли в казенне відомство. В 1789 році Іван Гудима, в чині колезького асесора, з'явився в ролі предводителя дворянства Київського повіту. 30 квітня того року з'явилося і його подвійне прізвище: Гудим-Левкович. (Друга частина прізвища була взята від прадіда - Київського міщанина Петра Левковича).

Сорокалітнє сотникування Гудимів та їхнє проживання в "Нещерівці" залишило незгладимий слід: на карті нашого краю з'явилося нове село Гудимівка (нинішнє Перше Травня), а в Нещерові збудувалася церква, що пережила більшовицьке лихоліття. Слободу Гудимівку започаткував 1757 року "безпокойньш" сотник Гудим-батько, Павло Іванович, засе­ливши її вихідцями з Нещерова і Германівської Слободи. В 1794 році останній київський сотник, колезький асесор, предводитель дворянства Київського повіту Іван Павлович Гудим -Левкович побудував У Нещерові Преображенський храм, що є унікальним зразком переходу українського бароко до класицизму. Для побудови храму було виділено 36 десятин землі та чималу суму грошей.  До церкви були приписані й прихожани Гудимівського приходу.

На місці, де була стара дерев'яна Св.-Миколаївська церква, Іван Павлович звів нову, кам'яну. Відкрито її Спасівського храмового свята, 19 серпня 1794 року. Біля неї були поховані козацькі сотники - батько Павло Іванович і брат Михайло. Пізніше і фундатора, останнього Київського сотника Івана Гудим-Левкочиа було поховано біля спорудженої ним церкви.

ХІХ століття почалося для родини Гудим-Левковичів розподілом їхньої фамільної маєтності в нашому краю між першими спадкоємцями. До цього маєтку належали Нещерів і Гудимівка. Розподілам під­давалися і маєтності в Германівській Слободі, Германівській Вільшанці, Копачеві. Гудимівку після смерті Івана Павловича одержав старший син його Максим Іванович Гудим-Левкович. У 1803 році в Гудимівці проживало 366 мешканців: 190 чоловіків і 176 жінок. Є згадка, що 1810-го року син останнього Київського сотника надвірний радник Максим Іванович Гудим-Левкович тримав у Гудимівці винокурню на чотири куби, ємністю по 120 відер кожен. У ній він викурював за 6 місяців 600 відер "гарячого вина" (горілки), а в Нещерові його малолітній брат Іван Іванович викурював гаряче вино в шестикубовій винокурні.

У 1828 році в Нещерові було 45 дворів, і в Гудимівці - 45.

Після смерті Максима Івановича в 1840 році Гудимівка і Лукавиця (на Богуславщині) ще раз ділилися між його дітьми. У 1856 році опікунство над малолітніми дітьми померлого Гудим-Левковича надане було дворянинові А.М.Свідерському. Того ж року літня пожежа спалила в Гудимівці 12 дворів. Тоді ж, у 1850-ті роки, гудимівських селян почали відпускати "с барщини на оброк". 1856 року відпускна на волю була дана гудимівській селянці М.В.Корчовій та селянинові Г.Н.Сутиренку.

9 вересня 1840 року розпорядженням Київської палати цивільного суду було вчинено розподіл всього маєтку, що залишився після Максима Івановича, між двома рідними братами і двома рідними сестрами. Старший брат Василь Максимович викупив у старшої сестри, дружини підполковника Марії Юзефовичевої "деревню" Гудимівку. Господарство у своєму маєтку Василь Гудим-Левкович вів неважнецьки, тому управляти ним довірив у 1856 році дворянину Свідерському. Навіть управління винокурнею віддав на орендних засадах Васильківському купцеві Г.А.Поліщуку.

В 1870 році купець Гершко Поліщук, білоцерківський селянин Йосько Шулькевич і міщани - євреї Нухим Зайдич і Фрейден, орендуючи Гудимівську та Вільшанську винокурні, за несплату податку піддані були штрафові у 1349 карбованців сріблом. Неважно йшли справи у Василя Максимовича і в інших оборудках, бо на 1870-й рік за ним числилося боргу 30 тисяч карбованців сріблом, тож не дивно, що того року він віддав у заставу на три роки Гудимівський маєток канівському поміщику Якову Васильовичу Тарновському. Проживало тоді в Гудимівці 285 ревізьких душ (чоловічої статі), і було в маєтку 1549 десятин 222 сажені землі.

Оренди, застави, найми управителів та опікунів лягали подвійним тягарем на підданих маєткові селян "деревни" Гудимівки. Це породжувало в селянській масі невдоволення, скарги властям і навіть непокору. З цього приводу колезька асесорша А.Гудим-Левкович прохала властей заслати до Сибіру непокірного гудимівського селянина Заболотного. Цією ж поміщицею в 1860 році було вислано "в отдаленные места Империи" відставного бомбардира П.Полтавського. Траплялися непоодинокі випадки побиття підданих управителями маєтку.

До середини XIX століття чимало гудимівців долучалося до торгово-візницького промислу - чумакування. Заохочували їх до цього відхожого промислу й управителі Гудимівського поміщицького маєтку. Чумаки вирушали до Одеси, Херсона, Миколаєва, а також до Криму: крім солі, вони торгували рибою, різними кустарними виробами. Для перевезення товарів використовувалися дерев'яні вози, запряжені двома або чотирма волами, на які можна було навантажувати до 600 пудів солі.

У другій половині XIX ст. подорожував нашим краєм київський етнограф, доктор медицини, француз за походженням Де ля Фліз. Побувавши у багатьох селах Київського повіту і, зокрема, в Обухівській волості, він прийшов до висновку, що природні умови краю були щонайсприятливішими для проживання, і населення наших сіл відзначалося тоді здоровим як фізичним, так і моральним станом, земля була родючою, а можливості - "изобильные".

Природа краю і спосіб життя місцевого населення приваблювали сюди й людей із заможного середовища: часто міський комфорт вони міняли на ідилію первозданної природи і затишок сільського побуту. Видатний російський філософ Микола Бердяєв, що народився в Обухові 1874 року, зворушливо й розчулено пригадував свої відвідини Гудимівського маєтку, в якому проживала його тітка, дружина тутешнього поміщика Гудим-Левковича. 1900-го року у власницькій Гудимівці в 96 дворах мешкав 931 житель: чоловіків - 470, жінок - 461. Головним заняттям гудимівців було хліборобство, дехто із селян відправлявся на заробітки до Києва.

Мала Гудимівка 889 десятин землі, з них поміщицької- 400 і селянської - 489 десятин. Село належало поміщикові Михайлу Васильовичу Гудим-Левковичу. У поміщика і в людей господарство велося за трипільною системою. У селі діяли православна церква, школа грамоти, шість вітряків.

З видання Ю. Домотенка «За Стугною, за рікою»

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм