25 листопада 2019

Твори переможців та відзначених Першого етапу літературно-художнього Конкурсу

Дорогі юні таланти нашого рідного Обухова!

Пропонуємо до вашої уваги твори переможців і відзначених Першого етапу щорічного дитячого літературно-художнього Конкурсу «Побачити світ очима дитини», заснованого у 2016 році Громадською Організацією «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА». У четвертому Конкурсі, як і в попередніх, взяли участь десятки талановитих юних літераторів нашого міста. Твори, визнані авторитетним журі кращими, Громадська Організація пропонує проілюструвати юним художникам. Їх художні твори теж будуть оцінюватися авторитетним журі, а переможці і відзначені не тільки отримають нагороди і цінні подарунки, а й матимуть можливість побачити свої роботи у щорічному ілюстрованому альманасі «Обухівський ярмарок народної творчости». Про усі умови Конкурсу слід читати у Положенні про нього. 

МОЛОДША ВІКОВА КАТЕГОРІЯ
Валерія Гошовська
І місце
СМІЛИВИЙ ЇЖАЧОК
(Казка)

Ця історія трапилася одного літнього вечора. Коли сонце вже мостилося у тепле ліжечко, щоб відпочити, зі своєї хатинки вийшов на прогулянку їжачок. Звали його Грицик, і був він дуже сміливий. Їжачок поглянув на небо і побачив дві білі хмаринки-подружки, які тихо про щось гомоніли. Грицик не чув їхньої розмови, але здогадався: «Знову вони перешіптуються про те, що запримітили вдень. Звісно, їм згори все видно». Раптом одна з хмаринок заплакала – і у прощальних променях сонця на небі заграла веселка. Вона була просто величезною і дуже красивою. Їжачок помітив, як райдуга усміхнулась і підморгнула йому. Грицик чмихнув носиком від задоволення й подумав: «Так, вона справді чудова». Наш сміливець помилувався веселкою й попрямував далі, наспівуючи свою пісеньку:
Я сміливий їжачок,
Маю безліч голочок.
Ними вправно я колюся,
Тож нікого не боюся!
Я хоробру вдачу маю,
Ворогів перемагаю!
Нащо ворога боятись?
Краще весело сміятись!
Раптом Грицик своїм гострим носиком відчув чарівний аромат. Їжачок подивився вгору й побачив красиву квітку Петунію. У своєму листочку-долоньці вона тримала мак – 3 червоний з чорними зернятками всередині. І цим він нагадував справжню кінокамеру. Усе було саме так, адже Петунія – квітка-репортер. Вона знімала на відео тих, хто проходив повз неї, а ще ставила всім цікаві запитання. Їжачка Петунія також помітила:
– Добридень, Грицику! У мене до тебе є кілька запитань.
– Так, пані Петуніє, я уважно слухаю.
До їхньої розмови навіть стали прислухатися кучеряві чорнобривці та стрункі красуні-мальви, які росли поряд у садку.
– Мені цікаво, чи тобі не важко носити на спині стільки голочок? – почала своє інтерв’ю Петунія.
– Звісно, ні. Вони, навпаки, допомагають переносити різні фрукти та гриби, а ще – боротися з ворогами.
– Навіть у такого чемного їжачка є вороги?
– Так! Один із них – це Змія Зміївна, яка живе у трухлявому пеньку біля старої дикої груші. Але я її зовсім не боюся, – впевнено відповів Грицик і, попрощавшись із квіткою репортером, пішов далі.
Згодом їжачок почув чийсь тихий пискіт:
– Здрастуй, сміливий Грицику! Це я – Назарик.
Їжачок помітив свого знайомого комарика, який зручно вмостився на великому листку подорожника.
– Доброго вечора, друже. Пам’ятаю, як колись допоміг тобі врятуватися від лихої Змії Зміївни, яку всі бояться.
І наш їжачок продовжив свою вечірню прогулянку вже не сам, бо хіба від комариків відчепишся. Дорогою вони побачили дерево, листя на якому дуже тремтіло. Це була Осика, що всього боялася.
– Привіт, Осико! А чому ти так тремтиш, кого ти боїшся? – поцікавився Грицик.
– Ой, я дуже боюся вітра-пустуна. Він може поламати мої
гілочки, – відповіла Осика й ще більше затріпотіла своїми листочками.
– Я думаю, тобі не варто його боятися, адже вітер тільки розгойдає твоє гілля, пограється листячком та й полетить гуляти далі. Він добрий, – зауважив Грицик і попрощався з Осикою. Надворі ще більше стемніло, але сміливий їжачок впевнено звернув на лісову стежину. Він надумав завітати в гості до тітоньки Сови, якій теж уночі не спиться.
– Хто це тут ходить, коли всі вже хочуть спати? – почув чийсь незадоволений голос їжачок.
Це була бабуся Кульбаба. Вона розквітла влітку, бо переплутала пори року – старенька вже.
– Це я – сміливий їжачок. Я іду до тітоньки Сови, але мені здається, що пішов не тією стежкою.
– Ні, ти йдеш правильно, – відповіла бабуся Кульбаба й солодко позіхнула.
– Що, що? – почала допитуватися Глуха кропива – сусідка Кульбаби.
– Дякую! На добраніч! – голосно відповів Грицик і разом із комариком Назариком продовжив свою мандрівку. Раптом із гущавини долинув якийсь дивний звук. Їжачок здогадався: «Так шипить Змія Зміївна. Але я її зовсім не боюся!» Він озирнувся навколо й зрозумів, що не помилився. Змія зненацька кинулася на Грицика. Вона була сильною й мала міцні гострі зуби. Але у нашого сміливця теж є зброя – безліч колючих голок, та ще й хоробрості йому не позичати. Боротьба була нелегкою. Грицик вправно коловся й кусався,  як слід. І ось Змія Зміївна, зібравшись з останніми силами, знову накинулася на їжачка. Раптом десь тут узялася тітонька Сова (це комарик Назарик покликав її на допомогу). Сова почала клювати Змію, а їжачок ще сильніше колоти. Так гуртом вони перемогли люту суперницю.

– Забирайся геть! – впевнено крикнув Грицик Змії. І та шаснула в темряву. Тепер вона назавжди забуде дорогу до цього лісу.
– Спасибі, тітонько. Без вас я не зміг би перемогти Змію Зміївну, – сказав їжачок.
– Та це комарик мене покликав. Тож і йому треба подякувати, – зауважила мудра тітонька Сова.
– А я подумав, що він злякався, бо його ніби корова язиком злизала. Дякую тобі, вірний друже Назарику, – чмихнув носиком їжачок і заспівав уже нову пісеньку:
Я такий сміливий, сміливий!
Я такий хоробрий, хоробрий!
Сміливішого за мене в світі цілому нема.
Зна про це комарик і тітонька Сова.
Коли гарних друзів маю, ворогів перемагаю!
Нащо ворога боятись?
Будем дружно ми сміятись!
Комарик Назарик і тітонька Сова підхопили цю веселу пісеньку, яка їм дуже сподобалася. Невдовзі друзі розійшлися по домівках. Повернувшись до своєї хатинки, Грицик ще довго не міг заснути. Він усе згадував сьогоднішні дивні зустрічі й небезпечну пригоду, яка закінчилася щасливо. А ще наш герой задоволено пишався собою: «Я таки сміливий їжачок!»


Ірина Пиртик
ІІ місце
НЕЗВИЧАЙНА ДРУЖБА


Марічка дуже любила гуляти у великому парку біля школи. Одного разу дівчинка поверталася додому, коли на вулиці вже смеркало. Біля стежки у кущах вона побачила, як щось блищить. Серед купи листя на неї дивилися великі злякані очі. Дівчинка не могла зрозуміти, хто це. Але, розгорнувши листя, побачила, що це зірочка. Вона була такою маленькою, що помістилась у Марічки на долоньці. Дівчинка взяла зірочку і швидко побігла додому. А коли вимила її й відігріла, то запитала:
– Хто ти? Як ти опинилася у нашому парку? Злякана зірочка відповіла:
– Я жила на небі, на чудовій казковій планеті. Але у мене не було там друзів. От я і вирішила їх пошукати. Раптом здійнявся сильний вітер і скинув мене на землю. Ось так я і опинилася тут.
Дівчинка довго дивилась на зірочку, а тоді каже:
– Не сумуй і не бійся, я спробую допомогти тобі повернутися на твою планету.
Зірочка повеселішала і усміхнулась. Вони робили разом уроки, дівчинка брала зірочку із собою до школи, щоб та не скучала вдома саменька, гуляли разом у парку, а увечері спостерігали за зоряним небом. Вони по-справжньому подружилися.

Якось, сидячи на підвіконні із зірочкою, Марічка побачила вгорі ясне світло, якого ще ніколи не бачила – це був місяць. Зірочка радісно скрикнула:
-Це мій тато, кличе і шукає мене!
Дівчинка сказала:

– Сідай мені на долоню і я тебе підніму високо-високо, аж до неба.
Ясний місяць, побачивши свою доньку, опустився нижче і забрав її. Але зірочка повернулась і прошепотіла Марічці:
- Нарешті я зрозуміла, що таке справжня дружба. Відтепер щовечора, коли стемніє, буду спускатися до тебе в гості, тому що ти стала моєю найкращою подругою.
Дівчинка зраділа, що у неї з’явився такий незвичайний друг. А зірочка на своїй казковій планеті розповідала про свою чудову земну подругу.

Ганна Зборовська
ІІІ місце
МАЙБУТНЄ НАШОЇ ПЛАНЕТИ
(Казка)


На околиці міста був великий смітник. У ньому жили старі іграшки, пляшки, меблі та багато інших речей. Серед цієї купи спочивав і старий комп’ютер. Одного дня він звернувся до своїх співмешканців: «Збудуймо свій світ сміття!». Речі погодилися з такою ідеєю й узялися за роботу. Минув день, другий, третій – сміття побудувало міста з будинками. Минуло ще кілька днів і з’явилися нові країни з різними народами. Усе більше й більше цей бруд захоплював територію Землі. Люди злякалися, бо думали, що скоро ними керуватимуть роботи, а виявилося, що Землю захопило звичайне сміття! Минув місяць. Усе сміття світу обрало собі короля, якого звали Сміття Сміттєвич Сміттявицький, і він зі своєю армією захопив усе, людям і тваринам теж не залишилося місця на планеті. Через рік Сміття Сміттєвич Сміттявицький підкорив собі все людство та наказав вірно служити йому. Лише тоді люди зрозуміли, що натворили лиха й дуже жалкували: «Краще б ми викидали сміття в сміттєві баки, або самі відносили на переробку!» Але було вже пізно – світ зі сміттєзвалища всю Землю з людьми і тваринами знищив.

ДЖЕРЕЛЬЦЕ ЩАСТЯ


У лісочку джерельце текло.
Не просте, а чарівне було:
Якщо вип’єш із нього водиці,
То усмішка на личку з’явиться.
Але щастя не від води –
Щастя в серці твоїм завжди!

Макар Підтілок
ІІІ місце
РОДИННИЙ СПАДОК


Я народився на обухівській землі,
Де родом стоптані стежини
Під гору ту, де надра не малі –
Народ найменував її Пидина.

Босоніж прадід мій, як сонечко зійшло,
Ходив з мішком по глину до гори,
Бо полюбив гончарне ремесло –
Творив, ліпив із ранку до зорі.
Був майстром знаним наший прадідусь,
Лишив красиві глечики у спадок.
Я до світлини щиро усміхнусь,
Бо гордий тим, що я його нащадок.

Олександра Лакиза
відзначена за висвітлення ідеї «Україна понад усе»
УКРАЇНА


Україна – чудова країна! У неї є гори
І синєє море,
І дерева, і ліси,
І вишневії сади;
І пташиний ніжний спів Чути на весь край степів.
І повітря кришталеве,
Й щічки у дітей рожеві! Ворог нас не залякає –
Нас герої захищають.


Софія Тельпіс
наймолодша учасниця, відзначена за виклад народної мудрости «будеш дбати – будеш мати»
ДВІ БІЛОЧКИ


В одному казковому лісі жили дві маленькі білочки Нора і Фані. Настала осінь. Нора почала готуватися до зими: збирала горішки, жолуді, грибочки і складала в дуплі. А Фані сміялася і стрибала з гілки на гілку, наздоганяючи промені осіннього сонця. Одного дня Фані прийшла до Нори і покликала її погратися, але Нора відповіла:
– Мені потрібно готуватися до зими, бо скоро не буде чого їсти.
– Як це так, а куди все подінеться? – запитала Фані, й, махнувши лапкою, перестрибнула на іншу гілку.
Настала зима. Земля вкрилася білим, пухнастим снігом. Фані дуже хотілося їсти і вона стала розгрібати глибокий сніг лапками, але, нічого не знайшовши, гірко заплакала.
– Чому ти плачеш? – запитала Нора.
– Я дуже хочу їсти, а харчі накрило ось цією білою ковдрою.
– Це не ковдра, а сніг, – пояснила Нора, – бо настала зима. Я ж тобі казала, а ти не вірила. Про зиму мені розповідала бабуся.
І Нора запропонувала Фані перезимувати у своїй домівці. А наступної осені вони вже разом готувалися до зими.

Владислава Шумбарська
відзначена за розкриття нерозривності родинних зв’язків
СТРАХ ЛІЗИ І МАРГАРИТИ


Колись давно жили дві сестрички Ліза та Маргарита. Кожного дня вони ходили до школи, гарно вчилися, а вдома гралися. Було весело, але був у них один страх – вони боялися лишитися без домівки. Ввечері дівчата завжди поверталися додому і раділи, що це лише їхня вигадка. Одного разу до них приїхала тітка Ірина. Діти давно її не бачили, тому дуже зраділи. Вона повідомила, що вранці забере дітей до себе в гості, бо скоро літні канікули. Дівчата здивувалися, чого їм треба лишати рідну домівку, лишати тата й маму, але сперечатися не стали. Вранці їх розбудили невідомі звуки. Вони швидко сіли до тітки в машину й поїхали. Дівчатам було лячно, хотілося їсти. Ліза була в легенькій сукні, а Маргарита у футболці й коротенькій спідничці. На вулиці було ще темно і прохолодно, тож дівчата вкрилися ковдрою й заснули. Надвечір сестрички прокинулись і побачили, що вони вже в іншому місті. Тітка привезла їх до Херсону, де навчався в університеті їхній брат Назар. Він жив у окремій кімнаті.
– Тепер і ви будете жити тут, – сказала тітка. На нашу землю прийшла війна, і жити у вашому місті небезпечно.
- А як же наші батьки, наш будинок? – заплакали дівчата.
- Не переймайтеся. Ваші батьки скоро приїдуть. Знайдуть собі роботу, а для вас – школу. Будете всі разом жити тут. У вас з’являться нові однокласники та друзі. А будинок буде чекати повернення своїх господарів.
- Можливо, ми повернемось у місто нашого дитинства пізніше, – заспокоїлися дівчата.
- Не бійтесь. Там, де є фініш, завжди є місце для старту.


СЕРЕДНЯ ВІКОВА КАТЕГОРІЯ
Сергій Мороз
І місце серед поетичних творів
НАЙКРАЩА ЗЕМЛЯ


Живу я в Україні, з народження живу.
Їм хліб у білій хаті, з криниці воду п’ю.
Усе в буянні квітів, куди ти не підеш.
Де ще на білім світі красу таку знайдеш?
Там золото пшениці і соняхів поля.
А тут сади і села – це все моя земля!
Ось верби, сосни, клени, берези і горіх.
Усе таке зелене – не милуватись гріх.
Є виноградні лози, і хміль дереться ввись.
Є ріки, море, гори – все є у нас, дивись!
Є літо, осінь, весни, холодна є зима...
Не знаю, не придумаю, чого у нас нема.
Нехай квітує вічно волошками в житах
Земля моя єдина, оспівана в піснях!

ДЕ ТИ, ДОЩИКУ?

Дощику! Де ти, де ти?
Дощику, агов!
Вже зів’яли квіти – поливаю знов.
В небі ні хмаринки, сонечко пала!
Тільки по просторах вітерець гуля.

Деревця маленькі змучені стоять,
Їм водичка треба – ніжки вже болять!
Пташечки сховались – в холодку сидять,
В таку спеку важко крильця підіймать.
Треба всім водичка, щоб живе жило,
Щоб маленька пташка підняла крило.
Дощику, дощику, де ти?
Дощику, агов!
Ти полий нам квіти, щоб цвіло все знов!

Ярослава Левчук
ІІ місце серед поетичних творів
БАЙКА ПРО КОТА І ПСА

Одного разу Кіт і Пес
Домовились пшеницю посадити
Й прибуток між собою розділити.
Пора настала вже орати,
Пес кличе котика допомагати.
А Кіт йому у відповідь таке:
- Ні, друже, бачиш, діло тут яке –
Сьогодні в мене ломить хвіст,
Що стать не можу в повний зріст.
То Пес ранесенько устав
І землю сам усю зорав.
Як час прийшов пшеницю засівати,
Пес кличе котика допомагати,
А Кіт йому у відповідь таке:

- Ні, Песику, бач, діло тут яке –
Сьогодні в мене лапи заболіли,
А дві передні навіть оніміли.
То Пес посіяв сам пшеницю,
Й полив водою із криниці.
Як час настав пшеницю жати,
Потреба стала помагати,
А Кіт йому у відповідь таке:
- Ні, Песику, бач, діло тут яке –
Болять у мене очі, ніс і хвіст,
І стать не можу в повен зріст.
Нічого песик не сказав,
Усю пшеницю сам зібрав
Й на ярмарку її продав.
Узяв він злата повну жменю,
Й поклав його собі в кишеню,
Коту він виділив п’ятак.
– Чому ж для мене мало так? –
Сіренький здивувався.
– Бо ти робити не старався,
Пшеницю не збирав, не сіяв,
Ти тільки холодом десь віяв.
Бери, поки даю, що є,
Працюй – то буде і своє.

КОЛИСКОВА

Заглядає у віконце ніч,
На сопілці грає колисковій.
Спить вже котик і старенька піч
Під мелодії казкові.

Пригорнулося до кізки козеня,
Пташенятка сплять собі в гніздечку.
Хвостиком укрилось цуценя –
Біля діток казочка скраєчку.

Вікторія Мись
ІІІ місце серед поетичних творів
ПРАВО НА ВИБІР


3робити свій вибір зовсім не просто:
Спуститись на землю, злетіти у простір.
Є шанс у людини на вибір один:
Чи будеш ти добрим?
Чи будеш ти злим?
А світло у серці потрібно відкрити,
Щоб істинну правду в душі відновити.

Анна Хіміч
І місце серед прозових творів
МАМИНЕ СЕРДЕНЬКО


В одному невеликому містечку жив хлопчик Сергійко. Був розумним, спритним, товариським, мав багато друзів. Але, на жаль, не поважав рідних людей. Хлопчик міркував так: «Коли я народився, то мої батьки вже були, отже, вони завжди будуть біля мене. Живуть для
того, щоб за мною доглядати і в усьому допомагати...» Він був так упевнений у своїх переконаннях, що не помітив, як став ображати маму, а одного разу навіть грубо відштовхнув її. Побачивши це, мамин янгол-охоронець, який спостерігав за поведінкою Сергійка, сказав:
– Бачу, хлопче, що не шануєш ти свою маму, не знаєш, як страждає її серце! Тому перетворю його на дорогий кришталь. Від кожного, сказаного тобою поганого і образливого слова, на серці з’являтиметься тріщина. А згодом воно може і зовсім розбитися.
Вранці Сергійко прокинувся і подумав, що це був незвичайний сон, у якому з ним розмовляв янгол. І коли зайшов до вітальні, то побачив на столі розкішну вазу, у ній лежало гарне, кришталеве серце. Він дуже здивувався, коли в ньому побачив своє величезне фото. Сергійків портрет займав майже всю середину цього дивовижного серця. «Яка гарна прикраса для дому!», – подумав хлопчик і почув мамин голос:
– Синку, одягайся, пора збиратися до школи. Я вже сніданок приготувала!
– Набридла вже мені зі своєю школою! Не люблю твої смачні та корисні сніданки! Відчепися! – вигукнув Сергійко. Раптом у кімнаті почувся легенький хрускіт і на кришталевому серці з’явилася перша тріщина. «З якого дива ця тріщина?» – подумав Сергій. Але одразу ж про це й забув. Одягаючись, вигукував нехороші слова, але все ж зібрався до школи. Мама подала синові шапку:
– На вулиці прохолодно, не застудися!
Але Сергійко, вдаривши кулаком маму по руці, вибіг із дому простоволосий.
Так минув день. Коли Сергійко повернувся зі школи, то вдома його зустріла чужа жінка, яка готувала обід на кухні. Вона назвалася господинею і наказала Сергійкові швидко мити руки і йти до столу обідати. Сергійко з жахом подумав, що напевно мама ще на роботі. От вона прийде додому і все буде добре. А ця жінка тут тимчасово, поки мами немає. Після обіду Сергійко, як завжди, грався. Він добре знав, що потрібно вже робити уроки. Але навіщо? Можна почекати
маму. Адже це так весело, коли мама, така доросла, а просить малого зробити уроки. Тоді Сергійко відчував себе сильним і авторитетним. Настав час вечері, а мами не було. У будинку господарювала та ж чужа жінка.
«Де ж моя мама?» – розхвилювався Сергійко. Раптом щось боляче кольнуло хлопчику у ступню. Він глянув на підлогу і побачив вщент розбите кришталеве серце, а також своє фото, що випало з нього.
– Хтось розбив прикрасу! Але це не я, я не зачіпав її! – вигукнув хлопчик. Жінка, яка була поряд, відповіла:
– Не хвилюйся, тепер ти житимеш зі мною, адже я вмію смачно готувати, доглядатиму за тобою. От тільки любити не зможу, не вмію. Та й навіщо тобі чиясь любов? Навіть мамина турбота й увага тобі були не потрібні! Чи не так?.
І раптом Сергійко згадав свій сон, де янгол попереджав його про наслідки такої поведінки.
– Я хочу до своєї мами,– зі сльозами на очах промовив хлопчик.
Він збирав скельце до скельця від розбитого серця, змащував їх клеєм... Але зусилля були марними… Тепер він усе зрозумів. Підійшов до тітоньки, яка хазяйнувала
у їхньому домі, і щиро, крізь сльози розповів, як він погано поводився зі своєю мамою, як говорив їй образливі слова, і як хоче тепер, щоб матусине серденько знову його гріло. І раптом сталося диво. Чужа тітонька неначе прокинулася, у її очах заблищали сльози, вона лагідно всміхнулася і простягла руки до хлопчика. Це знову була Сергійкова мама – добра і ніжна, найкраща у світі! Мама пробачила синові все, адже її сповнене любові материнське серце не вміло ображатися. А Сергійко пообіцяв:
– Я більше не розіб’ю твого серденька, матусю, ніколи ніколи!

Юлія Божок
ІІ місце серед прозових творів
ВАРТОВИЙ ТИМКО


Песик Тимко давно вже не згадував свою батьківщину, маму Вільху, тата, братиків, сестричок. Він майже не пам’ятав, де саме в Луганську він народився і як опинився у бійців, які тримали свої позиції поруч. Тимко відчував, що саме його нова родина була з ним завжди. Командир бригади Петро Сергійович вважався його татом, так, як і всім бійцям. Його позивний «Батя» песик сприймав як щось тепле і рідне. Запах командира він завжди відчував ще здалеку, коли той повертався з розвідки. Радісно повискуючи, крутячи хвостом і нетерпляче
підстрибуючи на одному місці, Тимко давав усім зрозуміти, що Петро Сергійович повертається після виконаного завдання.
Та не тільки командира відчував песик. Обстріли ворога, наближення диверсійних груп – про все це Тимко дізнавався ще до їх прибуття. Він, неначе вартовий, віддано і сумлінно захищав і оберігав тих, кого вважав своєю родиною. Вдень він відпочивав, або прислухався до навколишньої зрадливої тиші. Вночі, напружено вдивляючись в темряву, був напоготові в будь-яку хвилину подати сигнал тривоги. Бійці йому довіряли, знали – якщо на варті Тимко, значить, ворог не пройде непоміченим.
Вкотре насолоджуючись відпочинком, песик згадав, як нещодавно ледь не втратив свого господаря, Петра Сергійовича, який не повернувся із завдання. Він ще пам’ятав, як, знервовано скиглячи, бігав поміж ніг бійців, привертаючи увагу, як голосно завивав, а на нього ніхто так і не глянув. І тільки після довгого виття Тимка Петра Сергійовича знайшли пораненим неподалік. Відданість песика допомогла вчасно надати допомогу командиру. Тимко радів і водночас сумував за Батею, який перебував у лікарні. Пес посміхався уві сні і чекав: господар
повернеться за ним, як і обіцяв. Забере його туди, де мирне небо над головою, де немає обстрілів, де живе багато-багато усміхнених дітей і таких же песиків, як він. Тимко чекав того часу, коли його будуть називати просто Тимком, а не Бойовим Вартовим.


Дмитро Сьомочкін
ІІ місце серед прозових творів
ЦІКАВА ПОДОРОЖ СТУГНОЮ


Одного разу кольорові Фарби вирішили подорожувати річкою Стугною. Вони знайшли човен, напнули вітрила й вирушили у подорож. Біле вітрило здалось їм одноманітним і вони розмалювали його у різні кольори. По дорозі Фарби зустріли корабель Ноток, яким дуже  сподобалось яскраве вітрило Фарб і вони попросили в них, щоб ті намалювали на їхньому вітрилі різнокольорові нотки. Фарби так і зробили. Фарби та Нотки вирішили подорожувати разом. По дорозі друзі відвідали багато цікавих місць. І ось вони припливли до якогось дуже гарного і мальовничого міста. Синім Фарбам тут сподобалися річка Стугна і блакитне небо, зеленим - зелене вбрання міста: дерева, кущі, трава. Червоні та Жовті були у захваті від яскравих ігрових дитячих майданчиків і різнобарвних квітів на клумбах. Усі інші Фарби теж були здивовані красою та кольорами цього міста. Ноткам також дуже сподобалось місто. Виявилось, що воно було дуже мелодійним. Тут скрізь лунав веселий спів і звуки музичних інструментів. Від мешканців міста Фарби і Нотки дізналися, що воно називається Обухів. Вони  вирішили переїхати жити до цього міста. З того часу Фарби та Нотки щасливо і радісно живуть у мальовничому і співочому місті Обухів. Разом із мешканцями вони влаштовують барвисті, кольорові, гомінкі свята!

Денис Мішин
ІІІ місце серед прозових творів
МУЗИКА ОЖИВЛЯЄ
(Казка)

Жив на світі старий музика, який грав на бандурі. Звали його Петро. І був у нього син Володимир. Та ось трапилося лихо – музика занедужав і осліп. Покликав сина та й каже:
– Коли помру, то не побивайся довго, а візьми мою бандуру і заграй мою улюблену пісню.
– Гаразд, батьку, – сказав Володимир.
Через місяць музика Петро помер. Син дуже сумував, а на сороковий день згадав батьківський наказ, взяв його бандуру та й заграв улюблену батькову пісню. І сталося диво! Смуток відступив, натомість з’явилось почуття великої любові і вдячності до батька.
– Як же ти ожив у моєму серці, тату? – запитав подумки син.
І почув відповідь: «Ти заграв улюблену пісню, яка жила в мені. Вона і поєднала нас через спогади. Я ожив завдяки тобі».
Син здивувався, але зрозумів, що не слід лише сумувати, треба вміти ще й радіти, згадуючи про батька та його життя, бо оживає те серце, в якому живе пісня. Пісня оживляє, окриляє, втішає, пісня силу дає. А сила ця від батька і матері. Завжди так було і надалі так буде: від роду до роду немає в Україні добрим справам переводу.


Анастасія Яцук
відзначена за любов до рідного краю
ОБУХІВСЬКИЙ КРАЙ

Мій Обухівський край,
Де гніздо лелече.
«Ти його кохай!» –
Соловей щебече.
Мальовничий край,
Рідний мій, казковий,
Поле, річка, зелен-гай –
Промінь світанковий.
Тут моя земля!
Тут моя родина!
В світі кращої нема –
Серцю рідна Україна!

 

Валерія Титоренко
відзначена за висвітлення справжньої дружби
ГОРІХ

Чи замислювались ви колись, що таке дружба? І яким має бути справжній друг? І чи можна дружити з кимось незвичним, не таким, як всі? Я розповім вам про дружбу хлопчика і дерева.
Було це дуже давно... Жила собі звичайна сім’я: тато, мама і їхній єдиний син у невеликому селищі в гарно вибіленій хатині
з ошатним садком, в якому росли молоденькі яблуньки, стара груша і кущ калини. Хлопчина любив гратися у садку, де він знав кожен закуток і кожну рослинку. Одного разу навесні він побачив новий паросток. Він не був схожий на бур’ян, тому хлопчик залюбки став доглядати за цим паростком. Рослинка швидко підростала і вже було помітно, що це якесь деревце. Хлопчик похвалився знахідкою мамі і довідався, що це
горіх (мабуть, ворона загубила, коли несла у дзьобі до гнізда).
Плинув час і горіх ріс. Хлопчик і надалі доглядав за ним. Влітку і навесні обкопував, як навчив його тато, і поливав. Восени обгортав сухим листям та сіном з горища, яке заготовили батьки для худоби. А взимку насипав снігу цілу гору, щоб не замерзло, ще й сніговика ліпив поруч. Але найбільше хлопчик любив літо. Теплої днини він виносив ковдру, застеляв під деревцем і роздумував уголос. Розповідав молодому горіху про все, адже той, як справжній друг, нікому не розкривав таємниці.
Найбільше хлопчик радів, коли дозрів і впав перший горішок. Це був найкращий смаколик, який він коли-небудь куштував! Незважаючи на те, що шкірка була гіркувата, горішок для хлопчика був найсолодшим. Вже тоді він помітив – чим довше горішок лежить, тим міцніша стає
шкарлупа, так і їхня дружба – чим ретельніше він доглядає за деревцем, тим вона міцніша.
Раптом почалася війна. Батько зі своїми товаришами залишили свої домівки і пішли на фронт. А згодом ворог почав бомбити і їхнє селище. Перелякані люди ховалися у погребах, що двигтіли від вибухів. Але все одно гинули і люди, і все живе навколо. Хлопчик дуже  переживав за своє деревце, що вже не перший рік дарувало смачні плоди, які тепер заміняли і хліб, і до хліба. Та вже й хлопчик був не тим малюком, який ніжився
під розкішною кроною дерева. Мама, маючи досвід акушерки, стала допомагати пораненим воїнам та односельцям. У цій справі й горіх став у пригоді. Змалку хлопчик прикладав його листя до подряпин і невеликих ран, які утворювались, коли необережно лазив по деревах, чи наступав на гострі камінці на дорозі, а тепер цe листя мама використовувала у настоянках і примочках для лікування поранених воїнів.
Інколи мама заварювала гіркуватий чай і давала їм невеличкими дозами, як цілющий засіб. Шкаралупу теж використовувала для знезараження води замість активованого вугілля, а її золу – для загоєння ран.
Однієї ночі здригнулися стіни, посипалася штукатурка і шмат глини впав зі стелі – один із снарядів влучив у їхнє подвір’я. Незважаючи на застереження матері, хлопчина вибіг на вулицю. Навкруги все палало. Величезні язики полум’я вже торкнулись дерева і, підстрибуючи вгору, намагалися дістатися верхівки. Юнакові защеміло серце, він згадав, як ховався у приємній прохолоді під горіховим листям у мирний час. У пам’яті лишився і незрівняний смак першого горішка, що впав йому на книжку, яку він залюбки читав під пильним поглядом
свого друга. Пригадалися і таємниці, які розповідав дереву, спостерігаючи, як шелестить листячко: то гнівно, ніби засуджуючи, то трепетно – співпереживаючи, а то зовсім тихо, ніби обдумуючи слова свого співрозмовника…
Скинувши із себе вовняну куртку, яка зігрівала його у погребі, юнак кинувся рятувати друга. Щосили збивав полум’я зі стовбура, аж поки вогонь поволі почав згасати. На щастя, почався дощ і хлопчина полегшено видихнув. Він притулив долоню до обпaленого стовбура, ніби прислухаючись до стуку серця, й заплакав од відчаю і втоми. Потім присів, обхопив коліна руками і заплющив очі, а коли отямився – вже
світaло... Деревце було обпалене з одного боку, але живе, і це додавало оптимізму, вселяло надію на життя.
Згодом війна закінчилася. Не всі воїни, які захищали Батьківщину, повернулися додому. Серед загиблих був і тато юнака. Невдовзі померла і мама. А юнак пішов працювати будівельником, щоб заробити кошти на ремонт напівзруйнованої батьківської хати. Минув час. У  колишнього хлопчика з’явилися свої діти, а у дітей – свої. І хоч мешкали в різних містах, але часто приїжджали всією родиною до батьківської хати. Накривaли стіл у садку під тим самим горіхом, що колись обгорів, але й надалі радував своїми плодами. З’їхалися і цього разу. За традицією зібралися за столом під горіхом, слухали розповіді дідуся, якого називали «Міцним горішком», про маленького хлопчика і про його вірну дружбу з деревцем. А коли дідусь знову залишився сам, то довго сидів під горіхом і слухав, як шелестить листя. Раптом його погляд впав на маленький паросток, що пробився з-під землі біля кореня. Точнісінько такий, як він побачив у дитинстві. По щоці потекла скупа чоловіча сльоза...

 

Поліна Усенко
відзначена за висвітлення вічних моральних істин
ЯК БАЙДУЖІСТЬ І ДОБРОТА СПЕРЕЧАЛИСЯ


Марійка йшла додому. Аж ось з-під кущика почулось тихесеньке нявкання. Марійка зазирнула й побачила трьох сліпеньких кошенят, які боязко притискалися до мами. Дівчинка вагалася: «Забрати хоч одненьке чи ні?». І раптом до неї підлетіла Доброта й каже:
– Не забирай! Йому ще двох тижнів немає! Без мами воно пропаде...
З іншого боку до Марійки підійшла Байдужість:
– Забирай! Виживе якось без мами.
– Так не можна! – заперечила Доброта, – кошеня сумуватиме за мамою та братами й сестрами…
– Тобі ж так давно його хотілося... Забирай! – гаркнула Байдужість.
Марійка сидить і не знає що ж вибрати? Правду каже Байдужість – їй так давно хотілося кошеня... Але ж і Доброта права – не можна таке малесеньке кошеня залишати без мами... Важкий вибір! А тим часом Байдужість i Доброта не припиняли сперечатись:
– Та забери вже кошеня! – аж лютувала Байдужість!
– Ні, – спокійно й упевнено сказала Марійка, – хай трішки підросте. Йому ще рано залишати маму!
Байдужість пішла незадоволена, а Доброта з дівчинкою вирушили додому.
У кожній людині живе байдужість і доброта. Але тільки нам вирішувати, що переможе!

 

Емілія Маслова
відзначена за глибину розуміння часу
ЧАС


Подумайте, скільки часу нам потрібно, щоб вирости? Багато, роки за роками. А скільки часу, щоб убити? Дві секунди.

Скільки часу потрібно, щоб заробити на хліб, молоко? Довго, день за днем. Скільки часу потрібно, щоб щось створити? Багато, тиждень за тижнем. А скільки часу потрібно, щоб знищити? Дві секунди.
Скільки часу потрібно, щоб досягти мети? Довго, година за годиною. А скільки часу потрібно, щоб скривдити мрію? 3овсім трохи.
А навіщо? Якщо можна цього не робити? Це те, що не всі люди розуміють.

 

Віолетта Чаплінська
відзначена за спостережливість до живого світу
КИЦЯ-РЯТІВНИЦЯ

І
Моя мрія збулася в день народження. Мама і брат подарували дуже миле кошеня: очі сірі, а хутро чорне, аж блищить. Я назвала його Міріндою. Доглядала за нею, годувала, і Мірінда мене теж полюбила. Уранці, коли я прокидалася, вона ходила слідом: я у ванну – вона за мною, я на кухню – і вона вже там. Коли йшла до школи – Мірінда сумувала: сиділа під дверима і чекала, а мені було її шкода. Але Мірінда не лише журилася, коли нікого не було вдома. Вона бешкетувала: гострила свої кігтики об бильце
дивана, могла подряпати і шпалери. Та коли я поверталася зі школи, нам було обом весело.
Одного разу моя киця захворіла – не їла, не гралася, тільки лежала і дивилася сумними очима. Брат допоміг віднести Мірінду до ветеринара. Лікар оглянув її, уколов ліки, дав вітаміни і сказав, що через деякий час все минеться. Мірінда міцно заснула аж на пів дня. А коли проснулася, то знову була веселою і ми обоє раділи.
ІІ
На літніх канікулах ми з мамою і братом поїхали до бабусі в село, де у Мірінди з’явилося безліч вражень. Їй було все цікаво, але трішки лячно. Одного разу ми з нею пішли на город, де достигла суниця. Ягідка їй не сподобалася, а от сонечко, яке проповзло біля листочка, киця зацікавлено розглядала. За якусь мить вони потоваришували, але не надовго, бо киця побігла за мною стежкою, а сонечко помахало їй крильцями і сіло на квіточку.
В кінці бабусиного городу є ставок. Одного разу ми з братом купалися, а Мірінда чекала нас на березі під великим лопухом. Коли ми вийшли з води, то побачили, що киця нашорошила вушка, присіла і стала пильно вдивлятися у траву, а потім обережно підкрадатися. Коли я підійшла ближче, Мірінда заметушилася і нявкнула, а неподалік щось заворушилося і жалібно запищало. Я розгорнула траву й побачила гусенятко, воно заплуталося і відбилося від гуски, яка плавала з дітками у ставку. Ми з братом віднесли гусенятко до мами-гуски, а бабуся подякувала за порятунок малечі і налила всім свіжого молока: киці – в миску, нам з братом – у чашки.
Добре було нам з Міріндою у селі, але літо швидко минуло. Наступного року на канікулах ми знову поїдемо до бабусі.


СТАРША ВІКОВА КАТЕГОРІЯ
Крістіна Трейніс
І місце
СКРИНЬКА

Срібні краплини падають із сірого неба на мереживо зеленого листя, вистукують чаруючими ритмами на дахах будинків і залишаються сяючими кришталиками на траві. Вона стоїть тихим спостерігачем на покинутому подвір’ї і береже свій єдиний скарб – той самий лист з найціннішими словами. Жахлива прикрість посварила батька й сина. Батько помер, а лист так і не відправили. Слова не були почуті. А Скринька все чекала, що син захоче відвідати стареньке помешкання батька і знайде скарб. У такі похмурі дні, як цей, вона згадує щасливі літа далекої молодості. Спогади боляче ріжуть металеву душу непотрібної і забутої доглядачки листів, але це єдине, що тримає її тут.
Робочий день починався ще вдосвіта, з першими піснями пташок під ніжно-рожевою шаллю неба. Свіжопофарбована скринька сяяла щастям, коли хтось віддавав їй листа, з надією на скорішу відповідь в очах. Вона відчувала велику відповідальність своєї роботи, адже кожен має дочекатися тих самих, заповітних рядків. Акуратні конверти зберігали старанно виведені на папері почуття, новини, зізнання. Кожен лист-зізнання торкався таємних струн душі і, здається, скринька ставала навіть новішою. А от сумні листи змушували переживати її ті ж емоції, що і відправника. Так і тягнулося у приємній зайнятості улюбленою справою довге життя поштової скриньки. Однак прогрес не стояв на місці, люди поступово перестали
відсилати паперові вітання. На зміну їм прийшли електронні листи. Маленькі селища почали вимирати, адже переваги великих міст приваблюють молодь, охочу до змін. На доріжках таких селищ почали розкидати свої королівства трави, а покинуті будинки стали привидами минулого життя. Дощ все ще крапає, але вся увага лише до прибульця. Хтось іде прямо до неї! На іржаву самотницю дивиться чоловік середнього віку і підносить руку. Це ж він! Невже це не сон? Старенька поштова скринька віддає пожовклий, трохи мокрий, але такий важливий лист чоловіку. Темно-сірі очі швидко бігають по рядках. Сльози прощення, вдячності і прикрості падають на землю. Очі, де ще мить тому жили сірі хмари, сяють блакиттю чистого неба. Дощ більше не ллє, похмурий день осяяла веселка. На обличчі заграла легка усмішка вдячності хранительці дорогоцінних рядків. Вона виконала свою місію.
Останній раз доглядачка листів глянула на сяйливе небо і забуття забрало її в океан тиші. Час завжди забирає своє.


Роман Кононець
ІІ місце
ХТО МИ?

Хто ми є?
І ким були?
За що боролись
І чим жили?
Ким пишались?
Як страждали?
Чому навчались
Та чого цурались?

Я українцем називаюсь
І рідним краєм я пишаюсь!
Моя тут воля кров’ю вмита
І правда ворогами бита!
Тут вільний дух мого народу,
Який несе землі свободу!

 

Анна Марцинюк
ІІІ місце
ГОСПОДАР ЧАСУ

Останній лист терпкої мрії
Торкнеться, мов крилом, надії
І відлетить у світ віків,
Зустріне мудрих там богів...
«А ти не хочеш полетіти,
Згадати все і відпустити?
Побачить мить свого життя,
Заглянувши у небуття?
Боятись нічого, ходім,
Це лиш минуле, це твій дім.
Там все без страху і образ,
Немає фальші, нема нас...
А хочеш бачити, що буде,
Як житимуть країни й люди?
Чи буде ліс й зелене поле?
Поглянути, як грає море...»
Яке майбутнє буде в тебе,
Спитай сьогодні сам у себе.


Наталя Литвякова

ІІІ місце
МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ, А ПТАХИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ


На небо насувалися сірі хмаринки. Крізь них пробивалися золоті промінці ясного сонечка, але хмари не поступалися. Вітер розгойдував дерева, листя кружляло в кольоровому вихорі. Осінь. Катря, золотоволоса дівчинка з ніжно-голубими очима, тендітними руками й  кирпатим носиком, вихованка дитбудинку. На обличчі в неї сумний вираз. Сидячи на підвіконні, задивилася у вікно. Мріяла, але, здавалося, що та мрія нездійсненна. Катря була сиротою: батьки загинули, коли була ще зовсім маленькою. Тому майже не пам’ятала їх.
Катрі понад усе хотілося мати родину, велику і дружну. У ній кожен даруватиме один одному свою любов і тепло. Багато разів у дитбудинок приходили різні люди. Вони роздивлялись дітей. Катря намагалася їм сподобатися, але для них знаходилася дитина чимось краща. Надії дівчинки здавалися марними. Їй було непогано у дитбудинку. Навіть трохи подобалося. Вихователі добрі та привітні, але мрія про родину не полишала. Вона задумалася. Раптом почула голос виховательки:
– Катю, ходімо обідати!
Вона ще раз поглянула у вікно – там ключем відлітали у вирій птахи. Катря подумала: «Але ж вони обов’язково повернуться. Може, саме тоді й моя мрія здійсниться», – і мовчки пішла за вихователькою.
Так минула осінь, а за нею й зима. Настала весна. Все було, як завжди. Та один день повністю змінив життя Катрі. Вкотре, мріючи біля вікна, вона милувалася красою природи.
У вікні Катря побачила автівку, яка під’їжджала до дитбудинку. З неї вийшли гарно вбрані чоловік та жінка. Вони здавалися щасливими. Катря зрозуміла, що це її шанс. Швиденько вдягла найкращу сукню і спустилася до кімнати, де їх знайомили з, можливо, майбутніми батьками. Ганна Петрівна і Олександр Степанович виявилися ними. Вони весь час дивилися на Катрю і усміхалися. Дівчинка розповідала вірш і дуже хвилювалася. Вона зрозуміла, що сподобалася їм. Насамкінець вони підійшли до Катрі. Знайомство було дуже привітним. Потім вони довго розмовляли з директоркою і попрощалися з Катрею. Гості поїхали, а дівчинка щаслива повернулася до своєї кімнати.
Ганна Петрівна та Олександр Степанович приїжджали кожен день протягом тижня. Дарували Катрі найкращі іграшки та одяг. Дівчинка була найщасливішою! Навіть діти їй трохи заздрили, адже кожен хоче мати родину. Цього разу пощастило саме Катрусі. Попри всі подарунки для дівчинки були найважливішими увага і турбота.
Одного недільного дня Катря знову побачила Ганну Петрівну і Олександра Степановича. Вони приїхали по неї.
– Ти будеш жити з нами, Катрю! – сказала Ганна Петрівна.
– Як добре! – радісно вигукнула дівчинка. Їй здалося, що нічого кращого вона ніколи не чула.
Вони їхали довго, Катря роздивлялася навколо. Все здавалося новим та незвичним. Ось нарешті зупинились. Перед дівчинкою стояв будинок її мрії. Відчинилися двері.
– Вітаємо тебе вдома, Катрусю! – сказав Олександр Степанович.
– Дякую! – відповіла Катря, роздивляючись величезний будинок.
Ганна Петрівна завела її до однієї з кімнат, яка була затишною, красивою, просторою.

– Це твоя кімната, Катрусю!
Дівчинка нічого не відповіла – задивилася у вікно. Олександр Степанович разом з Ганною Петрівною підійшли до Катрі, обняли дівчинку, яка припала до вікна. Там ключем повертались з вирію птахи. Вона зрозуміла, що вже бачила їх… Обернулася й сказала:
– Я дуже люблю вас, тату й мамо! На світі є щастя і кожен його знайде. Мрії збуваються, а птахи повертаються.

Артур Ющенко
відзначений за філософський зміст твору
ОСТАННЄ

Остання осінь,
Школа...
Останній впав листок.
Сніжинка.
Квітка проросла.
Життя доросле:
Сім’я, діти...
Остання зарплатня.
Онуки.
Останній подих,
Останній серця стук...


Марина Костюк
за пояснення природи любові
ЛЮБОВ У МОЄМУ СЕРЦІ

У серці моєму панує любов,
Любов до життя світанкова,
Коли відчуваю я радість буття,
Довкола усе так святково!
«Хіба ж не моя ця земля,
Що квітне весною яскраво?
Хіба не мої ці родючі поля?» –
Запитую я цікаво.
І небо блакитне всміхається вмить,
І квітне стежина до дому.
Моє відчуття, що струмочком дзвенить
Мабуть, не пізнати нікому.
Слухаю вітер і він шепотить
Про нескінченні простори,
І скільки думок у мене в ту мить,
Їх не злічити ніколи.

 

Андрій Малишко
ЗАЄЦЬ-ПОБІГАЄЦЬ

Зайцю довговухий,
В лісі щось гуде.
Слухай мене, слухай,
Мисливець іде.

36
Заєць той хитрющий
Скік та скік.
– Я з мисливцем дружбу
Заведу навік.
Буду йому ранками
Роси стрясать,
Буду йому в південь
Дітей колисать.
Йди, мисливцю лютий,
Баюньки-бай,
Зайця-побігайця
Не бий, не стріляй!

Василь Чухліб
ОЛЕНЬ НА ТОМУ БЕРЕЗІ

Увечері знову прийдемо на кручу. Чекатимемо, поки зблисне місяць. І тоді на тому березі з’явиться наш олень. Ми не побачимо, як він пробирається лозами, перебродить озера й затоки. Вловлюємо його силует уже в ту мить, коли спиняється олень на шпилі піщаної коси і припадає до місячної доріжки на тихій воді. П’є олень місячну воду і сам стає від того золотий. Син сплескує долоньками і шепоче:
– Тату, дивися, в нього роги світяться!
Ми довго стоїмо на кручі, а на тому боці – олень… Котитиметься луками сонце, вип’є туман у долинах, вибілить піщану косу, і на самому шпилі її вирізьбиться вимоклий у воді, висушений вітрами, почорнілий, дивно покручений вербовий корч.

Наталя Любиченко
СУМУЙКО І РАДІЙЧИК

Під стріхою старенької хатинки живуть чубаті горобчики – Сумуйко і Радійчик. Дуже схожі, навіть на світ з’явилися в один день, але вдачі у них – різні. Радійчик прокидається від сонячного промінчика й привітно гукає:
– Доброго ранку, Сяйчику! А де твої брати-промінці? Я і з ними хочу привітатися.
Летить із гніздечка, вмощується на ошатний кущ калини.
– Цвінь-цвірінь, ой лишенько, попелиця на листячку. Ану геть, непрохані гості! Ось я вас полоскочу дзьобиком.
Горобчик хутенько й упорався із шкідниками:
– Смачненький сніданок!
Пурхає з гілки на гілку, зазирає, чи не сховалася де комаха. Дихнув легенько вітерець і Радійчик в’юнчиком пірнає під стріху.
– Сумуйку, прокидайся, бо залишишся без сніданку. Забув?
Дядечко-сусід казав: «Хто рано встає, тому Бог дає». Летімо до найвищої тополі дивитися, як світ купається в сонячному сяйві. А онде бджілки в оксамитових панчішках гойдаються на квіткових пелюстках. Кумедні їжачата котяться по трав’яному схилу до джерельця. Цінь-цвірінь, бачиш, земля помилішала, зараювала! Нумо, полетіли! –
Сумуйко ліниво виглядає з гніздечка вслід Радійчику:
– Ну де той світ, що купається в сяйві..? Цвірінь.


Тетяна Лемешко
ГОРОБИНИЙ ВОГОНЬ


Осінь любо впоралася з роботою і все, що надбала, хутенько поскладала в мальовану скриню. Зима теж не стала чекати, доки відлетять птахи – випустила погуляти доньку Віхолу. А Морозу тільки того й треба. Позаганяв мешканців лісу в нори та гнізда, річки та озера кригою скував.
– Ху! – притомився. – Де б його відпочити?
Хоч-не-хоч довелося хороми ставити. А вже як збудував палац з льоду та інею, то й спати вклався, наказавши найвірнішій Віхолі володіння стерегти. Та де там! Тільки задрімав – будить його Віхола:
– Прокидайся, володарю, над твоїм полем птахи летять!
– Не жартуй, подруго! – обурився Мороз. – Ти ж знаєш, що від мого подиху все завмирає!
– Знаю, знаю, володарю, але вони летять!
Розгнівався Мороз – вскочив у колісницю і щодуху помчав за птахами. Відчувши небезпеку, пернаті піднялися вище. І все ж Віхолі вдалося вхопити останню птаху і жбурнути її Морозові до ніг. Та відразу заледеніла.
– Нікчемні створіння! – лютився Мороз. – Навіть сонце скоряється моїй силі: світить, та не гріє!
– Не марнуй часу, володарю, пташина вже мертва, а нам ще ліс треба оглянути, – каже Віхола.
– Твоя правда, – погодився Мороз, – і їхній слід закурів снігом.
Тим часом пташка хоч і здавалася мертвою, та серденько її ще билося. Невдовзі воно обернулося на гарячу іскрину, яка зігріла крильця і розтопила сніг. Пташина звела голівку й побачила оранжево-червону ягідку, що теж тремтіла від холоду.

Пожаліла птаха крихітку і заховала її в пір’ячко. Непомітно підкрався голод. Пташина знесиліла. Враз хтось штовхнув її:
– Випусти мене!
Пташка ворухнулась, і з-під неї викотилася м’яка соковита ягода.
– З’їж мене, а зернятко загреби...
– Тебе... з’їсти? Ніколи!
– Мерщій роби, як я раджу! – І ягідка сама підкотилася їй до дзьоба.
Пташка легенько дзьобнула в червоний бочок. Смачна соковита м’якоть швидко повертала сили. Птаха клювала ще і ще, доки від ягідки зосталося саме зернятко. Щойно пташка загребла його, іскрина в її грудях знову стала гарячим серцем, а пір’ячко засяяло кольором чарівної ягідки і так пашіло, що ніякий холод не міг підступитись. Уздрівши червоногруду пташку, Мороз і Віхола розлютилися. Кинулися до неї і… Мороз вмить став відлигою, а Віхола – плаксивою сльотою. Вони нарешті збагнули, що пташку захищає їхній найлютіший ворог – вогонь. Довелося змиритися…
А пташина повернулася у зграю і тепер щозими прилітає зі своїми пташенятами провідувати Горобùну, яка зросла із врятованого нею зернятка і щороку родить рясні грона оранжевих ягід. Люди назвали цих птахів Снігурами – їхні грудки горять горобиним вогнем.


Наталія Шкіренкова
У БАБУСІ

У бабусі біля хати
Квітки чарівні.
Я ходжу їх поливати
Радо на весні.
До них руки простягаю –
Це ж така краса!
Вже метелики літають,
Линуть в небеса.
І ведуть розмову з цвітом
Бджілки золоті.
Скоро-скоро прийдуть літа
Дні ясні святі.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм