03 листопада 2019

ДОБРА РІЧ, ЯК У ХАТІ Є ПІЧ, ПІЧ У ХАТІ – ЯК У СІМ’Ї МАТИ

В Україні ще донедавна існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо.Піч була глибоким символом родинного вогнища, неперервності роду. Пов'язаному з піччю вогнищу предки приписували чудодійні сили покровителя роду. Тому піч була священним місцем, Водночас піч — обитель старших членів родини. Вона була і символом високих естетичних смаків українців. Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі. Піч була оберегом від різної нечисті.

У фольклорі, літературі піч символізує святість, невмирущість народу, світле дитинство, тепло, затишок . Для справжнього українця піч однаково, що вівтар для віруючого. Своїми спогадами про піч і колишнє життя діляться обухівці старшого покоління.

 НАША ПІЧ РЕГОЧЕ – КОРОВАЮ ХОЧЕ

З давніх-давен в українській хаті піч є незамінним атрибутом. Піч розміщували навпроти вікна. Як свідчать історики, ще до початку 18-го ст. печі топили «по-чорному», тобто не було димаря. Піч була у хаті й оберегом. Топили її вранці і готували їжу на весь день. На передній стінці печі робили пічки чи пічурки (ніші) для харчів. В нижній частину печі було підпіччя. Там зберігали деякі продукти, а навесні квочку садили, грілися там новонароджені телята, козенята, поросята. З тильного боку печі розміщувався піл (дощаний настил для спання). Печі подекуди в Обухові розмальовували, а більше стояли чисто вибілені. Від печі на горище виходив комин. Старі люди розказують, що біля комина на горищі живе домовик, хатній охоронець. А в димар, бувало, заглядають і відьми. Старі люди повчали: як прийти з похорону, треба взятися за комин і тричі сказати: «Хай в нашій хаті помруть жуки та всяка нечисть» і мили руки. Коли пекли хліб, то поки він не посаджений і заслінка не закрита, у  хату нікого не пускали. Ще люди казали: сниться піч – печаль буде. Випікали в печі і обрядові хліби, зокрема весільні. Коли пікся коровай, то співали: «Наша піч регоче – короваю хоче. А припічок усміхається – короваю дожидається. Та в цієї печі – золотії плечі та срібні крила, що коровай загнітила». Натопити піч – справа складна. Якщо піднебіння печі побіліло, то до випікання вона готова. Ще перевіряли готовність так: кидали жменю борошна на черінь («підошву» печі):  піч готова, коли борошно не горить, а стає золотим.

Надія Олексіївна Науменко, педагог, краєзнавець, Попова гора

НА ПЕЧІ СКРАЄЧКУ ПОСІЯВ ДІД ГРЕЧКУ

Піч завжди посідала головне місце в усіх сімейних причинах: родинах, весіллях, вхідчинах, похоронах і в повсякденному житті. Піч парила, варила, пекла, сушила, гріла… Діти виростали на печі, там під каганець жінки і шили, і вишивали. Народжувалася дитинка – її купали на печі. Там же на подушечки клали і спати.

Пічників було раніше багато, але справжніх – на пальцях порахуєш. Гарно згадують старожили Красної Слобідки мого батька Клименка Миколу Наумовича (1909-1989). Був колгоспним ковалем, але був і вправним пічником. За його роботою були черги, і він нікому не відмовляв. Був гарним майстром на всю Слобідку і округу. Мене завжди брав у підсобники: я підносив цеглу, держав шини, за допомогою яких мурувався звід печі, кельмою закидав глину між цеглою, а згодом почав працювати і киркою – зчісував гострі кути цеглин для карнизів над комином і над печурками. Раніше черінь викладали битими горшками – тоді ж гончарство було розвинене. Кожна господиня намагалася наносити відром черепків, які рівномірно вистеляли і замазували глиною. На такому черені гарний хліб вдавався. Пізніше уже клали замість черепків випалену цеглу. А усю піч і груби робили в основному з цегли-сирця з обухівського заводу. А по селах робили сирець самі в кожному дворі і сушили на сонці. Зараз печі роблять із вогнестійкої цегли і обкладають плиткою. Раніше печі білили та ще й розмальовували. Коли я оженився на Степок, то там був такий народний маляр Орисенко Михайло Якович, який розмальовував печі квітами, а в декого, за бажанням господинь – лебедями.

Про таких собі пічників, які навчилися тільки кельму тримати, ходили різні оповідки. Казали: зробить грубку чи піч, стане біля комина, спиною тримає його і каже господині: «Розраховуйся!». Брав гроші і йшов, а за ним… і піч «ішла».  Або якщо дим валить у хату, то перекати невдало зроблені. У пічній справі таки точна наука потрібна. Я собі сам робив груби і плиту з камфорками. Слава Богу, не диміли – гарну тягу вимурував. Газ газом, а дровцята у грубі гарно потріскують, особливо, як мороз тріщить. А скільки пісень, особливо обрядових, у тому числі і веселих, склав народ про піч. Ото і я частенько наспівую: «На печі скраєчку посіяв дід гречку…»

Михайло Миколайвич Клименко, ветеран педагогічної праці, Піщана

МОЯ НАЙВІДДАННІША ПОМІЧНИЦЯ

Вік звікувати – не пальцем перекивати. Родом я з Вінничини. Ми, восьмеро дітей різного віку  (з 1932 по 1951 роки народження) виростали на печі. Спали покотом. І дотепер дивно, як же ми усі поміщалися? У 1965 році я переїхала на Обухівщину, вийшла заміж за тракториста з Гудимівки (зараз Перше Травня) Корчового Володимира Тимофійовича (1938-2011). На той час і не уявляли хати без печі, бо піч – господиня дому: вона і напече, і наварить, і в ній вдається все смачним. Я ж 37 років дояркою відробила, то піч у мене була найвідданішою помічницею. Першу піч ми зробили в дальній кімнаті, до якої треба було ходити через усю хату. Другу вже змурували у ближній, згодом і її розібрали. Третю змурували у кухні, яку прибудували до хати. А вже четверту мурували у літній кухні. Витопити піч – то ціла наука. Якщо треба пекти, то обов’язково напередодні легко протоплювали нахололу піч. Кожна господиня знала свою піч і мірки палива, виходячи з її розміру: для чого потрібен тільки один оберемок дров, для чогось – і два. Для економії палива чавуни з варевом обгортали жаром, а для випічки жар вигортали у пічурку, заслінкою закривали. Жар давав тепло ще й у хаті. Часто жар набирали у відро і гріли худобу у хліві, а в сильні морози і в погреб заносили, щоб там нічого не померзло. Топили піч соломою, хмизом, кукурудзинням, картоплинням, соняшниками. А коло печі – цілий набір жіночих інструментів: рогачів різного розміру, дерев’яна лопата, щоб садити хліб, когерга і обов’язково мітелка з гусячого крила для підмітання попелу. Були окремо для печі і ганчірки, щоб брати горшки і чавуни. А щоб у печі довше трималося тепло, закривали шибером (заслінкою на комині), то і до двох днів тепло в хаті було. Особливо тоді, коли садовина сушилася в печі. В акуратної господині під піччю стояло відерце з білою глиною, щоб піч завжди була чистою і побіленою. Зараз я вже без печі, зате є плита з духовкою та ще й душ – вже по-городському доярка живе. Адже вже не ті сили, щоб поратися біля печі. Як кажуть, всякому овочу свій час.

Галина Іванівна Корчова, 1944р.н., ветеран праці, с.Перше Травня

 ДОБРИЙ ТОВАР ХВАЛИТИ НЕ ТРЕБА

Мій батько Сидорченко Дмитро Олексійович (5.12.1937-5.02.2013) був майстром на всі руки. Навчився цьому у якогось сільського діда та ще й почитував про це в книжках. І зараз дивуюся, як йому все вдавалося: і на роботі був у пошані, і дома трудяга, ще й викроював час ходити по людях робити печі, груби, погреби. Його часто кликали і шанували, бо був грамотним, порядним і чесним. Як вже пообіцяє, то зробить. У помічниках у нього ходив мій брат Дмитро. Батько все казав йому: «Діло майстра боїться, тож набувай майстерності». Хоч брат і не став пічником, але майстерність від батька перейняв. І сьогодні по хатах є грубки, печі, зроблені батьковими руками. Кажуть, добрий товар хвалити не треба.

Людмила Дмитрівна Сидорченко, Шпаківка:

ЗА ДІДОВОЮ РОБОТОЮ БУЛА ВЕЛИКА ЧЕРГА

Мій дід Литвин Гнат Юхимович (народився десь під кінець 19-го століття), по-вуличному на нього казали «дід Гнат Горобець». Був високий, здоровий, вродливий і спокійний. Ходив по людях, мурував печі, груби. За його роботою була велика черга. У нього було семеро дітей, деякі померли в голодовку 1933-го. І дітей навчив майстерності. Син Литвин Іван Гнатович працював в автошколі, був майстром на всі руки. А дочка Настя  після повернення з Німеччини була дуже хватка до роботи, сама собі в хаті помурували груби. Чула я, що відомими пічниками в Обухові були: Гончаренко Борис Павлович із Снігирівки (пров. Шкільний), Петро Бур’ян на Зеленому гаю, Андрій Гнатович Заїць (по-вуличному Шутка), родом з Панського яру, його  батько був пічником і синів своїх навчив цій справі.

Лідія Іванівна Федоран, ветеран праці, Попова гора 

ХТО СИДИТЬ НА ПЕЧІ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ КАЛАЧІ

«Піч-піч топилася, на господиню дивилася: «Слухайте тільки мене, буде в нас все смачне». «Сиділа баба на печі та й жувала калачі, а ще соняха жменьку, співала тихенько». Оці пісеньки про піч я записала від старших людей. А ще є повчальні приказки, як от: «Хто сидить на печі, той не їсть калачі». А зі своїми онуками я співала чудесну пісеньку Наталі Любиченко: «Лізла пісенька на піч: Няв! Няв! / Колихати темну ніч: Мур! Мур! /А там хтось уже дрімав: Гав! Гав! /Сіру пісеньку злякав: Няв! Няв!»

Для мене тепла піч, лежанка (на якій впоперек лежало до восьми дітей) і все навколо цього у старій хаті – це щемливі спогади про дитинство. Я дуже любила на печі читати, задерши ноги до теплого комина. На печі ми, діти, й лікувалися: натоплена піч за ніч витягувала з дитячого організму всю простуду. На ранок здоровий, як огірочок, біг до школи.

Віра Іванівна Іщенко, волонтер, Попова гора

ЯК ПИЛИП НЕДЕРСЬКИЙ СТАВ ПІЧНИКОМ

Я знаю бувальщину, яку мені, маленькій допитливій дівчинці, розповівхрещений мого братика Миколки, дядечко Пилип Васильович Недерський, що прийшов до нас робити піч. Я його зразу ж засипала різними запитаннями: як і коли він став отаким майстром? А він мені: «Ну, слухай. Може, колись ще комусь розкажеш бувальщину з мого дитинства. У неділю раненько мати витопила піч. Всього понаварювала в горщиках і горнятках і залишила в печі «умлівати». Сама ж пішла до церкви. Я з меншими братами Павлом, Миколою і Володькою розімліли на печі. Я й кажу їм: «Як ви думаєте, ми зірвемо стелю чи ні?» Полягали і давай руками у сволоки упиратися. Питаю діда Пилипа: «Ну, що? Зірвали?» А він мені: «Ні, Надічко, стелю не зірвали, а от піч провалили. Й обід пішов прахом. Страшно було й подумати, що нам буде. Кажу: «Брати, давайте щось робити». А вони мені: «Ти ж сам призвів до цього, то і викручуйся». Але після моїх благань усі взялися до роботи. Вигребли з печі все обвалене. Десь знайшов дуги, на яких виставляли цеглу. Хлопці глину з піском розмішували і підносили. Робота кипіла із молитвою, щоб мати після церкви зайшла до родички. Таки вправилися до її приходу. Але вся родина залишилася без обіду. Получив я тоді прочухана по заслузі. Дякую матері за те, що навчила на світі жити. Отак я став пічником. Зате жодна моя піч не диміла, а тільки гаряче усміхалася».

Надія Григорівна Пелих, 1957 р.н., волонтер, куток Вишка

ТАТОВІ ГРУБКИ І ПЕЧІ І ДОСІ СЛУЖАТЬ ЛЮДЯМ

Мій тато Нога Федір Андрійович (10.02.1929-28.04.2008) родом із Семенівки. Дитинство і юність його були тяжкими, тому брався за різні роботи. У 1967 році наша родина переїхала до Обухова, бо в селі не давали паспортів. А тато сказав: «Мої діти будуть жити з паспортами». Працював він завфермою з радгоспі ім.Петровського, але й гарно вправлявся з цеглою: будував печі, груби, лежанки. Коли йому уже було за сімдесят, мама просила не йти до людей мурувати, а він казав: «А кого ж вони знайдуть?» Бо дійсно, таких майстрів вже не було. Тільки жалівся мамі, що люди дуже багато дають обідати, а він стільки не їсть. Хоч мого дорогого тата вже нема, але його праця – хати, грубки, лежанки і печі – ще служать людям. І люди про нього згадують теплим словом.

Марія Федорівна Шабатіна, вул. 8 Листопада

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм