05 вересня 2019

КОТИЛАСЯ ТОРБА З ВИСОКОГО ГОРБА, А В ТІЙ ТОРБІ – ХЛІБ, ПАЛЯНИЦЯ…

Незважаючи на важкі часи без достатніх харчів і вдяганки, у постійній праці, наші бабусі і дідусі навіть у тих злиднях знаходили нехитрі дитячі розваги на печі, на вигоні, на ставку, у череді. У цих іграх і забавках формувалися їх характери: вміння працювати в колективі, ділитися, підтримувати один одного. А відповідальність перед родиною, перед старшими, чесність і порядність йшли з сім’ї, де дорожили честю роду. Поринули у спогади обухівці старшого віку.

Заїць Володимир Олександрович, 1946 р.н., Яблуневий: «ГРОШЕЙ МАЛО – НЕ БІДА, ЯК Є ДРУЗІВ ЧЕРЕДА!»

А в нас на Яру ой як багато дітей росло! І всі дружні були. Щоб випроситися у матері погуляти, то треба було купу роботи переробити. Зате ця наука по життю вела. Гуляли ми в «вицільного» (між двома дітьми на відстані бігає третій, у якого ціляться м’ячем), піжмурки (хованки), бо поряд був ліс. Біля клубу ми самі зробили стадіон, де ганяли у футбол. Степан із Безрадич був старшим по спорту. Дружні ми були і в роботі, і в гульні. Було, вдома не відпускають кого із хлопців, то збіглися, допомогли йому і – в’ю гулять! Зробив діло – гуляй сміло. Гриша Павлик, Володька Іщенко, Василь Говорун, Петро Мироненко. Наробимо рогаток і розважаємося, але, Боже збав, шкоди не робили. Пасли корови, заготовляли дрова, а вже в старших класах у дядьків випрошували велосипеди покататися. Давали, бо ж ми бережно ставилися до позиченого – яке взяв, таке і віддай. Каталися і на конях. Ось розсмішу таким випадком. Говоруна Михайла з Поляни проводили в армію. Повний віз насідало нас, хлопчаків, та всі в біленьких сорочечках, надікалонені. А коня саме випасли на люцерні. Під гору дали команду «В’йо!». Конячка піднатужилася і… фонтаном випорожнилася на нас. Наші білі сорочки стали зеленими. Пореготали і бігом по хатах відмиватися. На проводи вже бігли ярами підтюпцем. Всього було. Але гарні спогади, бо молоді і здорові були. А зараз інколи вже й забуті, навіть і близькими. Добре, що хоч оце через оцю гарну газету один про одного згадуємо. Та й на фотографіях. Хто ще бачить, то й впізнають. Дай, Боже, всім людям добра і миру!

Спогади Чирикал Надії Остапівни, записала онука Надія Науменко, Попова гора: «БЕЗ СЛІЗ ЗГАДУВАТИ НЕ МОЖУ»

Дитинство моє, як і всіх інших моїх ровесників, було тяжке. Народилася я в сім’ї Остапа і Насті Чирикалів, (по-вуличному Павлушки). Жили ми на Поповій горі, край дороги, що вела з Григорівки на обухівський базар. Бідувати нам не доводилося, бо батько займався кабанництвом, скуповував свиней, різав і продавав, а мати чинила ковбаси і теж продавала на базарі. Особливо вдалі були ярмаркові дні. В сім’ї нас було шестеро. І пам’ятаю, коли готували ковбасу, то всі діти допомагали дорослим: різали м’ясо, начиняли. А як нагороду за це мати купувала нам різні гостинці: цукерки-льодяники, пірники (розмальовані цукерки у вигляді лялечок). А особливо раділи ми, дівчатка, коли нам купували стрічечки чи кісники. Та настали тяжкі тридцяті. Батьку пригадали колишні «гріхи зеленівця», записали у «вороги народу» і розстріляли. Одного дня, повернувшись зі школи, ми обомліли із жаху: хата вже була не наша, а майном розпоряджалася «червона мітла», яка не гребувала ні іграшками,  ні одягом. Що ж робити? Як жити далі? І розлізлися ми межи людьми. Я поїхала на Корчувате до старшої сестри Марії. Спасибі їй, я продовжила там навчатися в школі. Старші Дуня і Таня пішли працювати, а мати з двома меншими Ванею і Мишою поневірялися по чужих хатах. Добре, що трапилися добрі люди Уси та Марія Щербак, які приютили матір з двома дітьми. На Корчуватому під час голодовки було поширене людоїдство. Ловили дітей, особливо незнайомих. Одного разу і мені довелося таке пережити, але я дивом втекла. Таким трагічним було моє дитинство, яке без сліз згадувати не можу.

Щербак  (дівоче Тимошенко) Катерина Сергіївна, 1939 р., Козачий шлях: «ЗА ГРОШІ НЕ КУПИШ НІ БАТЬКА, НІ МАТІР, НІ РОДИНУ»

Казала своїм дітям, онукам, а тепер дорогеньким правнукам Назарчику, Полінці, Сашуні, Маринці і Артурчику. Люблять вони слухати спогади мого дитинства. Нас у мами було шестеро. Батька Тимошенка Сергія Йосиповича і не пам’ятаю – поліг на германівських полях, там десь і спочиває. Мати Романько Санька Федорівна все казала: «Діточки мої дороги, я б рада небо до вас прихилити і зорями вкрити». Любила нас і всіх вивела в люди. На той час босоногої малечі було густо. Збирається з півтора десятка дітвори, сонях на плече кладуть усі, як рушницю і гайда на Поляну зайців бить. Старшим був Микола Лукович. Маршируємо «раз-два, раз-два», а Микола (по-вуличному Санечки Козачки) погано говорив. Виходило в нього: «раш-та, раш-та». Усі сердяться, виганяють із строю: «Не вмієш – відходь!». А він плаче, а мені його так жалко. Пояснюю, що він маленький, не обіжайте його. «Хто друга залишить, той сам у біду попаде!» Згодом він ще й військовим став. Напевне, наша муштра йому допомогла. Гуляли в піжмурки, в «кавуни» (із мокрого піску робили кавуни, пуляли і в них і ними – пісок і на зубах тріщав). Тоді, щоб мати пустила гуляти, треба було виконати її роботу. На мої плечі лягало багато роботи, бо старші по роботах. Марія у 13 років вже корови доїла, Галя і Оля в Києві робили, Йосип – в колгоспі. Пригадую, як Галя купила мені, першокласниці, ситцеве платтячко. Вбралася,  книжки зав’язала у хустинку ще й бублика туди поклала. Іду, щаслива, до Снігірівської школи. Майже дійшла. А тут собака вибігає, вириває з рук хустинку, розпотрошує їх, рве мені платтячко ще й бублика ковтає. Прийшла в школу заплакана, рукою платтячко тримаю, а вчителька до мене: «Що таке, Тимошенко?» А я розказую. Вона заспокоїла: «Бублика не повернемо, а платтячко зашиємо». Вдома мама питає: «Чого, Катю, така розстроєна?» «Чударчина собака», а Галя втішала: «Ось зароблю гроші, ще краще тобі куплю». Часто гуляти ходили до Назаренків на Козачий шлях. Із Залісся приходили хлопці з гармошкою: п’ятами так вибивали, що аж курява стояла! Багато пісень тоді знали. Пригадую, як саме у нас на кутку встановили перше радіорупор – хтось знайомий з Києва встановив. Усі сходилися слухати. А які ж узимку тунелі прокопували, щоб до школи дійти! Любила я вчитися, багато читала. Та й зараз люблю читати. Особливо газету «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА», бо у ній про обухівців пишуть. Пізнаю своїх на фото. Та й на душі світліше. Родина у нас була і є роботяща і толкова. Дай, Боже, здоров’я і щоб щастя посміхалося людям, щирим серцем.

Деревинська (Крутько) Галина Андріївна, 1936 р.н., Перешівка (вул. Козачий шлях): «ВСТАВАЙ ДО СХОДУ СОНЦЯ, ПРАЦЮЙ ДО НОЧІ, ТО ЇСТИМЕШ КАЛАЧІ»

Цю приказку я чула ще з дитинства. Але, мабуть, вона не про дітей війни, які не балувані калачами. Родом я з Гусачівки. Мій батько Крутько Андрій загинув на війні. Помічниками мамі стали ми з молодшою сестричкою Ніною, на жаль, вже покійною. Дуже полюбила нас сусідка баба Ониська Бранець. У неї хлопці були. Ото якийсь відрізок матерії на блузочку дасть або смачненьким чим пригостить. А якось отелилася корова, то телятко вона нам подарувала на теличку. Жаліла нас, що рідні сини аж ревнували. Та вона була доброю до всіх, віруючою була. Жила за принципом: права рука дає, ліва не знає. Мама Катерина Степанівна була ланковою в Гусачівському колгоспі. Будила мене о четвертій ранку, щоб я оббігала ланку з бригадировими нарядами –  посильною була. Було, прокинуся, прошуся у мами, щоб ще дала поспати. А мама на те: «Ранні пташки росу п’ють, а пізні – слізки ллють». Ніколи не виїжджала я на чужій спині. В 13 років пішла свою гнути на Григорівський цукрозавод жом вергати. Було, нас просить хто «на сторону» нагрузити жому, то ще й 3 карбованці «хабаря» заробимо. Старші зразу куди – на пиво, а я просила купити мені хальви. Радости було… Бо й мамі шматочок принесу. Дитиною і по людях ходила на заробітки. Із Леонівки дід з бабою наймали на пасіці допомагати. А городини переполола скільки… Тоді гульки які були? На вигоні в квача, м’яча і піжмурки. Босоногі по колючках і камінцях все літо пробігаємо. Загартовані були…

А коли чоловік Деревинський Михайло Васильович (31.07.1932-5.01.2011) взяв заміж, то вже крила виросли. Тішуся онуками і правнуками – вони частенько топчуть стежки до моєї хати. А я в Бога вимолюю для них щасливої долі.

Желеток (дівоче Цибулько) Марія Григорівна, 12.08.1934 р.н., Блакитівка: «МОЛОДШИЙ БРАТИК, ЯК РИП’ЯШОК, КОЛО МЕНЕ ВИРІС»

Гудимова Слобода, Гудимівка, а згодом і Перше Травня. Я народилася там, де родючі поля, затишні яри і барвисті ліси колихали моє злиденне дитинство. Тоді ще самі ляльки вже ставали няньками, бо мати Софія була в полі від зорі до зорі, а баба Одарка в голодовку померла. То менший братик Тимофій, як рип’яшок, біля мене виріс. Його на плечі та ще й мішок із зіллям для худоби. А скільки бур’янів оці руки понаривали! Роботи було по зав’язку. Крадькома бігали на вигін гуляти. Босоніж або в перелатаних чоботях. Грали м’ячем «в мати» (палицею м’яч підкидали і ловили). Отак і веселилися. В матері була велика хустка. Я її взяла, щоб покататися на снігу. Повсідалися на неї діти і каталися на ній згори, поки вона у сито не перетворилася. Ото схопила я гарної ломаки, та ще й в куток на печі поставили. Зате покаталися. До школи ходила і в сніг і в дощ полями до Копачева. Вчилася непогано, але до шостого класу вже в нашому Першому Травні не пішла, бо не було в що вдягнутися, а в дранті я соромилася. Приходив директор школи Дарага Микола Олексійович з дружиною Катериною Іванівною, просили батьків, а я пролежу в кінці городу аж поки ті не підуть. Батько Григорій Тимофійович казав: «Як не хочеш бути «вчилкою або дохтуром», то йди в колгосп на ланку». Ланковою була. Було, і коні по полю тягали. А потім пішла в колгосп Профінтерна в Обухів. Доїла 12 корів, відрами воду носила, стахановкою була. В Москву посилали на виставку, а батько не пустив в далеку дорогу та й вдягнутися не було у що. То замість мене послали Тоню Киву, що в центрі жила. Пам’ятаю, нарядили її в український костюм – така ж красива дівка вона була. В Обухові я полюбилася із Желетком Іваном Гнатовичем (1931-2009, по-вуличному Луцько) і пов’язала з ним свою долю. Отак, не маючи дитинства, я ввійшла у молодість і в доросле життя.

Від редакції. Нещодавно Марія Григорівна відзначила поважне 85-річчя. До усіх привітань родини приєднуємо і свої побажання здоров’я, радості і гарного довголіття.

Федоран Леонід Пилипович, 1948 р.н., Попова гора: «ЯКБИ СОНЦЕ І ВНОЧІ СВІТИЛО, ТО РОБОТИ НЕ ПЕРЕРОБИЛИ Б»

Мене найбільше замучили кролі-ненажери. Не так з’їдали ту траву, як притоптували. Мішки важелезні юзом по землі тягнеш, аби мати гуляти відпустила. А гуляли ми на Шпаківці (вул.Раскової) біля обійстя стареньких діда й баби Нефітів – на осонні і тепленько, і сухенько. А як на ставок побіжимо, то киснемо довго -  і ремінця, бувало, схопиш від батька. Бігали на конюшню гулять, на пилораму (де зупинка на Яблуневому). А як корови в полі пасли, то найкраща гра була «зайці і мисливці». Не зовсім акуратна, але весела. Корова накладе «млинець»,  ми злегка накривали його картузом, а мисливець женеться за зайцем, картуза раз і прибереш. То частенько гепалися в той свіжий млинець. Біжиш до ставка вимиватися. Робили самопали для гри у війну, будували дзоти, халабуди, ганяли м’яча. У сільських дітей однакове було дитинство: чашка парного молока, скибка з цукром і супи обов’язково. А ще ходили з хлопцями до мого хрещеного пасічника Тільного Марка Несторовича, то об’їдалися медом, бо він щедро пригощав. Було, вже і душа не приймає, а очі просять – тільки ложками цокотіли. Є що згадати.

Федоран (дівоче Оленченко) Лідія Іванівна, 1947 р.н. Попова гора: «ЗМАЛЕЧКУ ПРИВЧАЛИСЯ ДО РОБОТИ І ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

Згаяного часу конем не доженеш, а особливо миттєвостей дитинства. Нехай, може, десь і нелегких. Моє дитинство різнобарвне: корову пасла за налигач біля автопарку, допоки вона не взяла мене на роги. Поблизу автопарку був аеродром. Повилазимо на загорожу «Сільгосптехніки» і кричимо до літаків. Там же був і колгоспний сад, куди ми бігали красти яблука. То вони мені боком вилазили. Батько Оленченко Іван Романович (а він пройшов усю війну військовим лікарем) карав за крадіжку. По траву корові і кролям з мішком ходила до теперішнього РЕМу. А як нехотя рвала на весні оту пшінку на борщ – листочки ж малесенькі – спробуй нарвати. Мама Литвин Марія Гнатівна повертала доривати повну каструлю. Влітку бігали купатися на ставок до автостанції. А які смачні скибки хліба з цукром або грінки із часником і здором! Гуляли у квача, піжмурки і у крем’яхи (камінчиками). Робили різні халабуди, особливо із соняшників. Дуже любила цукерки подушечки без обгорток, домашній хліб із парним молоком. Бувало, з кимсь із дорослих їздили підводою валом до Деремезни – бджоли пасти. Подружки мої – Надя Шолуденко і Люба Лаврінчук. Я до 4 років була нехрещена. То мої бабусі Оленченко Параска Данилівна (багато вишивала, навіть на замовлення) і Литвин Катерина повели до церкви, що біля автостанції і таємно похрестили. Мені ж наказали, щоб батькові не призналась. Навіть пряника мальованого за мовчання купили. А я тільки забігла до двору: «Тату, а мене водили до попа, а він водичкою мив мене!» У школі я навчалася відмінно, багато читала. Усі старанно працювали на шкільних ділянках. Рвали листя шовковиці для шовкопрядів. У наших онуків зараз інші забавки, але привчати їх до праці все одно необхідно.

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм