15 березня 2017

СКАРБ ОЦІНИТИ МОЖНА – СЛОВУ БОЖОМУ ЦІНИ НЕМАЄ

Рубрика 500-РІЧЧЯ РЕФОРМАЦІЇ

СКАРБ ОЦІНИТИ МОЖНА – СЛОВУ БОЖОМУ ЦІНИ НЕМАЄ

Цього року весь світ відзначає 500-ліття Реформації - початку масштабного духовного відродження, яке назавжди змінило хід історії. Початком Реформації прийнято вважати виступ німецького ченця Мартіна Лютера 1517 року проти офіційної церкви, яка палила на вогні єретиків, за гроші роздавала індульгенції, не дозволяла людям читати Біблію рідною мовою. Зміни, народжені Реформацією, залишаються найбільшим досягненням людства за всю історію. Як зароджувалася і гартувалася одна з реформаторських церков – християнської віри євангельської – в Обухові (зараз ця громада має назву «Альфа і омега»), згадує корінна обухівка Марія Григорівна Мартиненко (26.03.1940 р.н.).

 

Слово Боже утішить, зцілить і виведе на шлях істини. Декого приведе до каяття за тяжкі земні гріхи. Прости, Господи, їм і їхнім нащадкам, бо, мабуть, і самі не знали, що діяли.

У мого прадіда Гнипа Прокопа і прабаби Василини було восьмеро дітей: Іван, Прохор, Федір, Трохим, Андрій, Тиміш, Галя, Зіна.

У діда Прохора Прокопича Гнипа (1885-1933) і баби Лукерії Гаврилівни були Галина (мама моя), Настя, Марія, Надія і Прокіп. А ще мали вони млин, землю, гарну хату із жовтої цегли під бляхою - красувалася на весь Обухів! Славилася і роботяща сім`я Гнипів. Із прилеглих сіл охоче ішли люди до млина, що стояв на Поповій горі. Баба Лукія померла в 1926 р.

У 1918 р. повернулися із австрійського полону два трипільці і принесли Слово Боже, яке прийняв серцем і мій дід. Тоді було велике пробудження в Обухові. Найближчим братом діда Прохора по вірі став Марко Несторович Тільний (1902-1980) із дружиною Уляною Хтодосіївною (дівоче Форноляк, 1899-1986). Їхня сім’я жила тоді на полі біля автопарку.

Мій дід справно платив податки до держави, але тоді вже попереджали: плати не плати, а все одно розкуркулять. Будучи глибоко віруючою людиною вдівець працював і молився із вірою світлого майбутнього своїх дітей. Коли почалися гоніння на євангелістів, тих двох трипільців заарештували. Одного з них милували, але він сказав: «Як брата по вірі не випустять з тюрми, то і я не вийду». Обох порубали шаблями (про це згадувала і Віра Марківна Тільна). Після страти проповідників у 1920 р. очолив громаду християн віри євангельської (ХВЄ) мій дід Прохор Гнип. Служіння були благословенні: брати читали Слово Боже, проповідували, молилися, співали, читали вірші. Перед Великоднем дід Прохор різав кабана, клав на воза  і віз на базар, але не продавав, а роздавав бідним голодуючим людям. Дід одружився вдруге на вдові Горпині (у неї були діти Іван і Галя), яка була усім нам, як рідна мати. У них 1928 р. народилася донька Катя.

В 1929 р. прийшла колективізація. Віруючих стали притісняти. А дід потрапив ще й до так званих куркулів. Забрала влада все, а він із дітьми босоніж опинився на вулиці. Зібрання теж припинилися. Віруючі стали збиратися по других хатах. А щоб уникнути арешту і в’язниці, йому доводилося переховуватися. Він не міг навіть бути присутнім на одруженні свої старшої доньки Галини (1913-1978), моєї мами, яка виходила заміж за Григорія Мартиненка (1904-1979),  і в своїй схованці, гірко плачучи, молив Бога за благословення дітей. Шлюб молодих відбувався в хаті Нестора Тільного і всі батьківські турботи він узяв на себе. Молодята забрали меншого брата Прокопа, а інші діти пішли по людях. Нас у батьків Галини і Григорія Мартиненків народилося четверо: Петро (1932), Микола (1936), Василь (1938) і я, Марія (1940).

Десь в 30-х роках, щоб не потрапити до рук НКВД дід Прохор виїхав до Білорусії. Дружину Горпину із маленькою Катею як «ворога народу» виселили за 100 км від Києва - в село Переселення за Кагарликом. Горпина ходила на поденну по хатах, так і перебивалася із дитям. Часто дід згадував так званих «куркулів» - хтозна де й ділися. А які ж вони були толкові хазяїни на обухівських землях! Додому дід повернувся перед голодовкою. В Обухові йому з сім’єю дала притулок бідна жінка Магдалина, що жила на Поповій горі.

Почалися голодні роки. Дід Прохор захворів тифом і люди не заходили до хати – боялися захворіти. Тільки Марко Тільний відвідував його, молилися разом і Бог обох зберіг. Дід уже почав працювати - був дуже роботящий. Якось під холодну осінь пройшов пішки полями з роботи і захворів на запалення легень. Ослаблений, у чужій хаті так і відійшов у вічність 1933 року.

Для християн настали дуже важкі часи. Аж до початку Другої світової війни влада забороняла проводили богослужіння і всіх, кого кликав Дух Божий, були змушені переховуватися, збиратися в полях, лісах, домовлялися лише знаками, куди йти.

У голодовку вижили всі діти діда Прохора. В Обухові був Торгсін, куди здавали золото, а взамін давали хліб. Так вижили. Мати пригадує, як вимітала «червона мітла» усі закутки. Був у них мішок жита. Розсипали його на печі, а діти посідали на нього. Так «мітла» і не знайшла жита. Тоді ж довіряти нікому не можна було: сусід здавав сусіда, бозна що творилося. А «червона мітла» розлютувалася не на жарт. Як старі люди казали: поки багатий стухне, бідняк опухне. А ще із розповіді мами про ті голодні роки запам’яталося таке. Брат по вірі Іван Михайлюк поніс пуд зерна до млина в Гудимівку. День, два, три чекали його додому. Тоді Марко Несторович взяв металевий штир і пішки через поле пішов шукати його. Знайшов у снігу свіжу розриту землю: вбили Івана за той клунок зерна. Марко Несторович не побоявся, що і його могли покласти на тому полі. Він і похорон убитого організував.

Так брат по вірі Марко полагав душу свою за людей. Після смерті діда Прохора наставником віруючої громади став саме він і тримав громаду усі роки гоніння.

За рік до війни природа чудувала. Казали старожили - не до добра. Перед хатою у Марка Несторовича (тепер. вул. Джамбула, де зараз молитовний будинок) росла яблуня білого наливу, вродила рясно, потім ще й влітку зацвіла, а на осінь був другий врожай. Диво та й годі. Коли на полях Германівки, Деремезни взимку 1943-го була лінія фронту, то Марко Несторович приймав біженців: покотом на долівці спали. А дружина Уляна Хтодосівна днями біля печі куховарила. Жили по Божому писанню. Біля обухівського «фонтана» (ред. джерело) жив дід Шевчик, який казав:  «Ой Марко, Марко, ти хочеш правди. І кажеш, щоб жити по правді. Он правда під столом сльози проливає, а неправда за столом вуса наминає».

Нелегко згадувати, як жилося віруючим людям. Тож недарма народ каже: не увіриш доти,  доки не зміриш. Отакі тяжкі випробування випали і моїй родині, і віруючим обухівцям. А коли тітка Гнип Марія Прохорівна після війни пішла до сільради по довідку, то їй написали: «дочь кулака, врага народа». І все ж із латками, босоніж, але чистою світлою нескореною душею євангельські християни мріяли, любили і молилися. Бо тільки в Господі життя буде благословенним.

Записала Наталя Любиченко

 

Знімок:   Родина Прохора Прокоповича Гнипа (сидить і першому ряду із сином Прокопом на руках) з громадою віруючих братів і сестер. Крайня зліва стоїть дружина Горпина із найменшою дочкою Катериною (1928 р.н.). Стоїть у другому ряду праворуч високий Марко Несторович Тільний. 1929 рік

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм