Щорічний літературно-художній Конкурс «Побачити світ очима дитини» 2019-2020

Друзі, ми вітаємо переможців та нагороджених художнього етапу Конкурсу! Молодша вікова категорія І місце - Русенко Наталія, 9 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба І місце - Лапкова Елла, 10 років, ілюстрація до вірша «Заєць – побігаєць» Андрія Малишко ІІ місце - Фурсова Аріна, 9 років, ілюстрація до твору «Байка про кота та пса» Ярослава Левчука ІІ місце - Ткаченко Максим, 10 років, ілюстрація до твору «Мамине серденько» Анни Хіміч ІІ місце - Мількевич Мілена, 9 років, ілюстрація до твору «Мамине серденько» Анни Хіміч ІІІ місце - Шелест Альона, 9 років, ілюстрація до твору «Скринька» Крістіни Трейніс ІІІ місце - Усманова Марія, 8 років, ілюстрація до твору «У бабусі» Наталії Шкіренкової Номінація «За казковість» - Кріпчак Анна, 10 років, ілюстрація до твору «Колискова» Ярослава Левучука Номінація «За охайність» - Коросташ Софія, ілюстрація до твору «Сміливий їжачок» Валерії Гошовської Номінація «Комікс» - Маншиліна Аріна, 9 років, ілюстрація до твору «Майбутнє нашої планети» Ганни Зборовської Номінація «За декоративність» - Гаращенко Варвара, 9 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба Середня вікова категорія І місце - Лакиза Олексій, 14 років, ілюстрація до твору«Вартовий Тимко» Юлії Божок І місце - Титоренко Валерія, років, ілюстрація до твору «Горобиний вогонь» Тетяни Лемешко ІІ місце - Кокоба Павло, 12 років, ілюстрація до твору «Музика оживляє» Дениса Мішина ІІ місце - Слюсар Анастасія, 12 років, ілюстрація до вірша «Останнє» Артур Ющенко ІІ місце - Скрабунова Софія, 11 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба ІІІ місце - Молнар Каріна, 11 років, ілюстрація до твору «Олень на тому березі» Василя Чухліба ІІІ місце - Козленко Вікторія, 12 років, ілюстрація до твору «Колискова» Ярослави Левчук ІІІ місце - Ферьєва Марія, 13 років, ілюстрація до вірша «Право на вибір» Вікторії Мись Номінація «За живописність» - Борисюк Дар’я, 13 років, ілюстрація до твору «Сумуйко і Радійчик» Наталії Любиченко Номінація «За казковість» - Анохіна Аліна, 13 років, ілюстрація до твору «У бабусі» Наталії Шкіренкової Старша вікова категорія І місце - Бацура Євгенія, 16 років, ілюстрація до твору «Майбутнє нашої планети» Ганни Зборовської І місце - Божок Юлія, 15 років, ілюстрація до твору «Скринька» Крістіни…
Детальніше ...

ЙОГО СТЕЖИНА В НАШІМ КРАЇ

17 ЛЮТОГО 1970-ГО ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ НАШ ЗЕМЛЯК АНДРІЙ МАЛИШКО. «Стежина» була написана А.С.Малишком за кілька днів до смерти, це був лебединий спів поета. Невипадково, що вона – про дороге і до болю рідне, про стежину, «яка кудись пішла, не повертає, хоч біля серця стеле цвіт». Обухівські схили і дорога під яворами, вогник у вікні і зелена рута – постійні мотиви у творчости Андрія Малишка. Не лише природня зацікавленість подробицями особистого життя, а швидше необхідність мати повне уявлення про Малишка як складну і непересічну особистість у всіх її проявах – таке прагнення кожного, кого полонила поезія цієї дуже своєрідної і яскравої людини. Яким він був поза президіями і пленумами, з чим поспішав до рідного порогу? Про це далекого 1992 року у мене була бесіда з Ольгою Сергіївною Малишко, племінницею по старшому брату Сергію. Поет її вважав своїм духовним продовженням. Ця розмова не втратила своєї актуальности і сьогодні. Андрій Самійлович, як відомо, був до всього небайдужою людиною. Як радів, то ця радість не знала меж, як сердився, то краще було в ту мить не потрапляти йому на очі, - мовить Ольга Сергіївна. – Цікавило його все і боліло йому все. Приїжджав до рідної домівки часто. Я вчителювала, тому до мене його перше запитання: «Як там у школі?» Сам за фахом учитель, він хотів знати з перших уст, якими турботами живе школа. Розумів, що саме в школі формується національна свідомість майбутніх громадян, тут зароджуються таланти, які треба вміло плекати. Додому приїжджав відпочити душею – надихатися й наговоритися. Але мова заходила знову ж про те, що турбувало його. Наприклад, раз-по-раз повертався до рабського становища наших колгоспників. Обурювався тим, що селянські діти, не маючи паспортів, не могли вільно обирати свій життєвий шлях. Болісно переживав, як принижувалася повсюдно наша національна гордість. Пригадую, зразу по війні в один із приїздів Андрія Самійловича почали розмову про українство. Як приклад, навели йому історію нашого близького земляка, котрий в армії з якихось практичних міркувань зробив із свого українського прізвища російське, – мабуть, щоб легше жилося. Знаючи цього хлопця, Малишко після довгої обурливої тиради кинув категоричне: «Щоб і ноги цього перевертня не було в нашому дворі!» Любов Забашта писала про Малишка:…
Детальніше ...

І В ЛЮТИЙ ХОЛОД СОЛОВ’Ї СПІВАЮТЬ В ТАЛАНОВИТИХ ЗОЛОТИХ РУКАХ

«Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати». Українська народна вишивальна традиція привчала дівчаток вже з чотирьох років брати до рук голку, щоб, поки виходити заміж, нашити і навишивати собі багатий посаг. У працьовитої і тямущої дівчини було більше можливостей вдало вийти заміж. А так як раніше не ледачими були усі без винятку дівчата, то у кожної скриня була переповнена нашитими сорочками, спідницями і корсетками, натканим полотном і купленими батьком чобітьми і намистом. В Обухові, на диво, до цього часу збереглося багато рушників і сорочок, які були вишиті ще п’ятдесят, а то й сто років тому. Багатьом обухівським родинам пощастило ще й у тому, що колишні дівки, а теперішні бабусі, не тільки топчуть ряст на цій землі, а й пам’ятають, що і як вони по молодості вишивали. Розміщуємо кілька розповідей обухівських бабусь-старожилів про їх неперевершене вміння творити красу на полотні. Клименко Ольга Миколаївна, ветеран педагогічної праці, народилася в с.Степок: Раніше майже усі жінки вишивали. Вишивали моя бабуся Панченко Оксана Олексіївна (1904-1966) родом з Малої Вільшанки. У неї були сорочки з двох частин: верхню вона вишивала на купленому білому полотні, а нижня частина (підточка) була з грубішого домотканого полотна. Вишивала і хрестиком, і гладдю. Вишивала осінніми і зимовими вечорами на печі при каганці чи лучині (була така приспособа із гільзи снаряда з гнотиком), бо електрика на Степку з’явилася аж у 1960-х роках. Моя мати Бахмацька (Панченко) Марія Кирилівна (1923-2002) вишивала червоним і чорним муліне і тільки хрестиком. Оту красиву сорочку, що зараз демонструє волонтер Галина Голубенко, мама мені вишила мама, і корсетку із спідницею пошила ще коли я школяркою була. Тоді готували посаг дівчатам ще з дитячого віку. Крім сорочок для молодої, готували на весілля багато рушників, у тому числі сорочку, а то й костюм, майбутній свекрусі. Я навчилася рано вишивати – вже у першому класі вишила вафельний рушник. Вишивала й картини на домотканому полотні. І зараз люблю рукоділля. Що було у мене в дитинстві, в старості повертається: тому зараз і читати хочеться, бо замолоду не було часу, і вишивати хочеться, і плести гачком, як колись плели мереживо до рушників, підзорників, прошви в подушки. Вже на пенсії я навишивала сорочок…
Детальніше ...

ХТО ЗАСНУВАВ І ВОЛОДІВ НЕЩЕРОВИМ ТА ГУДИМІВКОЮ

Коротка історична довідка Нещерів – село на правому березі річки Стугна засноване в 1605 році. Назва населеного пункту походить від імені Нестора Літописця і раніше звучала Нещир, Несторів. 1656 року грамотою царя Олексія Михайловича київському полковнику Антону Ждановичу «на ранг» надалися «пустие местечка Обуховка и Гирмановка». Збереглася згадка про те, що Жданович полюбляв «заглядувати до своєї Нещерівки». До 1662 року до Обухівського староства належали: Нещерів, Копачів, Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівська Слобідка і містечко Германівка. 1704 року за гетьмана Мазепи, обухівське помістя із Нещеровом і Копачевом одержав «на ранг» київський полковник, племінник Мазепи Константій Мокієвський. У 1711 році частина «мазепиних пожитностей» в Обухові, Нещерові і Копачеві дісталися першому Київському губернаторові Дмитру Голіцину. Згодом Нещерів був наданий Київському полковникові Антонію Танському, потім сотникові Київської сотні Яремі Жилі, згодом його сину Петру. 1743 року Нещерів (одна частина) стає приватним маєтком сотника Київської сотні Павла Івановича Гудима, який сотникував 18 років (ред.. Гудими-Левковичі – козацько-старшинський рід. Вихідці зі старовинного роду дворян Левковичів. У 2-й половині 17 ст. покинули свою батьківщину, яка перебувала під владою Османської імперії, й переселилися до Києва). Другою частиною Нещерова - "ранговою" - володів М.І.Леонтьєв, який був Київським генерал-губернатором більше п'ятнадцяти років (1738-1753). Територія Київської сотні (а це в основному територія нинішнього Обухівського району) тоді являла собою володіння чотирьох київських монастирів. Не було вже козаків, що колись, за Хмельниччини, траплялися тут у великій кількості, надто ж у сотенних містечках Обухові, Трипіллі, Германівці. Не було вже й старшинського рангового володіння, хіба що тільки в Нещерові й Обухові. Державці цих володінь - генерал-губернатори, обер-коменданти і київські сотники безцере­монно захоплювали польські землі по річках Стугні й Красній. Сотник Гудима заснував Слобідку Гудимівку (ни­нішнє Перше Травня). Гудимову Слободу сотник Київської сотні Павло Івано­вич Гудим почав заселяти року 1757-го, заохочуючи сюди своїх підданих, вихідців з Нещерова і Германівської Слободи (нині - Красна Слобідка), в якій він також мав свою маєтність. У колах російської адміністрації за сорокалітнє сотникування Гудимів батька і двох його синів - вони зажили репутації людей забіякуватих. Царські урядовці характеризували першого з них, Павла Івановича, як "созідателя своего благополучия", що накопичував свої статки ку­пецтвом і привласненням земель. Звичайно, що київські генерал-гу­бернатори і обер-коменданти, тримаючи "на…
Детальніше ...

НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО ДОПОМОЖЕ ПОДОЛАТИ СЬОГОДНІШНІ ТРУДНОЩІ

Важливою подією в культурному житті Обухова і району минулого року стало відкриття і початок активної роботи Обухівського народного мистецького центру. Культура, передусім мистецтво, - це рятівне коло нашої держави, - так висловився народний артист України Богдан Струтинський. Взагалі, інтелектуали відзначать прямий зв’язок між рівнем духовности, національної самосвідомости народу з економічним розвитком. І з цим я повністю згодна. Обухівський мистецький центр називається народним тому, що він створений на громадських засадах ентузіастами: членом Національної спілки письменників України, дослідницею Наталею Любиченко, журналістом-краєзнавцем Оленою Артюшенко, родичем Андрія Малишка Сергієм Саком та культурологом Ніною Михайлишин. Презентація центру відбулася 9 березня, але навколо нього вже гуртуються сотні шанувальників народного мистецтва, проведено більше десятка масштабних культурних заходів, його відвідують екскурсії з міських шкіл, зі столичних туристичних агенцій. Ідея створити такий центр визрівала вже давно, бо постала потреба зберегти від знищення і забуття цінні старожитності, які є свідками життя наших пращурів. Наталя Любиченко, як корінна обухівка, взяла на себе цю нелегку місію. Вона сама зберегла столітньої давності сорочки і спідниці своїх бабусь, весільний рушник дідуся і бабусі. Запропонували для колекції родинні реліквії инші обухівські старожили. До пані Наталі підключилися волонтери громадської організації «Материнське серце»: кожен привозив сорочки, рушники зі свого рідного краю. Я теж передала збережену мамину вишиванку і скатертину, а також колишній музичний інструмент – гармошку, під яку веселилися наші батьки. Коли облаштовувалося орендоване приміщення мистецького центру, для експозиції свої колекції передали заслужений майстер народної творчости України Галина Кучер, майстер-кераміст Катерина Меркушева, майстер-колекціонер Микола Майко. В експозиції, крім рушників і колишнього традиційного одягу, можна побачити предмети побуту: справжній працюючий ткацький верстат (мені уявилося, що за ним тільки-но сиділа моя мама, а я допомагала їй намотувати нитки…), ступу, маслобійку, коромисла, ціпи, горщики, столи, скрині, лави і на почесному місці – лозові колиски, які не тільки виколисали багатьох дітей, а й пережили найстрашніші часи голодоморів, воєн, репресій. Гріли душі нашим пращурам ікони та народні картини, намальовані самоуками-малярами. По них теперішні діти і молодь знайомляться з краєвидами і побутовими моментами рідного краю. Особливе значення Наталя Любиченко надає старим світлинам. Нею зібрано їх вже сотні. Найцікавіші з них у збільшеному вигляді розглядають відвідувачі центру. Крім цього, Наталя Василівна щомісяця подає у популярну…
Детальніше ...

ЯК КОЛЯДУВАЛИ В ОБУХОВІ ЩЕ 50 РОКІВ ТОМУ

«СЛАВА В ВИШНІХ БОГУ» – АНГЕЛИ СПІВАЮТЬ Молодід Софія Василівна, 9.06.1941, Піщана Наша хата стояла там, де зараз знаходиться дитсадок «Рушничок». Часи були голодні. Запам’ятала на все життя смак того гречаного млинця із шкваркою, якими мене обдарувала за колядку родичка баба Маничка. Було мені, може вісім чи десять років, йшла я до неї на другий бік Піщаної - на Раківку (де зараз багатоповерхівки картонного комбінату). Під віконцем у баби запитувала, чи можна колядувати, а потім смакувала тим млинцем із шкваркою. Бабак Софія Петрівна (1924), с.Красне: Ще малими дітьми на Різдво, як стемніло, ми з подружкою пішли колядувати до старої баби Марушки, яка жила далеченько, але вона пекла смачні пряники. На знаю, чи був у тих пряниках цукор чи ні, але були вони зверху политі солодкою водичкою, і на вигляд вони такі засмаглі й апетитні були. Коли ми поверталися назад, то зустріли хлопця сусідського, але з ним пряниками не поділилися, то він «здав» нас вчительці. Другого дня зранку вчителька поставила нас біля парти по два боки, то ми, як солдатики, простояли усі уроки. Отак нас покарали, бо колядувати тоді забороняли. А зараз виглядаємо колядників, а їх нема – діти лінуються ходити з різдвяними привітаннями. Науменко Надія Олексіївна, ветеран педагогічної праці, Попова гора Ольга Сергіївна Малежик, 1942 р., родом з Деремезни, розповідає, що у тодішньої молоді тієї частини Обухівщини була така «мода»: колядники і щедрувальники ходили на сусідні села: перегонівські парубки і дівчата йшли в Деремезну, а деремезнянці – в Перегонівку. Поширеною була ось ця щедрівка. А в полі, полі сам плужок оре, А за тим плужком господар ходе. Діва Марія їсти носила, Їсти носила й Бога просила. Сію, вію, посіваю, з новим роком вас вітаю! На щастя, здоров’я, Роди, Боже жито-пшеницю, всяку пашницю, Льон по коліна, щоб баба й дід не боліли. Будьте здорові! З Новим роком! Колядка на Водохреща Ой на річці Йордані Там Пречиста ризи прала, Свого сина сповивала. Налетіли янголята, Взяли його на крилята Та й понесли в Небеса, А ті Небеса розтворилися І всім святим поклонилися. КОЛЯДКА від Назаренко Ніни Костянтинівни, куток Ген високо, в синім небі Зірка засіяла Плила, плила між хмарами, Над вертепом стала. Діва Сина…
Детальніше ...

ВИЙШЛО ДРУКОМ ДРУГЕ ВИДАННЯ «ОБУХІВСЬКОГО «ШИТОГО» РУШНИКА»

В останні дні минулого року вийшло друком друге, доповнене видання «Обухівський «шитий» рушник». Перше видання побачило світ ще у 2008 році. З того часу маленька книжечка про самобутнє явище у народному вишивальному мистецтві набула популярности і серед обухівців, і серед шанувальників народного мистецтва поза нашим краєм. За одинадцять років справа відродження і популяризації обухівського «шитого» рушника» просунулася далеко вперед. Наш рушник тепер знають в музеях народного мистецтва, на багатьох етнофестивалях в Україні і за кордоном. У другому виданні знайшли місце розповіді про майстринь, які відроджують обухівський рушник, про популяризаторів унікального явища в народному мистецтві, а також статті з першого видання, що і дотепер не втратили своєї актуальности. Видання здійснено за фінансової підтримки ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА». Голова Правління Громадської Організації Ігор Лавренюк, зокрема, зазначає, що для нього, підприємця, обухівський рушник – велике відкриття, і він не перестає дивуватися його глибинній символіці і талановитим рукам, що творили і продовжують творити це диво. Упорядник видання журналіст-краєзнавець Олена Артюшенко у передмові до видання пише: Кожна нація, яка прийшла у цей світ реалізувати свій закладений Богом потенціал, збагачує загальнолюдську культурну скарбницю своїм матеріальним і духовним спадком… Мистецтво займає чільне місце в національній культурі. Саме мистецтво визначає рівень цивілізованості нації, її культурні потреби, її готовність обмінюватися своїми здобутками з сусідніми народами – для загального прогресу і порозуміння. Протягом століть проти української нації, її ідентичності йде запекла війна: не тільки збройна, не тільки нахабною окупацією і руйнацією – найпідступніший удар завдають нам вороги у духовному аспекті, відбираючи історію, рідну мову, паплюжачи народне мистецтво. Бо підрубана під корінь нація не має шансів на виживання, тоді вона перетворюється у безмовного наймита на рідній землі. Чи хочемо ми, українці, такої участи? Нехай кожен читач дасть для себе відповідь. Дух обухівської громади живить наш неповторний «шитий» рушник, у якому й історія краю, і невмируще Дерево Життя, і, без перебільшення, державотворча ідея розбудови України на основі безцінного спадку наших дідів-прадідів. Адже характерна особливість рушника – відсутність звороту – символізує урівноваженість земного і небесного в житті кожної людини, відкритість вчинків і чистоту її помислів. Чи не до такого ідеалу ми прагнемо? І чи можемо ми у цей відповідальний для України час зневажити таким…
Детальніше ...

СТОЛЯРИКИ-МОЛОДЦІ ТЕШУТЬ СТОЛИКИ, СТІЛЬЦІ…

Сьогоднішня розповідь про обухівських столярів, роботящі руки яких майстрували потрібні у щоденному побуті речі і робили комфортнішим життя людей. Їх вироби були якісними і добротними, бо негоже майстру халтурити, адже від якости і краси виробу залежало добре ім’я фахівця і його благополуччя. До гарного майстра люди йшли із замовленням, а недбальця обминали десятою дорогою. І досі в оселях приватного сектора Обухова можна побачити лави, мисники, стільці і табуретки колишніх столярів-трударів. Їх згадують вдячні земляки. Мироненко Микола Олексійович, 1942 р.н., куток Яр: Закінчивши семирічку, я пішов працювати в колгосп ім. Паркомуни. Прийшов у майстерню колгоспну, коли бригадиром на плотні був Ленда Іван Потапович. Це мій перший вчитель. Тоді ні верстатів, ні циркулярок не було – все робили вручну: стругали дошки, колоди, майстрували столи, лави і все для колгоспних нужд. А після армії я пішов у плотню Обухівського «Міжколгоспбуду». Там були різні станки, на яких на замовлення колгоспів робили вікна, двері. Потім двадцять років столярував у Києві на Виставці досягнень народного господарства. Столярні вироби робив на замовлення родичів, сусідів. Хочу згадати моїх колег-сучасників, прекрасних столярів: Назаренка Миколу Климовича (по-вуличному Культишка) із Залісся (ох і весельчак був! Хоч без ноги по коліно, а по драбині лазив і ощіплював хати), Мироненка Михайла Петровича, Кабанця Федя зі Шпаківки (стельмахував, тобто робив колеса до возів), Іщенка Антона, який усе життя столярував фуганком, Солодовника Микиту Микитовича з Яру, Мироненка Григорія Андріяйовича, Снігира Петра Івановича, Найду Свирида з Яру, Назаренка Давида Петровича і Назаренка Гаврила Олексійовича з вулиці Садової, Шпака Федота Даниловича зі Шпаківки, Снігира Федя з Паркомуни, Казмірука Івана Григоровича з Яблуневого, Гончаренка Бориса Павловича з пров. Шкільного, Зайця Андрія (по-вуличному Шутка) з Когалівки, Форноляка Василя (по-вуличному Молоток) з Кип’ячої, Царенка Сергія Кириловича, який від батька навчився столярувати і змайстрував хрест біля Мирониної криниці. Ще на Кип’ячій жив дід Данило Романько, який робив колеса до возів і скрині. На Снігирівці все життя столярував Кравець Микола Володимирович (30.06.1929-22.04.2007) і його син Володимир (1965 р.н.), який і понині майструє. Усіх цих людей, мабуть, навчив мій вчитель Ленда Іван Потапович, чию справу продовжив його син Ленда Микола Іванович. Пелих Надія Григорівна, куток Вишка (вул. Ковалевської): На те й голова, щоб у…
Детальніше ...

НАДІЯ БОНДАРЕНКО ДІЛОМ ПОКАЗАЛА, ЯК ТРЕБА ЛЮБИТИ СВОЄ МІСТО

Мешканка Обухова Галина Олексіївна Бондаренко тривалий час була в нашому автопарку білетним касиром. Маленька, худенька, завжди привітна. Безвідмовна. Оптиміст по життю. А з її дочкою Надією Миколаївною ми познайомилися під час її тривалої епопеї із захистом і очищенням ставу біля автостанції. Протягом тридцяти років кожну весну ми виділяли їй машину для завезення піску на пляж для діток, які відпочивали там під час літніх канікул. Коли ж ми дізналися, що за транспортні послуги берегиня ставу платить свої гроші, стали завозити пісок безкоштовно. Крім цього, усі знають, що вона своїми силами, а деколи з нашою допомогою, збирала сміття по всьому периметру ставка. Надія Миколаївна з фанатичною наполегливістю добивалася заміни води в ставку, а також очищення його від мулу в період замерзання. За її проханням ми виготовили і футбольні ворота на імпровізований стадіон біля джерела «Фонтан». Її заслуга, що на автостанції та зупинці «Школа» стоять лавочки для відпочинку людей, які чекають на автобус, а також накриття на зупинці. Із таким же завзяттям Надія Миколаївна пробивала питання облаштування туалету на автостанції, тротуару від автостанції до школи №2. Як для однією людини, Надія Миколаївна зробила дуже багато для нашого міста. Можливо, у деяких питаннях вона, за нашими мірками, допускала «перебір», але усі знають, що робила вона це не для особистої вигоди. Ентузіазм таких людей, як Надія Миколаївна, необхідний нашому суспільству, тому що ми часто-густо дивимося і не бачимо очевидних проблем. І не всі ми, на жаль, долучаємося до їх вирішення. А приклад Надії Миколаївни показує нам, з якою любов’ю і відповідальністю нам усім слід ставитися до тих місць, де ми живемо. Чисто з гуманних помислів колектив автопарку тримає в полі зору особисте життя Надії Миколаївни, зокрема ми частково допомагаємо у сплаті комунальних послуг, не забуваємо привітати зі святами. До міжнародного Дня людей з обмеженими фізичними можливостями ми теж привітали Надію Миколаївну, побажали їй доброго здоров’я, мирного неба і поруч надійних милосердних людей. А подарунком для неї на цей раз був тюнер для телевізора. Ветерани Обухівського АТП-13238
Детальніше ...

З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ І НОВИМ РОКОМ!

Ось знову на порозі ще один Новий рік. Перш, ніж привітати з ним своїх рідних і близьких, давайте подякуємо року минулому за всі досягнення і здобутки, за приємні події і неповторні враження. А таких приємних подій у нас було багато: і черговий дитячий літературно-художній Конкурс «Побачити світ очима дитини», і чисельні дитячі майстер-класи, і масштабний турнір з пауерліфтингу, і незабутні подорожі рідним краєм, і активна діяльність народного мистецького центру, і друге видання книжки «Обухівський «шитий» рушник». За всіма нашими масштабними заходами стоять зусилля сотень небайдужих обухівців, які хочуть бачити наше місто красивим, затишним і прогресивним. Я дякую всім однодумцям, хто не рахується з часом та приступає до роботи, хто допомагає реалізовувати наші проекти. Тільки починаючи з себе, ми змінимо на краще наше місто, наше довкілля, нашу державу. Ще більше у нас планів і задумів на рік прийдешній. Тому бажаю і членам нашої Громадської Організації, і нашим прихильникам, й усім обухівцям наснаги на творчу працю, на нові звершення, успіхів в усіх починаннях, відмінного самопочуття і задоволення від кожного дарованого нам Богом дня! З Різдвом Христовим і Новим роком!
Детальніше ...

ПЕРЕДНОВОРІЧНІ МАЙСТЕР-КЛАСИ – НАЙМАСОВІШИЙ ЗАХІД ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА»

Традиційно працівники апарату ГО «НАРОДНА РАДА ОБУХОВА» мінімум двічі на рік проводять наймасовіший в їх діяльності захід – майстер-класи з виготовлення тематичних подарунків. Цей захід вже має свою історію. Перший відбувся напередодні 2016-го року з виготовлення подарункових ялинок. Тоді розпочинали його з кількох сотень учнів початкових класів. А от теперішній передноворічний майстер-клас – вже десятий! Участь у ньому беруть вже не сотні, а тисячі учнів початкових класів міських шкіл. Про особливості цьогорічних майстер-класів розповідає керуюча апаратом Громадської Організації Ірина Анатоліївна Ткаченко. -Характерна особливість теперішніх майстер-класів – їх масовість, стовідсоткова присутність. Такого ще не було, щоб приходили на майстер-клас навіть ті діти, які з якоїсь причини не йдуть до школи. Ми бачимо, що слід розширюватися. Крім початкових класів, просяться до нас і середні класи, бо вони з нами виросли. Наприклад, з теперішніми п’ятикласниками (чотири роки тому вони першокласниками) ми у 2015-му складали першу ялинку. Діти звикли до наших майстер-класів, йдуть до нас, як додому. Будемо враховувати їх побажання. Хоча оці три тижні (з 4 по 24 грудня) для нас важкуваті: щодня приходять по 5-7 класів. Не всі навіть поміщаються. Стараємося брати всіх – і в обідню перерву теж. З учасниками майстер-класів ми робимо ялинку і прикрашаємо її солодощами, розказуємо про європейську традицію наряджати зелене деревце, щоб задобрити добрих духів. Цього разу у підготовці майстер-класів нам відчутно допомогли члени організації – слухачі краєзнавчого лекторію. Величезна вдячність: Молодід Софії Василівні, Конош Марії Кіндратівні, Жихаревій Любові Іванівні, Короленко Зої Анатоліївні, Могутовій Голсіні, Буркацькій Олені Василівні, Лісовій Тетяні Іванівні, Голосній Ользі Миколаївні, Новіцькій Галині Миколаївні, Канівець Ганні Іллівні, Северин Надії Володимирівні, Лазоренко Валентині Василівні, Алексеєнко Ользі Петрівні, Безсінній Ганні Дмитрівні. Важлива частина наших передноворічних майстер-класів – розваги і танці від Андрія Черемісіна і Крістіни Петриченко, які працюють в образах Зебри і Лемуру з мультика «Мадагаскар». Їх інтерактивний танець у ростових костюмах запалює дітей бажанням рухатися у веселих ритмах. Діти повертаються додому з новорічним подарунком і радісним настроєм. Ми теж задоволені, що безпосередньо причетні до цього. Таким радісним майстер-класом ми з дітьми готуємося до зустрічі Нового року. Олена Дрига
Детальніше ...

ТАКИМ ВІН БУВ. ТАКИМ І ЗАЛИШИТЬСЯ НАЗАВЖДИ У НАШІЙ ВДЯЧНІЙ ПАМ’ЯТІ

Марків Олександр Сергійович (6.08.1981-27.09.2019, псевдо Чумак), старший лейтенант Нацгвардії України, героїчно загинув у боротьбі з російським окупантом на Світлодарській дузі. 5 листопада 2019 року Президент України своїм Указом нагородив старшого лейтенанта МАРКІВА Олександра Сергійовича орденом "За мужність" ІІІ ступеню (посмертно). КОЗАЦЬКА ДОЛЯ САШКА МАРКІВА “Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце”, – писав поручник Армії Української Народної Республіки, автор історичного роману «Холодний яр» Юрій Горліс-Горський у 20-х роках минулого століття. Через століття на його місце став старший лейтенант Марків. А 27 вересня і Сашкову кров випила рідна земля. Було йому 38… Трагічна звістка зворушила заколихану миром Обухівщину. Вночі друзі й рідні зустрічали обухівського козака, стоячи на колінах. А більшість “відпочивала від війни”… Прощалися з другом “Чумаком” на центральній площі міста. Звідси почалася його остання мандрівка на Луки Сварожі. Сашко захоплювався історією доби УНР, був реконструктором. Тож вояцькі почесті віддала йому не тільки рота почесного караулу Нацгвардії, а й побратими Олександра з клубу “Повстанець”. Сашко не раз брав участь у зйомках фільмів про Визвольну боротьбу, зокрема і у створенні фільмів: Олександра Домбровського і Романа Коваля “Юрій Горліс-Горський”, Володимира Бондаренка “Холодний Яр. Воля України – або смерть”, “Українська революція” Івана Канівця, “Поводир” Олеся Саніна, в реконструкціях подій доби УНР, в тому числі й боїв за завод “Арсенал”, в історико-просвітницьких фестивалях, презентаціях книжок про Визвольну боротьбу, зокрема й Історичного клубу “Холодний Яр”. Мені Сашко запам’ятається назавжди спокійним, розважливим, усміхненим, щирим, відкритим, доброзичливим, привітним. Він ніколи нікому не відмовляв в допомозі. Ніколи не чула, щоб він на когось підвищив голос, крикнув чи сказав нецензурне слово, когось образив. Про нього ніхто не міг сказати жодного кривого слова. У Сашкові якось природно поєднувались природна сором’язливість і внутрішня сила і міць. Я знала його ще з часів першого Майдану, з 2004-го. Він був без крихти лукавства чи фальші. Це така рідкість! Він із нетутешніх. Не від цього світу… А прийшов, щоб нас чомусь навчити. І сам хотів глибше пізнати український світ, цікавився характерництвом. Й усмішка у нього була така сонячна, але за нею можна було розгледіти якусь глибоку тугу. Для Сашка гасло холодноярців “Воля…
Детальніше ...

ВІТАЄМО З ПЕРЕМОГОЮ, СПОРТСМЕНЕ!

13-15 грудня 2019 року відбулись змагання "Кубок Києва 2019 UPC". Конкуренція на цих змаганнях завжди запекла, що робить боротьбу в рази цікавішою а перемогу в рази важливішою! І наш спортсмен Максим Єльський вкотре довів, що він найкращий. "Жим лежачи 1- місце з результатом 217,5 кг Друге місце в абсолютному заліку! Екстремальний жим 1-місце з результатом 150/15. Дуже всім вдячний за підтримку! Для мене ці змагання були поверненням до моїх результатів в жимі лежачи до травми, але в травні все зупинилося! Тепер це буде початком, сподіваюся в наступному році будуть нові цифри, нові випробування, нові перемоги! Костенко Юрій, Богдан Воробей та взагалі вся федерація UPC завдячую Вам за організацію змагань, за підготовку до них та налаштування мене на помості! Окремі слова вдячності ГО "НАРОДНА РАДА ОБУХОВА" та Ігорю Васильовичу Лавренюку, за те, що не один рік підтримаєте мене і не тільки, та взагалі спорт і його розвиток, нажаль багато талановитих та перспективних спортсменів просто не мають можливості прийняти участь у змаганнях, сплатити внески, дотримуватися режиму, купити професійне екіпірування та багато інших моментів, які не дають налаштуватися на роботу та зосередитись, тому підтримка для спортсмена дуже важлива! Дякую всій команді спортивного залу "ФЕРОМОН" (м.Обухів) де проходить частина моїх тренувань, та спортивному залу "АТЛАНТ" (м.Київ). Дякую усім хто вболіває, підтримує, допомагає! Усіх з прийдешніми святами, нехай все буде добре!" - прокоментував Максим. Ми, в свою чергу, пишаємось тим, що такі талановиті обухівці з нами в команді. Перемога! Солодке слово після такої довгої роботи і очікувань. Від щирого серця вітаємо із заслуженою і, в чесному змаганні видобутої! Бажаємо нових, не менш яскравих, звершень і злетів. Нехай зірка слави не згасає, сили накопичуються, а здоров’я дозволить все це здійснити в кращому вигляді!
Детальніше ...

ШЛЯХ ДО РІДНОГО

15 грудня 2019 року в Обухівському мистецькому народному центрі відбулося відкриття виставки картин художниці Ольги Гайдамаки “Шлях до рідного” і сольний концерт артистки Національної опери України Олени Тодорук “Бо пісня – то душа». Дві чарівні мисткині подарували глядачам свято вишуканого образотворчого мистецтва створеного на основі українських національних традицій і рідної пісні. На запрошення голови ГО «Материнське серце» Віри Іщенко завітала військовий капелан Бася Володарська, яка розповіла про події на фронті. Разом виконали Молитву за Україну і вшанували пам’ять загиблих Героїв України хвилиною мовчання.Велика вдячність Олені Артюшенко, Ніні Михайлишин, Наталі Любиченко, Сергієві Саку і Громадській організації "Материнське серце" за організацію і проведення цього чудового свята. Із фейсбук-сторінки Тетяни Лемешко
Детальніше ...

ХТО Ж ТАКИ ЇХАВ ІЗ ДОНУ ДОДОМУ?

(Історія однієї вкраденої і спаплюженої народної пісні) В українців народна пісня – це їх правдива історія, яку в піснях ворогам було важко знищити. У співучого нашого народу особлива тема – козацтво, відоме своєю сміливістю, мужністю, лицарськими чеснотами. Але... Пісні про козаків, як і саме козацтво, нищилися комуністичним режимом особливо ретельно. Щоб і духу козацького на цій землі не лишилося. Приклад цьому – пісня «Їхали козаки із Дону додому». Вслухаймося у текст пісні, яку в 1936-му "повернув українському народові із забуття" московський «краснознамьонний» хор красной армії. Ось її текст, який і досі під веселі вигуки співають новітні українці: "Їхали козаки із Дону додому, Підманули Галю, забрали із собою. Ой ти Галю, Галю молодая, Лучче тобі буде, як в рідної мами". Зазначимо, що наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні. А тут з першого ж куплету проглядає невправність як технічна, так і смислова. Далі ж козаки в пісні показані не лицарями, а лиходіями, що поводяться з бідолашною Галею, як татари-людолови: Везли, везли Галю крутими горами, Крутими горами, темними лісами... Прив'язали Галю до сосни косами. Підпалили сосну ізгори донизу. Сосна горить, а Галя говорить: "Ой, хто цеє чує, нехай порятує". Тут уже не тільки рими, а й складів не вистачає для збереження ритму мелодії й злагоди співу. Далі: "Обізвався козак: – Я в полі ночую, Я твій голосочок далеко почую". Почув козак! Чи є козак, який би кинув дівчину напризволяще, не порятував би її від нападників? А що ж у пісні? Гидко цитувати той текст хору імені Алєксандрова, та для повної картини слід подати увесь той бруд, кинутий в обличчя козацтву, що з дому свого – Дону їхало невідомо до якого дому: Каже другий: – Я в полі пахаю, Ой хто дочок має, нехай научає, Ой хто дочок має, нехай научає. Нехай на досвітки гулять не пускає. Чи є хоч один українець, який би землю не орав, а пахав? З чийого лексикону словечко "пахаю", здогадатися неважко. А з останніх рядків виглядає лукавий мораліст, який "піклується" про цноту козацьких наречених і дочок роду нашого. Та козаки самі за себе могли постояти і на вечорницях, і на досвітках – берегти честь дівочу й…
Детальніше ...

БАТЬКО НАМ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАВ ПРО СВОЄ МИНУЛЕ

Син кавалера Залізного Хреста армії УНР Роман Синільник: «БАТЬКО НАМ НІЧОГО НЕ РОЗПОВІДАВ ПРО СВОЄ МИНУЛЕ» Багато імен учасників Українських визвольних змагань 1917-1920-х років відкрив сучасним українцям історик, дослідник, письменник, президент історичного клубу «Холодний яр» Роман Коваль. Ці імена були у забутті не тільки в Україні, а й переважно в їх родинах. Основна причина – страх родичів перед більшовицькими репресіями. А коли прийшов час реабілітації й історичної правди, минуле славних пращурів затягнулося туманом забуття. Роман Коваль витягує з архівів свідчення відданої боротьби свідомої частини українців за Українську державу і повертає родичам правду про їх славних прадідів. Так було повернуте і чесне ім’я учасника Першого зимового походу, підстаршини армії УНР, козака бойового куреня Всеукраїнської ради військових депутатів Запорозького загону та 2-го Запорозького полку, полкового писара Наливайківського куреня 1-ї Запорозької дивізії, кавалера найвищої на той час нагороди – ордена Залізного Хреста армії УНР, нашого земляка Синільника Михайла Демидовича, який народився 21 листопада 1897 року в Підгірцях Обухівського району. Публікація про нього з’явилася у жовтні на шпальтах районної газети «Обухівський край», після чого обізвалися родичі Михайла Синільника, які мешкають в Обухові, Копачеві, Києві, Безрадичах. А коли клубом «Холодний яр» було оголошено проведення пам’ятного заходу, приуроченого учаснику Першого зимового походу армії УНР Михайлу Синільнику в Обухові, то на нього прибули родичі зі Словаччини - син Роман та внучаті племінники Борис і Богдан. Пам’ятний вечір відбувся 6 грудня, у День Збройних Сил України, в Обухівському народному мистецькому центрі, куди зійшлося і з’їхалося багато небайдужих українців. Разом із учасниками аматорських хорових колективів «Українська пісня» з Козина і «Дмитрівчанка» з Дмитрович, під орудою заслуженого працівника культури України Романа Черепахи гімн України у піднесенні співав увесь зал. Далі Роман Коваль ознайомив присутніх з основними уроками і значенням в історії України Першого зимового походу, який розпочався в кінці 1919-го і закінчився у травні 1920-го. Потім пан Роман перейшов до розповіді про лицаря армії УНР нашого земляка Михайла Синільника. Його розповідь продовжив син Роман. Для нього великим відкриттям стало героїчне минуле його батька, про яке він дізнався з публікації Романа Коваля. Хвилюючись, він повідав про поневіряння батька після поразки Української революції, пізніше вже з дружиною і трьома дітьми. Як виявилося, батько…
Детальніше ...

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
© Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм