25 вересня 2018

ОБУХІВСЬКА КРИНИЦЕ, КРИШТАЛЕВА ВОДИЦЕ, ТИ УСІХ НАПУВАЄШ, БО ЧАРІВНУ СИЛУ МАЄШ

Як тлумачить словник, криниця - це глибоко викопана й захищена цямринами (цябринами) від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі. А якщо по-народному, то криниця – це джерело життя, без якої воно неможливе. Тому українці завжди ставилися до криниці, до джерел, що напували її, шанобливо, як до святині. Відходять у минуле обухівські криниці, їх  замінюють водопровід та куплена у пластику вода. Ні здоров’я від них, ні тієї радості, яку несли нашим пращурам незабутні криниці. А наш Обухів був щедрий на криниці.

А НА ЦЯБРИНИ ЩЕ Й БУКЕТ ПОСТАВЛЯТЬ

Перлиною Березівки я називаю криничку по вулиці 8 Листопада. Наш куток називався так романтично, бо подвір’я сусідки баби Березівни прикрашали розкішні берези. І в будь-яку пору року ними милувалися прохожі. На кутку було три криниці: Бойкова, Лук’янцева і на вигоні – з технічною водою. Протоптана дорога була до Лук’янцевої. Із центру всі організації ходили до неї. У службових графинах тільки наша водичка виблискувала. Казала моя мама Олександра Михайлівна Гитун, що на будь-яку причину брали воду з нашої криниці. Бо з неї узвар вдавався найсмачніший. Біля нашого двору на лавці стояло коромисло і верьовка (це щоб від дальніх хат їх не нести). А люди йшли зі своїми відрами – чистими і блискучими.  Покористуються і покладуть все на місце, ніхто не смів украсти. Люди жили за принципом «Не клав, то й не бери». Два десятки дворів були хазяйновиті, порядні і згуртовані. Було, санепідстанція вкине хлорки в криницю, навіть без попередження. Прибіжу по воду, а там крейдою написано «затравлено», то гайда до знаменитої Ракової криниці, що біля дорожнього відділу, неподалік Михайлівської церкви. Однак той день для дітей був радісною подією , бо понасходиться люду відливати воду, чистити нашу криничку. А баба Марта, було, оббіжить попід хатами і по організаціях в центрі, данину збере (по 50 копійок чи карбованцю) та й накупить поїсти ще й до їжі. То й нам, дітям, щось смачненьке перепадало. А на цябрини ще й букет поставлять – отак раніше шанували дар Божий. Коли люди вмивалися, казали : «Свята водичко, умий личко, хвороби змий, зуроки та все нечисте». Та так шанували і дякували цілющій, що й невіруючі приєднувалися. Довго служила Лук’янцева криниченька, аж допоки з полів не пустили крізь неї стоки. Втратила вона смак, навіть сади всихати почали. А зараз взагалі зрівняли з землею те місце, де була криничка. Тільки липа і берізка, мабуть, п’ють з отих цілющих джерел, які колись живили криничку. А зараз у кожному дворі – своя криничка… під десятьма замками на воротях. Та чи мають вони ту енергетику радості, щирості і взаємодопомоги? Нехай святі джерела нам вже вибачають!

Катерина Андріївна Гармата, мешканка Березівки

ДЖЕРЕЛЬНА ВОДА – СВЯТА

Це ми добре знаємо. Я зростала у багатодітній родині на Перешівці (Чумацький шлях). Батьки нас навчали бережно ставитися до води і хліба. Вода – це життя, казали старі люди. Криниць до берега було кілька. Наша стояла у верболозах у довбанці, пізніше зробили цябрини, нахилися – і повне відро зачерпнеш. Боже збав, піти до криниці з брудним відром. Мати вчили не заглядати в криницю і нічого не кидати, бо це гріх. Ще люди казали, що великий гріх не давати напитися води подорожньому. Далі за нашою криницею була Колошина, біля якої молилися під час хресного ходу до каплички в Панському яру. Йшли від  Михайлівської церкви, що біля автостанції. Сюди ж ходили із Зайцівки. Бувало, як задощить, то брали воду із глибокої криниці Костьовичів. Це на центральній дорозі Перешівки, і зараз вона ще є, уже у дворі. Вона була доглянута, біля неї стояв величезний дерев’яний хрест. З неї брали воду з перехресного шляху Божки, Кожурини, Жили. Вони ж і гуртувалися по догляду за криницею. Була ще Сюмина криниця по вулиці Пушкіна, до якої і зараз люди ходять. Тоді люди дорожили такими святинями і боялися грішити. Зараз буваю рідко в тих краях, але обов’язково пройдуся попід вербами біля кринички та ще й загляну до неї…

А на теперішньому моєму кутку по вулиці Лесі Українки були теж гарні господарі криниць. Внизу до берега була довбанка, а в 1960-х роках Іван Юхимович Щербак поставив кільця, а поряд ще й копаночку зробив. А «добрі» люди криничку зрівняли із землею. Колись це було сумнозвісне урочище Наварилів Яр з вербами і верболозами, тут майже усі двори вимерли під час голодомору 1933-го.

Стара криниця є біля Віри Юхимівни по Широкій дорозі (тепер вулиця Малишка), є Волошина криниця. Заборів тоді не було. Вздовж дороги ріс барбарис. На обійсті Микити та Ірини Малишків була старезна криниця з дубових дощок. З часом зруйнувалася, викопали поруч нову. Була добротна глибочезна криниця по дорозі до ветлікарні на провулку Малишківському, викопана у 1930-х роках. На жаль, робили дорогу – засипали. В 1960-і роки почали копати криниці майже у кожному дворі. Але рівень води впав. А потім обухівську воду зіпсували польові стоки з хімікатами, очисні споруди комплексу та нехлюйське ставлення людей до природного багатства. Бо не зрівняти смак справжньої джерельної води з тією, що тече з кранів. А ще із розповіді обухівців, славетними були криниці Михайлюків на Блакитівці і Кулішівська по Соборній. Часто я піднімаю ці теми для розмови з моїми учнями.

Катерина Мусіївна Кабанець, педагог, вул.Лесі Українки

КОЛОДЯЗНИЙ ЖУРАВЕЛЬ З ЯРОВІВСЬКОЇ

У бабусі на подвір’ї// Красень-журавель стоїть.// Розгляда вночі сузір’я – //Хоче в небо полетіть. // Та бракує в нього сили: //Творить на землі добро, //От на нього й почепили //Цеп важкий та ще й відро… Прочитала цей вірш моєї однокласниці Наталі Любиченко своїм онукам. Вони почали мене розпитувати про колодязного журавля, їм він був якийсь чарівний і загадковий. А я згадала, як в дитинстві набирала сама воду колодязним журавлем на Яровівській з криниці біля баби Палазини Назаренко. Це було і для мене рідкісним явищем. Бо у нас у березі була звичайна криниця, пізніше у дворі викопали криницю вже із цябринами. Бігала я ще у дитинстві і до знаменитого нашого Фонталу (Фонтану), який і досі поїть людей водою. Радує те, що я можу до нього повести дітей і показати живу криничку.

Валентина Миколаївна Снігир, куток Перешівка

ЧИСТИЛИ КРИНИЧКУ ДРУЖНОЮ ТОЛОКОЮ

Наші яри щедрі на воду, у яких і діток «ловили», бо й мене, казали мати, вловили в Кобринці. Напроти кожної хати була маленька криничка. Я дуже любила ходити під піщану Хомину гору, бо там була незвичайна криниця, джерельцями якої я любувалася. На жаль, усі зміліли. А весь куток Яру ходив по воду до Федя Федоровича Романька на гору при дорозі, тож і доступ до неї був усім. Там був дерев’яний зруб глибиною метрів дванадцять. Усі дивувалися, що нижче на метрів шістдесят до берега у сусідів була криниця глибиною аж 25 метрів. Куткові діти чекали теплого дня, коли будуть чистити криничку. З кожної хати йшли на цю подію з нехитрими харчами: яєчнею, салом, овочами, а хто - з сулією. Працювали толокою завзято, а святкували весело, куди й втома дівалася. Після цього два дні воду з криниці не брали, терпляче чекали, щоб вона очистилася, заспокоїлася. На жаль, на сьогодні і її зрівняли з землею, а на тому місці поставили електричний стовп. А зараз на Яру усі криниці сухі. Слава Богу, ще залишилася Миронена криниця.

Ольга Семенівна Мироненко, куток Яр

ЗА ЗЦІЛЕННЯМ – ДО МИРОНЕНОЇ КРИНИЦІ

З неї вода – найсмачніша. Хто не вірить, переконайтеся самі. Мій свекор Олексій Микитович Солодовник (по-вуличному Мирона) гордився, що так і криницю називали біля їхньої хати. Бо, як розказував він мені, його мати доглядала спочатку копанку, а потім зробили криничку-довбанку, в якій забили багато потужних джерел. Мироненій криниці далеко за сотню літ. Колись набирали воду ручним журавлем (палиця до двох метрів із металевим гачком). Сусід Грицько Йосипович Школьний їх робив. У мене і зараз є. Щоб через верх криниці вода не текла, вивели трубу (ринду), через неї і брали воду. Якось зібралися кутком Желетки, Школьні, Іщенки, Солодовники, Тільні, щоб толокою почистити криницю. То два насоси не змогли відкачати воду, довелося викликати пожежну машину на допомогу. Ось така потужність джерел нашої напувальниці. У 2009 році зібралися ми, сусіди, грошима, а від мерії дали каміння, і вже своїми силами хотіли підмуровувати криничку і робити цябрини. Як дізнався Володимир Олександрович Мельник, зразу ж нам виписав наряд,  оплатив роботи ще й спорудження хатинки над криницею. Та ще й дякував нам, що так переймаємося долею кринички. Світла пам’ять такому керівнику! Під час ремонту розбирали верх і дісталися до сторічного дерев’яного зрубу десь до півтора метра, то чоловіки здивовані були, що він був як новий. То на нього і намурували метрів два камінної і цегляної кладки.  На той час струх дерев’яний хрест біля кринички, то я хотіла встановити металевий, а старі люди заборонили: ставити треба дерев’яний, як раніше було. Знайшла дерево старої шовковиці і Царенко Сергій зробив безкоштовно хрест, який і зараз стоїть. А ще старі люди мені сказали, що не слід з внутрішньої поверхні криниці зчищати водорості (мають вигляд ялиночки), бо вони дезинфікують водичку. Наша вода влітку холоднюча, а взимку аж парує з криниці. А якої слави зажила наша криниця, що навіть хворі просять родичів для одужання привезти води саме з Мироненої криниці. Зараз уже і асфальт є, і ліхтарі світять, і обсадили квітами криницю, і обгородили стовпчиками із ланцюжками. Але залишаються такі прихвачі, які нагребуть води ще й украдуть, напакостять. А скільки просимо заборонити проїзд великих машин біля криниці. Бо криничка не дочекається капітального ремонту.

Євдокія Михайлівна Солодовник, куток Яровівський

У КРИНИЧЦІ НАВІТЬ ДЖЕРЕЛА БУЛО ВИДНО

Народилася я на Поповій горі, наші городи тягнулися згори до берега, до потічка, який вливався в Кобрину. Перестрибнути його не можна було, тому напроти кожного обійстя лежала кладка. Брав він початок від садиби баби Ольги (Ольги Михайлівни Ніколаєвої). Там була облаштована криниця, водою якої користувалися усі мешканці Царини. Я пам’ятаю, як баба Ольга набирала і носила коромислом воду до хати. А ми, дітлахи, бігали і вдивлялися в дно криниці – воно було дзеркально чистим. Видно було навіть джерельця. А якою смачною і холодною була та вода! З-під криниці витікав рівчачок. У літню спеку ми босоніж бігали і ловили якусь маленьку рибку, якої було дуже багато.  У городах баби Маньки (Щербак Марії Трохимівни) і баби Надьки (Щербак Надії Яківни) була копанка. Вода була чистою, а дно вкрите білою глиною. Нею підбілювали хати. Була кладка, і куткові молодиці тут полоскали білизну. Але все це у минулому часі. З приходом цивілізації криниці з’явилися в кожному подвір’ї, а цю криничку люди закидали всяким непотребом. Змілів рівчак, зникла рибка. І тільки замість копанки -  болото, як свідчення людської недбалості.

На самій Поповій горі в 1950-х роках була куткова криниця на обійсті Старука Никифора. Яка ж вона була повноводна з холоднючою смачною водою. Для двох десятків великих родин і їх худоби води вистачало. Якось дід Павло Щербак поліз чистити криницю і здивувався, під землею почув великий шум води. Виявилося, що там протікала підземна річка, вода з якої потрапляла і в цю криничку. Слава Богу, криничка і по сьогодні поїть водою людей. На Козацькій вулиці було багато криниць, але з часом від впливу автопарку і сільгоспхімії вода в них стала непридатною для вживання. То зробили централізовану подачу води.

   Надія Олексіївна Науменко, вчителька, Попова гора

ЦІЛЮЩА ВОДА БУЛА У МАЗНИКІВЩИНІ

Хочу нагадати місцевим мешканцям про нашу знамениту Мазниківщину – ярок між подвір’ями баби Стьопи і Колотиловими. Там било потужне джерело цілющої води. Люди з ближніх кутків брали там воду. Розповідали про неперевершений її смак та життєдайні властивості. Діжками набирали її і підводами розвозили колгоспникам на поля. Навіть лазню збудували у цьому ярочку. Під час будівництва комплексу і житлового мікрорайону Мазникивщину з її чистими джерелами засипали будівельно-побутовим сміттям і поставили там каналізаційно-насосну станцію. Насоси часто виходили з ладу і всі нечистоти зливалися в притоки Кобринки.

Олександр, мешканець Яблуневого

НЕ ПЛЮЙ В КРИНИЦЮ, БО ДОВЕДЕТЬСЯ НАПИТИСЯ

Я виріс на Хуторях, біля лісництва. В напрямку до лікарні ліворуч була криниця у баби Секлети, а навпроти податкової у криниці була вода технічна, глиняна. Ще була криниця у Зотових по теперішній Київській, 113. Але усі в основному ходили по воду в Дубину (дубовий ліс), в Лужняк (від слова лужок). Це там, де зараз пішохідна паркова алея до джерела. Від кожної хати були протоптані стежки поміж дубами і наче вузликом зв’язувалися біля вільхової довбанки, неглибокої, бо безліч джерелець дуже швидко її наповнювали. Води вистачало всім. Носили її коромислом, а хто сильніший, ще в руках несли відро. Коромисла в Обухові були прямі. А в Підгірцях були вербові і вигнуті. Я носив воду саме на вигнутому – так, що відра гойдалися аж на рівні колін. Криничку пізніше зробили з вільхових колотих брусів, в діаметрі криничка стала більше метра. Пам’ятаю, як діди Корній і Панас, дядьки Микола і Льонька у теплу пору вицяцьковували криничку. А як уже почистять, то й почаркуються добряче під дубами у прохолоді. За це їм люди щиро дякували. До  криниці йшли з чистими відрами, бо вода в ній була чиста, прозора і дивовижного смаку. Пам’ятаю, від лікарні теж їздили пиріжковозом по воду та й з інших підприємств навідувалися. А для худоби воду брали поруч із копанки або ж верхнього ставка. Взимку на ставках заготовляли лід, бо ж холодильників тоді не було. Поблизу були колгоспні літні табори для худоби, усе було доглянуте, як слід. З часом привезли два кільця і оновили криничку. Але воду з неї брати стало важче: треба було лягати на живіт, ноги задерти, щоб з розмахом зачерпнути повне відро. Проблема була у тому, що під час злив згори несло гілля і пісок і періодично криничка замулювалася, але дружні обухівці її регулярно чистили. При головуванні Людмили Миколаївни Журавель взялися навести лад з криничкою (від сучасних цивілізаторів). Тож недаремно народна мудрість навчає: «Не плюй в криницю, бо доведеться напитися». А «мудрі» керівники наплювали, зробивши від Соснового ливневку, яка зіпсувала воду і вже немає бажання йти під Лужняк по цілющу воду мого дитинства. Тож, дорогі земляки, давайте протопчемо гарні стежки до тих ледь помітних джерелець і врятуємо їх для внуків і правнуків.

Сергій Васильович Синільник, корінний обухівець

Цитата

«Поки ти один, ти нічого не можеш змінити. Коли громада об’єднується, вона перетворюється на силу, яку неможливо перемогти» –
Ігор Лавренюк.
 
 

Круиз на катамаране в Таиланде Онлайн бронирование отелей по всему миру Отдых на Лазурном берегу Туры в Париж Экскурсии по Парижу Онлайн бронирование отелей по всему миру Горнолыжные туры в Альпы Продаж живина, сальцій, комбікорм